Віка. Ідуть віка. Проходять поряд, вітаються і йдуть далі. Вони мало цікаві для нього. Він майже не звертає на них уваги. Це йому непотрібно. Пройдуть ці, прийдуть інші. Їх буде багато, дуже багато. Вони можуть перетворитися у безкінечні, подібні і непотрібні ночі, що чергуються з педантичною точністю. Все непотріб, все ілюзія, все неправда. Існує лише одне і воно інакше. Його немає. Та ні, воно є. І є поряд, є в середині, є навколо, є там, є тут.
Голод - все що варте уваги. Лише він і тільки. Для нього існує голод, як природна потреба жити. Без всяких збочень і фантазій, просте задоволення єства. Він просто їсть, без усіляких надуманих ігор і видумувань, як краще з’їсти. Його не цікавить їжа як вища точка задоволення. Навпаки, йому гидко усвідомлювати свою сутність, своє призначення. Гидко, але... від цього неможливо утекти. Така втеча існує лише на сторінках книг з казочками для дорослих. Тому що цього читати дітям не можна, це заборонено – і правильно. В реальному, не прикритому фарсом житті, втеча від самого себе робиться абсолютно неможливою. Живи в собі і втікай.
Куди? Чи реально втекти від тіні? Не знаю, ніколи не пробував, в мене її немає. Повір, це не реально, так само і від себе. Я знаю. От і добре.
Все прекрасно, все ясно, все просто. Жити.
2.
Він не хотів жити так. Часто, сидячи в своєму неприступному замку в улюбленому кріслі, він думав. Думки були різні, мудрі і загартовані віками.
Він доторкався до своєї шкіри і відчував. Так він відчував! Холод. Там був холод. По жилам тік холод. Хоча краще сказати в жилах стояв холод. Так він стояв. Тому що коли не їси холод зупиняється, йому важко бігти, циркуляція робиться неможливою. Наступає тиша, чутно як зі стелі падають каплі. Кап, Кап, кап, кап, кап... до безкінечності. До величезної і непроглядної безкінечності. Яка вона велика і жахлива ця безкінечність. Вона лякає. Визирає з-за плеча і лякає. Ти лякаєшся. Ворушиться холод, але ти розумієш причину ляку, і холод зупиняються, щоб знов стояти, і їсти час. Тут холод їсть час. Час смачний: солодкий, солоний, гіркий, кислий, УСІЛЯКИЙ. Різноманітність жертви приголомшує. Час сам в шокі, але... його їдять. Чавкають, відригають, спльовують і їдять.
А він сидить і стежить за цим первісним пожиранням. Він не захищає час, його у нього забагато. Він навіть радий що може здихатися хоч маленької частинки безкінечності. Він сам натравлює холод на свого вічного ворога.
...Серце закрите щитом...
І відбувається битва, яка завжди закінчується одним – перемогою холоду. Він завжди виграє битву, але чомусь завжди програє війну. І це буде тривати... лячно... ВІКА. Віка непротічної і наперед відомої битви. Все прогнозовано, а ще краще сказати, сплановано. Банальний план яким він і слідує.
Хоча він думає, що його фантазія немає меж, що це геніально, що це створено ним. Це всього лиш план. І цей план спланований давно. Коли? В момент його створення. В момент ТОГО УКУСУ, який створив його, і присудив муки.
Момент попереджував його, застерігав. Він вирішив так. Суддя виніс вирок. Далі йде кара.
Вічне життя отримано і спаклюжено. Воно перетворилося у непотріб, а ще в страшну муку, яка роз’їдає душу. Душа болить. Вона намагається вижити, залишити хоч крихти того прекрасного що колись було. Вдається їй це не часто. Тому що це неможливо. Вирок винесений, змінити його заборонено законом. Терпи і живи – їж, смачного.
Душі часто здається, що якби не рух холоду, вона б змогла вижити. В такі моменти вона відчуває силу. Вона бореться. Бореться навіть тоді коли холод починає текти. Зціпивши зуби, вона б’ється, на смерть, на поразку. Вона приречена. І тому потрібно зняти капелюха і вклонитися їй. Замало хто б’ється тоді коли приречений. Душа-герой. Увіковічніть її. Вона заслуговує це.
3.
Голод, знову цей голод. Прокидається холод і тече.
Він встає. Одягає плаща – на вулиці дощ – і йде. Йде по їжу. Що не роби, але їсти хочеться.
Під ногами чавкотить болото. Скрізь розкидані шматки коров’ячого лайна. Він наступає на них, не задумуючись, це непотрібно. Все одно він відчуває запах лише одного. Це солодкий запах життя. Так життя має матеріальність. Воно виражено матерією. Воно існує. Воно пахне. Воно тепле. Йому ім’я КРОВ.
Він іде по неї. Він відчуває її. Вона притягує його як магніт.
Стара, перекошена, на половину розвалена халабуда, в якій живуть люди. Живуть? Дивно. Так живуть, вони так вважають. Щоранку вони прокидаються, пораються по господарству, сміються, кохаються, розмножуються, їдять, сплять, плюються, випорожняться, підтираються, ходять. Вони живуть. Вони так вирішили, і хвала їм за це. Тому що тут жити неможливо, а вони змогли. Вони змогли створити життя для себе. Таке, але життя. Вони вірять у це життя. Це життя дає їм силу. Воно їхнє. Забрати у них його неможливо.
Він постукав у трухляві двері. Вони повільно відчинилися і він помітив погляд, що дивився на нього. Погляд був наляканий.
- Давай. – вимовив він.
Їх завжди лякав цей голос. Він був страшним. Він скрипів.
Двері відчинилися більше і на поріг вийшла дівчина. Красива.
Він оцінював її – повільно і владно. Вона його і він має право. Підійде.
- Йди за мною. – знову проскрипів його голос.
Вона покорилася. Вона знала за що вона живе. Дівчина була готова на це. Так вона скорилася долі і йшла. Йшла, щоб дати життя матері і батькові, маленькій сестричці і братику, взагалі усьому селищу. Вона давала їм життя. Вони цінили це. Зараз, в кожній хаті за неї молилися. Вони благали Всевишнього пощадити її. Хай вона помре безболісно.
Дівчина йшла і відчувала ці молитви. Вони линули звідусіль. Ще вона чула голос матері. Перед виходом вона сказала:
- Я пишаюся тобою, доню. Йди з високо піднятою головою. І... дякую, ми цього не забудемо.
І вона йшла, високо піднявши витончений підборідок.
Він стежив за нею. Він бачив все що вона переживала в середині. Він навіть відчував частину молитов. Від них у нього боліла голова, але він не зупиняв їх. Йому подобалось це різноманіття.
Його завжди дивувала ця впертість жертви. Ну невже щось зміниться, якщо вона помре сміючись смерті. Смерть все одно наступить, забере і буде мучити. Яка різниця як померти. Він не розуміє. Йому важко зрозуміти. Його підводить пам’ять. Колись він розумів це. Колись він був точно таким. Тепер це для нього невідомість. Існує лише тепло, що випромінює тіло, і тік червоно життя. Він сфокусувався на цьому.
Жертва була людиною, ось цього він не розумів. Для нього це їжа. Для неї це все. Для нього те селище – це хлів де він розводить собі худобу, яку потім зжере, і все. Це проста худоба, непотріб...
4.
Вони зайшли до замку. Блимнула блискавка, освітлюючи через готичні вікна нутрощі пекла. Так називали цей замок люди з долини. Це було пекло, втекти з якого неможливо. Навкруги жорстокі гори, але не це їх лякало. Їх лякав він. Він все бачить і відчуває. Він не дасть їм свободи. Вони його власність.
Вона поглянула навкруги – пустота. Жахлива пустота і лише крісло. Від цього було ще страшніше. Страх ганяв по її тіло як дурнуватий.
Холод зупинився і приготувався до битви. Душа не спала. Він хотів кохати. Він прагнув цього вічного блаженства. Він хотів ще разок відчути ту солодку біль кохання. СПРАВЖНЬОГО КОХАННЯ, яке не буде спотикатися і плакати від капризів. Він робив тисячну спробу, знаючи наперед що буде.
- Хочеш вина. – раптово запитав він.
Від переляку вона ледь не знепритомніла. Дівчина чекала всього... виходить не всього. Цього вона точно не чекала.
- ЩО?
- Хочеш вина?
- ЩО?
Вона не могла повірити у те що чула. Це якась мара, її потрібно прогнати.
- Розкажи щось про себе, будь-ласка. – благальним тоном попросив він.
Їй це сниться, або це якісь галюцинації. Тому що це неможливо. Мабуть, це цей диявол напускає на неї цю мару, щоб кров була солодша. НЕВИЙДЕ!
- Я не боюся тебе, ти сучий виродок! - очі горіли як у героя минулих сказань. – Ти не злякаєш мене. Я готова на все, їж мене, але ти не отримаєш того чого хочеш.
Вона не розуміла як він прагне кохання. Як він хоче мати біля себе ту, що зможе зрозуміти його. Йому набридло жити одинаком. Кохання, він хоче відчути його.
Проте так було завжди. Душа з кожним разом розчаровувалася все більше. Чому так? Чому вони не розуміють? Він хоче лише кохання.
5.
Вона не підходить. А він надіявся, що можливо це вона. Тепер знову прийдеться чекати рік. Хоча... Що таке рік для нього? Для того у кого попереду вічність. Він знайде своє кохання. Воно буде у нього. Він знову відчує ту солодку мить потрібності для когось. Він буде коханим і буде кохати.
А ця... вона сама вирішила. Така її доля.
Він почав її душити. Руки як стальні лещата вп’ялися у її тендітну шию. Лице наллялося кров’ю, очі повільно почали вилазити з орбіт. Він не любив вбивати, але так треба. Він не хоче мати біля себе ту, яка не побажала цього. Тож, спочатку треба задушити, а потім... встигнути напитися ще ЖИВОЇ крові.
Вона помирала, а він дивився їй у вічі. Там він бачив як життя повільно гасне у її гордих очах. Це було прекрасно. Він був Володарем. Він відчував як скрізь пальці витікає життя. Вона померла.
Мить.
Вампір вп’явся в шию трупа. Чвиркнула кров, як ще текла жилами. Він проник туди. Настала тиша, яку різав один звук.
...Душа спала...
Звук ковтків. Він жадібно пив, чавкаючи і плямкаючи. Він їв. Він вдовольняв те що ненавидів. Єство взяло своє. Стержень не зламати.
Обезкровлене, бліде тіло мішком непотребу впало на підлогу. Зникла та гордість, залишилася лише смерть.
По підборіддю вампіра текла кров. Вона була на всьому обличчі. Він не витирав її, йому подобалася ця теплота. Вона також кормить його. Вона така ж смачна.
Скрізь панував спокій.
Він сів у крісло і почав чекати...
