Молодь дивилася з вікна автівки на багатоповерхівки, що височіли то тут, то там, на розстелені серед них порожні вулиці. Здавалося, що ось-ось хтось вийде з-за рогу якогось будинку, настільки незвичним було для них мертве місто. Трохи проїхавши ним, зупинилися: воліли пройтися пішки, розгледіти двори, споруди ближче.
– Ігорю, ми з Олесею хотіли б подивитись на ті багатоповерхівки зсередини. А ви з Оксаною? З нами? – Звернулася до одного з своїх друзів Інга, добре знаючи, що його аж трусить від самої думки про таке, та не поцікавитись не могла собі дозволити.
– Дівчата, може, не треба? Ви ж не знаєте, що там. Облиште.
– Слухай, я стільки про це мріяла! Я не поїду звідси, доки не задовольню свою цікавість повністю. Ми підемо, а Ви погуляйте собі наодинці. – Рішуче відповіла йому Олеся. – Вам не завадить. – Додала, дивлячись із загадковою посмішкою на закохану пару.
Десь хвилин за десять дівчата вже підіймалися по сходах: Олеся йшла попереду, блукаючи очима по під’їзду, Інга ж – позаду, занурившись у свої думки. Потріскані стіни, де-не-де відчинені двері, з-поза яких виднілися фрагменти квартир, потонулі в безладі, павутинні, пилу, мертвецька тиша, на тлі якої кожен крок звучав незвично гучно, – усе це відлунювало в душі кожної холодним тремтінням, та, водночас, притягувало, манило, заворожувало.
– Знаєш, я й досі повірити не можу, що це все насправді відбувається. А ти?
– Я теж. – Відрізала Олеся, не бажаючи розлучатися з думками, що заполонили її мозок.
Дійшовши до останнього поверху, зазирнули в одну з квартир.
– Ходімо. Подивимось, як там. – Кинула Інга й заскочила всередину, не дочекавшись відповіді подруги. – Гей! Ти де? Ходімо! – Почула Олеся вже дещо віддалений голос.
Переступила поріг квартири. Пробіглася очима по кімнаті. Якесь неясне відчуття зашепотіло в серці. Пішла далі, роздивляючись навкруги, наче в якомусь музеї. Натрапила на двері. Відчинила. Зазирнула. «Жах… Але чомусь такий привабливий, цікавий… Що тут відбувалося? Хто тут жив? Тут поховане чиєсь минуле…», – міркувала Олеся, спрагла до всього загадкового, таємничого, незвичайного.
– Ось ти де! Нумо зі мною: хочу тобі дещо показати! – Звернулася до неї Інга, що раптово з’явилася поза її спиною.
– Ой! Чого ти так кричиш? Ти мене налякала. Що там таке? Ти хвилюєшся чи чогось боїшся… То що там? – Спитала дівчина, поглянувши на подругу.
– Тобі здалося. Ходімо. – Старалася говорити якомога м’якше, з посмішкою.
Прямували до найбільш віддаленої кімнати. Увійшовши, Олеся вмить зупинила погляд на величезній дірі в стіні, з якої відкривалася панорама майже всього міста.
– Вау! Так! Це ж одна з найвищих будівель! Інго, це треба сфоткати! – Вражено загомоніла.
Підійшла ближче. Взяла в руки камеру. Налаштовувала, придивлялася. Раптом сильний поштовх ззаду ледь не скинув її з дванадцятого поверху. Вхопилася за край стіни. «Інга! Вона! Чого?!», – закричало серце дівчини. Прудко відскочила вбік, ухилившись від наступного вдару. Кинулася до дверей, але вже біля них була міцно схоплена ззаду за плечі. Олеся пручалася щосили. Дівчата впали на підлогу. Інга притисла до неї супротивницю, дивлячись у її перелякані очі озвірілим поглядом.
– Думаєш втекти? Не вийде! Убивця, погань! Ти гадала, що ми подруги?! Га?! Так, були колись. До того, як через тебе загинув мій брат! Ти ж була за кермом у ту ніч! То через тебе! Ненавиджу! – Виплескувала на Олесю, наче помиї, зневагу й злість, не пам’ятаючи себе.
– Інго! Я ж тоді ненавмисно… Це був нещасний випадок, ти ж знаєш! Я сама тоді ледь не померла! – Виправдовувалась дівчина у відчаї.
– Та хіба ж така, як ти, може бодай визнати свою провину?! Ні! Ти в нас чистенька! Так?! – Хижо зиркнула на супротивницю. – Як думаєш, чому ми тут? Я все спланувала. Я була в цьому місті, в цьому будинку, в цій квартирі, в цій кімнаті. Гадаєш, я відступлюся? Ні. Я тебе вб’ю. Скину вниз. І буде тобі нещасний випадок! – Гнівно, з притиском мовила до Олесі.
Придавлена до підлоги сильною супротивницею, дівчина чекала на першу ж нагоду вирватися. У думках зчинилася мішанина: обривки молитви змінялися думками про те, як рятуватися, й навпаки. Полонена страхом, тремтіла, ледве дихала. Інга занесла руку, щоб ударити її в скроню, та Олеся відхилила голову й, скориставшись миттю, коли та трохи відволіклася на біль у пальцях, якими щосили гупнула просто об бетон, штовхнула її ногами. Боролася недовго. Вивільнилась. Побігла до виходу з квартири, далі – сходами вниз. Чула за спиною крики Інги, що переслідувала її. Вискочила на вулицю, прагнула дістатись до того місця, де лишилися їхні друзі. Задихана, добігла до автівки, та її попутників там не було. Озирнулася й побачила Інгу, що наближалася до неї. Понеслася далі. «Швидше, швидше, швидше…», – кололо її до нестями.
– Припини це! Пробач мені! Пробач! – Кричала щосили.
Але відповіді не було. Уже запала ніч. Дівчина чула, як бігла за нею та, що прагнула її вбити. Олесі здавалося, що вона ось-ось задихнеться. Зрозумівши, що добре відірвалася від Інги, причаїлася за рогом однієї з будівель. Прокралася до найближчого під’їзду. Боялася поворухнутись. Навколо була тиша. Через деякий час визирнула на вулицю. Борознила очима, вже дещо звиклими до темряви, двір та оточуючі його багатоповерхівки. «Вони, наче величезні мертвяки. Їхні серця давно вже зупинилися. Невже й я тут загину?», – здавлювало серце дівчині. Раптом помітила якусь постать біля одного з дерев. «Інга! Точно, вона! Її волосся, плащ…», – із жахом упізнала свою недоброзичливицю, що почала швидко наближатися. Олеся вилетіла на вулицю й побігла попід будівлею, далі нерозбірливо понеслася містом. Летіла, як навіжена, крізь темряву, що в нічному покинутому місті була незвичайною, аж надто густою, чорною.
Позаду пролунав раптовий, протяжний виск. Інших звуків поза її спиною вже не було. «Інга!», – промайнуло в її голові. Спинилася. Обережно пішла назад, пильно вдивляючись у пітьму. Та, що її переслідувала, ось-ось мала впасти в якийсь люк: ускочивши в нього, ледве трималася руками за іржаву залізяку, що стирчала поряд.
– Бачиш… Тепер і я… – Говорила тихо, майже пошепки.
Опинилася перед вибором. Часу для роздумів було обмаль. Та що там, його взагалі не було.
– Спробуй підтягнутися! – Олеся присіла й ухопилася за залізний кілок, перевіряючи його на надійність. – Інго, ти зможеш? Треба ж зовсім трохи! Нумо! Я можу тебе підстрахувати.
– Ти чого? З глузду з’їхала? Я ж тебе… ледь не вбила. А якщо я зараз… виберуся звідси й… спробую ще? – Почула надривний голос.
– Ні. Гадаю, ні. – Взяла її за руку. – Треба поспішати. Спробуй вилізти, а я тебе потримаю, навіть підтягну!
Інга вибралася насилу. За кілька хвилин дівчата сиділи просто на землі біля люку. Мовчки. Першою заговорила Інга.
– Вибач. Олесю, вибач, я не знаю, як я могла… Яка ж я тварюка… – Казала, дивлячись униз: підвести очі на подругу було понад її сили. – Ти мала рацію… Я нічого… поганого… тобі не зроблю. Вибач. – Продовжувала вже крізь власне ридання.
– Знаєш, я, дійсно, винувата. Тут, поза суєтою й звичайністю, відчуття гостріші. Тут вони зовсім інакші. Пробач мені.
