Мама мене поїдом їсть. Вже й доїдає – піди та піди на кастинг, піди та піди на шоу. Скільки в моєму молодому житті вже було тих кастингів і не перелічити й не запам’ятати. Спочатку ми всі – і я, і мама, і дядя Володя годинами пожирали теле шоу. В п’ятницю одне, в суботу – інше, а в неділю й по два. Усе таких там людей показують недостойних та безталанних, що аж п’яти чухаються від обіди. Виграють самі бездари, а генії лишаються за кормою. Це дядя Володя так казав. Він колишній матрос – йому видніше. Мама перша зрозуміла, що в мене є талант. Щоправда, не відразу довідалась, до чого саме. Я, сказати чесно, жодного дня не відвідувала студію чи гурток. На моє, мамине та дяді Володіне переконання – зайвий клопіт. Справжній талант повинен бути самородком. Майстерність дається зверху і вчитись для цього не обов’язково. Чи може генії старих часів ходили в гуртки? Отож бо й воно – не ходили. Багато стародавніх малярів, чи як їх назвати, ну, тих, що малювали картіни для музеїв, навіть пензлів не мали, пальцями мазюкали. Що вже казати про якісь середньовічні будинки школярів та юнацтва.
Якщо, припустімо, мене наділено даром, а мене наділено даром, то це не має пройти для оточуючих даром. Це мені так мама розтлумачила, а я з нею на всі сто погоджуюсь. Хоча не завжди. Бо коли вона мені торочить, що я мушу щодня до школи теліпалась, то я відстоюю свою думку наче на політичному ток-шоу. А думка моя в плані школи кардинально відмінна від маминої. Мама завжди каже, що потрібно починати торити собі шлях в телевізор зараня, бо екран додає п’ять кілограмів і десять років. Крізь цей клятий екран в двадцять баби виглядають, наче тридцятирічні старушки. Але мені ще й до двадцяти, як бомжу до олігарха.
Почалось все з того, що дядя Володя в мене на іменинах добре піддавши (він це дєло полюбляє), зізнався, що я рухаю костями наче та балерина Ксюшка Собочкова. Вона ж балерина? А мама підтвердила, що ця всесвітньовідома танцівниця зовсім не вчилась танцювати. Нікагда! Їй просто пощастило з татом чи з мамою, котрі виявились дуже талановитими в плані бабла. Тоді всі трохи заплутались, дядя Володя казав, що то тато й мама Таськи Волчак, а не Ксюшки Собочкової. Але під кінець іменин всім було по-фіг. «Дехто мусить добиватись всього власним потом-кров’ю» - таким був третій тост «на коня».
Так я опинилась на першому в своєму житті кастінгу! Як зараз пам’ятаю – калатало мною, наче бельгійською лошадкою. І чого, питається? А я вам скажу: така атмосфера – всі викидають в ефір власну енергетику, і воно ото все висить в повітрі, аж голова репається від напруги. Попри те, що і я, і дядя Володя, і моя мама були впевнені в моєму неповторному талантові, ті дурнуваті судді його не розгледіли. Треба до окуліста частіше ходити. Більш ніж впевнена, вони продажні. Не думки, не окулісти, а судді. А я не збираюсь платити за те, чого й самотужки досягну. Потом і кров’ю.
І який, скажіть на милість, суддя з того голомозгого Вадіка Дірки? Я вам скажу, як свідок, він повний профан в мистецтві рухів тіла. Впевнена, він мені заздрив, бо я геній, а він лише талант, як той Моцар і Салєрі. От я лише зробила два чи три головних па, як той Вадік спиняє музику, з місця зіскочив та кричить, аж слина некультурно з рота бризка. Йди, каже, звідси, дєвочка й пожалуста, не повертайся по возможності нікагда. А той, що взяв собі смішний псевдонім Цицька, також встрягає в розмову.
- Ну чому ж нікагда, - гнусавить перекладач. Впевнена, що афроамериканець, чи по нашому нєгр, говорив щось зовсім інше, ніж перекладав той нездара, і взагалі де це видано, шоби нєгр балакав українською? Підстава, як пить дать. - Якщо ця Буратіна років десять позаймається, то може хай приходить. Поржемо, рібята, ще й тоді.
І всі ці так звані судді либляться. Мені аж згадалась шкільна програма: «А судді хто?» - питання, яке мені задавала наша вчителька з зарубіжної літератури. Я тоді й не могла второпати, чого вона від мене добивається. Тепер от знаю. Казала вчителька: «Згодом усе, що вчите знадобиться». Я ніби й не вчила нічого, а все одно знадобилось. Після того, як всі ці липові судді на червоні кнопки натисли, я чолкою взмахнула та поцокала зі сцени. Перед виходом зачепилась підбором та мало головою не знесла завісу. Це мене ті судді наврочили – зуб даю.
Ото вже за кулісами я думаю: «Тю, ще чого не вистачало. Десять років вчитись приг-скок».
- Та тьфу на вас. - плюнула я вдома в бік, де б мали сидіти судді, якби їх хто приволік до мене в спальню. Це вже після того, як подібне «Тьфу» сказала моя мама, а згодом і дядя Володя. Він, правда ,сказав своє тьфу, коли почув, як я співаю.
- Тьфу! - схопився дядя Володя, коли я перед дзеркалом завела арію Лєрки Курдючки про Дольчу-Хабану, щоб хоч якось розвіятись після того кастінгу. - Ніфіга собі, як вона співає! Галю, ти чуєш?
Галя - це моя мама. Вона чула, а як же не почути. Там і з першого поверху сусіди чули, бо по трубах пішли стукати. А ми ж на восьмому живемо. Мама рота роззявила, а вуха, навпаки, затулила й, перекрикуючи мій спів, питає в дяді Володі: «Ти думаєш?»
Дядя Володя сходу відповів, що він не думає, що він взагалі не звик думати, а просто він в цьому впевнений – йому якось більше подобається бути впевненим, ніж думати про всяку хірню.
Так я пішла на Фактор співу. Скільки там назбиралось народу, люди добрі. Хто нє бил, тот будєт, хто бил не забудєт. Та я вже стріляна, кастінг-профі, мене вже якась дурня не підкосить. Я на сцені собі раду дам. Вже мене не трусить, як бельгійську кобилу. Натомість, я забуваю текст пісні. Лише декілька слів з приспіву крутяться в голові і все - інший простір заповнений тишею. «Ну, нічого, підбадьорюю себе, тєкст – то не главне. Главне - талант».
Телевізійники з камерами по всьому холу гасають – я усе намагаюсь біля них пройтись, а як же – народ повинен знати своїх героїв в ліцо. Зайва реклама мені не завадить. Вже коли я вчетверте повз об’єктив продефілювала, мене грубо відштовхнули, приміняючи до мене фізичну силу. Що я вам скажу – на телебаченні працюють самі профани. Їм крізь ті лінзи не роздивитись справжній діамант. Я їм язика показала та й пішла згадувати текст.
Якась странна дєвушка все не могла розспіватись. Усе шукала куточка, щоб забитись та нікому не заважати. Знайшла, усамітнилась та як завиє тонесенько, ой матко-бозко, що то було. Мені аж тєкст згадався, правда не моєї пісні, а гімну України. Кастинганти роти пороззявляли, дивляться-дивуються, шепочуть один одному, мовляв, от це кандидатура на перемогу. А я лише дивуюсь чого це дивуватись, адже тут нічого дивного немає – отак вити, наче собака в сливках кожна дура може. Я це роблю значно голосніше і в мене всі слова окремо, а тут якісь Лю-лю-ля-ля – ніфіга не зрозумієш чи це вона на чужій мові співає, чи їй до логопеда потрібно. Вона шото там «Аля-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля» та «Соль-мі-ре-мі-соль-соль-соль», а я яйця жеру. Не варені, не смажені – сирі. Дядя Володя казав, що точно знає таку методу підготовки до співочого кастингу. І така я стала спокійна – рівних силі мого таланту не обнаружено. А найголовніше - тута немає того нездари судді Вадіка, бо він останнім часом свого носа кладе чи не на всі вітчизняні теле канали. А ці нічого такі – не дуже перебирають, главне щоби в людини ноги були рівні, ну там зуби всі на місті, бо коли через один, то звук не той. Особливо харошинький один суддя. Не пам’ятаю його прізвища, але він в основному на найталановитіших увагу звертає. Каже – талант має бути ярким й шугати по сцені, наче скажений, щоби його було видно й хотілось разом з тим талантом співати та цибати до скону. Ну, мене цьому вчити не треба. Я власне прийшла на кастинг з народною піснею, але потусувалась холом, послухала, що від співаків вимагають артистизму, ну, думаю, дам вам артістізму, мені не жалко. Як вийшла, як вжарила. Згадався мені мій нерозкритий танцювальний талант. Дуже пікантно вийшло, коли з мене поперло одне слово з народної пісні, інше з гімну. Доволі оригінально. Мені аж самій сподобалось. Ото співаю, та думаю, до чого я талановита, аж не контролюю часом свого таланту, так він з мене й лізе, так і лізе. Я виступаю, а зала шаліє, публіка кричить, всі як один в долоні б’ють, дехто по підлозі качається, мало волосся на собі не рве. Я, відспівавшись, стою, віддихуюсь та мізкую на що витрачу той міліон, котрий обіцяли дати главному артісту. Навіть не буду енергію витрачати та далі розповідати, як усе скінчилось. Та можу, поклавши руку на серце, розкрити таємницю співочих кастингів - найсильніших вокалістів відразу обрізають, щоб не завищувати планку конкурсу. Це я не сама придумала – одна доволі талановита особа, з котрою також розправились, мені повідала цю істину після свого виступу. Вона, звичайно, не така здібна, як я, але бог її поцілував однозначно. Куди - то вже інша справа.
Загалом за декілька років я два рази ходила танцювати. Два рази співала – дядя Володя сказав, що я дурна, дарма в перший раз пісню змінила й не заспівала ото Дольча Хабана, от я наступного року пішла, заспівала – результат той же. Я ж кажу – кращих топлять. Один раз я показувала свій особливий талант на Країна Має Дещо. Тут я свистіла - дядя Володя навчив. І тут дали відкоша, наче по завченому – нє гадісся. Та в них там всьо схвачено – лише своїх проштовхують. От єдина хароша людина - Орися Харченко. Вона не побоялась признатись, що я маладєц і даже обняла. От, вона знає, що каже. Ці її слова мені друге дихання відкрили. Я тепер гори зверну, аби потрапити в телевізор.
Мама мене щомісяця поїдом їсть, щоби я йшла на кастінг, котрий вона побачить в оголошенні по телевізору. Я вже була і в Пацанках, але там сказали, що я замало п’ю. Я ж кажу, не встигають вони роздивитись як слід номінантів. Я так п’ю, що аж-аж. А їм немає часу, щоб глибинно копнути. Та ну їх, не помітили – самим же горе. Ще я ходила на кулінарне шоу. Там спекла на пробу паляничку, то мене той пляцок примусили з’їсти – усе горло подерла так, що й співати чи ще колись наважусь - питання. Ще мама мене за руку привела на Фабрику, але тут я не дійшла навіть до суддів. Якісь лярви, які себе називали волонтерки, мене ще на етапі заповнення анкет, запороли. Питає одна підстаркувата двадцятирічна фіфа: «Ви знаєте, що таке ноти?» До чого тут якісь ноти, коли я прийшла на Фабріку? Дурепи самі на тих кастингах сидять, того й справжнього генія знайти не можуть. Але я не покидаю надію, що таки на якесь шоу пройду. Скажу по секрету, навіть знаю на яке.
- Алло, Сірожка, привіт! Дуй до мене бігом. Ноги в руки та жени. Мама з дядьою Володею на роботі. Ти мені срочно потрібен. – кричу в слухавку.
За півгодини пацанчик вже в мене вдома.
- Ти що придурок, женщіни не бачив? – питаю його, стоячи перед ним в костюмі Єви. - Роздягайся швидше, часу катма. – І то правда скоро мої припруться. А ще після всього треба в спеціальну позу стати, щоб все вийшло. Я в інтернеті читала – так ноги підтягуєш, вони й ідуть, куди треба. Не ноги, а...
Сірожа бурмоче щось про презервативи. Ну, чисто передоз реклами. Які презервативи, саме вони мені зараз вороги. За місяць починається кастинг на «Вагітна в 16», а мені ось-ось вже й шістнадцять стукне. Такий пріятний збіг обставин. Ото мама з дядьою Володею зрадіють – починається мій звьоздний час!
