Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89733

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

Під мармур

© Олександр Апальков, 15-09-2011

Я заїхав сюди попутно. Тут красивий монастир.
Місто звалося Сатанів.
Не можна сказати, щоб я був невіруючий. Навпаки, я прагнув ходити в церкву. Проте, навряд чи міг вистояти хоч одну службу.  У мене починало ломити спину. Потім – поясницю. І здавалося, щось чинить опір в мені. Можливо, думав я, в цьому монастирі буде якось інакше…

Монастир здіймався за парком. У парку я вперся поглядом у фігуру кам`яної діви.
Вона була зроблена, що називається «Під мармур». Задерши руки до зігнутої голови, вона тримала світильник. Я подумав: «Світильник розуму.» І, хтось в мені промовив: «А ночами тут кричать сови».
Такі чорні мої марновірства.

За статуєю красувалася синім куполом каплиця. Вона була спрацьована «в зруб». Свіжі  ще колоди виблискували жовтизною лаку. «Напевно, німецький», – подумалося мені.
Осінь тільки починалася. Листя пробувало зриватися. Але його було мало, палого. Або його згрібали, подумав я. І точно, – побачив дядька. Він чесав граблями пісок доріжки.
Я не став йому заважати. Пішов навпростець.
Церковна башта була моїм орієнтиром.
Звідси монастир здавався фортецею.
Паростки кленів, що розрослися без дозволу, чіплялися за мене. І я пригадав її.

У молоді роки я працював з німцями, перекладачем. Вони обсіли тоді нашу вітчизну, що ще не визначилася з своєю свободою. Панувала анархія і тотальний правовий нігілізм.
Днями шваби, баварці, прусаки кидалися від однієї зустрічі до іншої. Зустрічі ті були ділові.
«Тайм з мані», – говорили вони по-англійськи, гордовито. І то були їх єдині слова іноземною для них мовою. Всіх їх відрізняла одна властивість – гостра нетерплячка, якась неприродня, навіть. Здавалося, їх освіта закінчилася великою війною... Тож,  бізнесували вони цілими днями, наче билися. Вечорами вони нудьгували.
Тужили вони по наших повіях. А ті, для вигляду, розпалювали їх пристрасті. Сидячи в барах, єхидно підсмажували їх: спершу тільки блиском вугілля своїх поглядів, потім – усмішками, пускаючи дим сигарет, тонкими цівками або колечками.
Сини Брунгильди і Вотана втрачали розум. І пожирала їх жадоба. Жадність до тіла кожної молодої слов'янки.
– У вас, – сичали вони мені, заковтуючи пиво, – і дороги – погань, і живете ви як худоба. Але, які жінки!!!
– Можливо, – односкладово відповідав я, розуміючи, що той, хто менше базікає – менше бреше.
– А у нас, – невгамовувалася німецька кров, – і дороги хороші, і життя пречудове, а от жінки.., – тут всі вони зітхали, відчайдушно. І бесіда зі мною тим закінчувалася.
Нацюндрившись добряче пивом і придавивши його горілкою, німці концентрувалися по своїх номерах. Кожен з своєю, що здалася йому плутаною, і пляшкою шампанського. Шампанське у нас дуже, за їх мірками, дешеве.
А на завтра все повторювалося. Порядок по-німецьки «орднунг»..

І ось одного разу «орднунг» був порушений.
– Їдемо в «російську сауну» – сповістили мені вони, потираючи руки, – нас один олігарх запросив!

Ми їхали довго. Лісом. Позашляховик кидало, немов штормило. Перещів дощ. Дерева кидали листя на лобове скло. «Двірники» відмахувалися від них люто.

У величезній парній сиділо семеро дівчат. Нас приїхало п'ятеро.
Ми були рівні перед богом, бо голі. Відчуття єднання людини з праматінкою-природою панувало.
Німці швидко спітніли і покинули приміщення, з охами та ахами.
Дівчатка переглянулися. Пирснули сміхом. І теж пішли.
Одна повернулася.
– Вас попарити? – запитала вона тим голосом, яким висловлюється нудьга.
– Рано. – відповів я.
– Ну, тоді я відпочину, – сказала вона, і лягла на підлогу. Лягла на спину, закинувши руки під голову. Тіло її витяглося, груди пішли на сторони.
Так, вона була гарна. І вона була привабливіша за своїх подруг. Втім, німакам чарівні всі слов'янки, без розбору. Головне – дешево. А тут – і зовсім – задарма. Адже їх запросив олігарх!!!
Я дивився на її принади і мовчав.
– Вас як звати? – запитала вона.
– А вас? – відповів я.
– Зоряна.
– Ооо, – протягнув я зойк, – хороше ім'я.
– А я?
– Ще краще, – призналися мої губи.
– Вам з ними нудно? – хитнула вона головою до дверей, – адже так?
– Так собі, – зібрав я плечима.
– Значить, нудно – говорила вона, все ще лежачи на підлозі, закривши очі.
Я промовчав.
– Нідочого прив'язатися, так? – сказала вона і зиркнула на мене.
Так поступають всі, подумав я, коли їх починають хотіти.
Вона піднялася. І пішла.
Вийшов і я.

Стіл тягнувся під тесаною стелею. Пляшок було більш ніж стаканів. Впадала в очі різноманітна їжа; шашлики, ікра, і гори раків. Червоних, величезних.
– Я ніколи не їв омарів, – екзальтовано вигукував один з моїх німців, – як їх?
– Я теж, – зізнавався інший, – не знаю.
І  я вперше ясно угледів у німцях тупість.
– Вони що, – запитав мене олігарх, – з Місяця впали?
– Ні, – відповідав я, – з Європи.
– А ми що, – пустив зморшки по обличчу і складки по випещеному тілу своєму господар, – не Європа?
Я дивився на плакатне його обличчя, і раптом запитав:
– А де ж дівчата?
– Там, де їм належить, – почухав він за вухом, – в ліжках.
– Панове, – не угамовувався німець, – я не умію їсти омарів.
– А ось так їх, – заревів олігарх, – ламаючи шиї, ракам, котрі дико дивилися на нього вареними очима, – от так!
Я спостеріках його вправні  руки. Так, подумав я, ведмедя лозиною не слід стьобати…
Нічні тіні ховалися по кутках. Кімната здавалася накопичувалася острахами і єресью.

– Я раніше, – сказала вона, – декламувала Кальдерона і Мольера. Але нині, – вона посміхнулася шумно, – ера, – вона ткнула пальцем в стіну, – цих. І я стала торгувати. Тілом.
Я лежав мовчки.
– А ти? – підвелася вона на лікоть, – адже теж ховаєш хвіст, як Мефістофель, а?
Я подивився мимо неї.
За вікном піднімався місяць. І в його блідому ще світлі, мені здалося, тіло її просвічувалося.
– Не бійся, – поцілувала вона мене в плече, – скоро прийде ранок. І все буде віддано забуттю.
Жаданням дихав її вологий рот. Такі губи, подумав я, спалюють. Яскраві, невгамовні. І зіниці її очей, злочинно пристрасних змагалися з мороком ночі. Я відвів свої від неї очі. У завіконнім небі, побачив я, падала зірка. Я ніколи не встигав загадати бажання. Навіть влітку, коли їх політ особливо задовгий. А нині стояла осінь.
Та і яка мені різниця, подумав я, що і вона згорить непотрібною зірочкою, Зоряна.
– Стоп, – мовив я.
– Що таке?
– Я – не вони, – вказав я рукою в стіну.
– Бачу, – відгукнулася вона тихо. І  знову пригорнулася до мене.
– У моїй любові, – шепотіла вона, – або як хочеш це називай, – не буде ненависті.
Її плечі, здалося мені тоді, укутувалися тінню, сірою. Неначе саме вона і несла морок ночі на своїх плечах…
– Можливо, – сказала вона, – моє тіло колись, скам'яніє, як скаменіє моє серце.

Пройшли роки.
Нині у мене є своя справа.
Нині у мене криза середнього віку. Я сплутався з секретаркою і купив дорогу машину. І все це не те… Бо душа шукає, до чого б прив'язатися.
Так, пригадав я, вона не їла «тюрбо» під соусом ракоподібних, яким так любив посмакувати олігарх. Вона чекала на мене. Чекала мовчки. У темноті тієї кімнати, за вікном якої кричала якась птаха.
– Цікаво, – запитав я сідаючи до неї, – що це таке кричить, так понизливо?
– Вночі, – мовила вона, – літають кажани, а в сутінках – хижі пташи.



Я озирнувся…
Куди це я забрів?
Сутінки і листя, і гілля були повні якихось погроз. Невимовно глухих і разом з тим, з якоюсь поетичною химерністю.
Стояв я біля самої діви, зробленої, що називається «Під мармур».
І занурювався  в забуття.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Польоти уві сні і наяву

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Фурса, 17-09-2011

Ламаючи шиї ракам

© Олена Юкіш, 16-09-2011

[ Без назви ]

© Богдан Ступак, 16-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 4.5014660358429 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …