- Залишиш мені свій мейл
- Залишу, для чого тільки?
- Для вирішення важливих питань…. В житті … моєму.
Важке дихання, дотик і відчуття вологи на вустах. Після слів моєму, він не втримався і прохання про електронку, стало банальним початком їх історії. Тільки їх історії. Нікому не відомої і не потрібної. Але яка стала вирішальною для двох. А це погодьтесь вже не мало.
Перші тижні разом, як цукор у чашці, є і солодить його, але ззовні не видно. Вони всіляко приховували відносини, не ходили по вулиці, не казали спільним знайомим. Хоча спільних у них тоді ще не було. Вони лежали на одному ліжку, засинали ,пригортаючи тіло до тіла, мовчали , коли це було виправдано. Тоді одного разу він першим сказав, що закохався. Що любить не як каву, чи автомобілі, а так, як ніколи до цього не любив. Вірите, тоді їй хотілось жити найдужче. Жити для нього… і лише з ним.
Вона майбутня зірка телеканалу і слухати не хотіла про переїзд в інше місто заради кар’єри. Мовляв, це ніщо у порівнянні з відчуттям ситості від спілкування, від дотиків, від рук… загалом він так заморочив їй бідолашній голову, що вона усе б кинула, аби знову і знову втікати до нього в провінцію.
Місто , скажу одразу, немаленьке. Дві сотні тисячі жителів, сучасні будинки і його квартира, теж зроблена зі смаком. Гарні шпалери з відтінком Провансу, і біла підлога. Він прибирав, витирав, стежив, а вона вірила, що усе це буде колись їхнім.
А життя в зірковій обгортці, хіба ж воно варте чогось, особливо тоді коли ти нікому не потрібен, і коли ти лише один із учасників проекту , який скоро завершиться.
Повернення до нього, наче цукор, коли його не вистачає у чаї. Особливо в дешевому – тоді без цукру і ні смаку, і ні відчуття самого чаю. Вірите, але вони й досі нагадують своїми стосунками цей напій. Він солодкий ззовні і гіркий всередині. З відтінком віскі, як його волосся , як темно багряні очі, він гарячий коли цього захоче сам, і холодний теж такай нічого. А вона просто – брюнетка з блідими вустами і обов’язково у білих шаликах.
Чому люди такі скупі на слова, коли до цього їм уже доводилось їх говорити? Чому не сказати ще раз, що кохають, що люблять, хай навіть так як каву… це теж не погано. Її щоразу пригортають до губ, її ніжно засипають і огортають гарячим окропом , додаючи вершки.. м’які і білі , як їх постіль… тепер вона була самотньою. Він засинав, вона засинала, він вставав, ходив, одягався, вона бігла на роботу. Але не забувала робити вранці чай. Мило, нічого не скажеш.
Так було 5. чи 6 місяців. Так було й потім.
Їй не хотілось втікати з великого міста, але вона це зробила. Він не хотів змушувати, і дотримався обіцянки. Вона приїхала заради нього… не заради себе, бо у неї тут теж нічого не було, окрім завдань натирати підлогу. І просити дозволу про поцілунок.
Вона досі залишилась маленькою зіркою у зірковій обгортці, а він чаєм з відтінком віскі. От тільки стали пити вони його зовсім без цукру. .. і засинати без дотиків і обіймів.
Життя, без інструкції на його використання. З обмеженим і водночас необмеженим терміном використання, життя як сон. Ніколи не знаєш чого чекати. У що вірити.
А нещодавно він повернувся з роботи раніше. Приїхав, як то кажуть першим. Його ж ніколи не тягнуло до дому. І до неї. Вона спізнилась. Їхала на автобусі. Двері, вікно… він сидів за комп’ютером. Грав в улюблені ігри. Він ніколи не пам’ятав її електронної скриньки, аби написати. Це був просто привід. Як і все інше.
Тепер їх любов одна. Це чай. Терпкий і без цукру….
