Кохання - штука безжалісна. Воно може бути корисним, як лезо бритви, і водночас позбавити нас життя. Бо любов живе і помирає поза нашою волею. Ми не можемо цим управляти – подумав він, повільно ступаючи по пекельному піску до стійки бару готельного пляжу.
Нікого немає краще коханої жінки. Чому вона найрідніша? Тому що це найнесподіваніше і останнє кохання.
Він привітався арабською - „Сабах ель хейр” - з барменом і кивнув на пиво. Той привітно відповів і посміхнувся. Всі люблять чути своє ім’я і рідну мову.
Пиво не додавало спокою. Він не міг проковтнути клубок туги. Думки про неї не відпускали. Коло замикалося.
Він схопився за соломинку - томик Агати Крісті і розгорнув. Два тягучі речення без абзаців злиплися в якусь мамалигу. Незрозуміло. Відклав, а потім запхнув подалі ні в чому не винну книгу на дно сумки.
Угорі надривно продрижав літак. Він міг повезти його на батьківщину. До неї. Найріднішої. Її волосся пахне молодістю, а руки вранішньою росою.
Він побачив, як вона посміхалася, поправляючи волосся, пестила витонченими пальцями, випивала за півгодини келих червоного вина, цілувала зібраними в пучечок губами, гризла солоне печиво, пускаючи бісики.
Її не було. Тільки у грудях чорні невідомі перебили охоронців у білому, які стерегли вогонь їхнього кохання.
Боляче. Безвихідь. Темні володарі уже починали диктувати божевільну думки – цього більше ні-ко-ли не бу-де-е-е-е.
Він поплівся за другим пивом. Із сумною заздрістю подивився на чоловіка і жінку, які сиділи рядком, голова до голови, і дивилися на море. У тієї була така ж шкіра, як у Поліни. Він під час масажу вивчив там кожну родинку і ямочку, особливо біля попереку.
…Цариця Хатшепсут бачила , що з ним відбувається щось невловиме для неї розуміння. Мудрий Учитель почав марніти. Невже йому мало її кохання?
Сумне світло в його очах стало помітним зовсім нещодавно. Це майже співпало з часом, коли вона взяла собі радника, якого теж навчав Учитель.
Молодий красень з довгими віями, великими відкритими очима та спілими шовковичними губами подобався цариці.
Хатшепсут не признавалася собі в цьому. Вважала, що наблизила його лише через неперевершену здатність молодика знаходити оригінальні виходи з будь-якої ситуації і вміння жартувати. Врешті-решт Учитель теж колись помітив талант красеня і запропонував цариці дослухатися до його порад.
Цариця і Учитель, не зважаючи на чималу різницю у віці, могли спілкуватися навіть мовчки. А могли і говорити.
Вона кликала наставника зненацька. Він приходив і шанобливо вклонявся, але з достоїнством. Хатшепсут підходила близько – близько. Вони довго дивилися одне на одного.
- Я тебе кохаю, мій Учителю, - посилала вона думку з таємничої глибини карих очей.
- Знаю. І я теж, сонце всього Єгипту і моя радість, - відповідав очима і додавав. – Ти приносиш щастя, про яке я мріяв усе життя, як довгожданий ковток води у пустелі.
Вона брала його за руку аби відчути юність і досвідчену міць пальців. Вони присідали аби знов вивчати на обличчях одне одного ті риси, які покриють цілунками при першій нагоді.
Він знав, що вона його любить. Але коли Учитель залишався сам, то розумів, що це закінчиться. Та в її життя прийшов молодий і розумний. Молодість переможе. І мудрість дозволить наставнику зберегти лише повагу до себе. Але не кохання.
Це невідворотно, як настання ночі і народження сонця, як пробудження Нілу, який збирає силу річок.
Такі думки розривали мудреця, коли він не бачив її день, два, три.
Саме після кількох днів розлуки Хатшепсут помічала незрозумілу тугу в очах Учителя.
- Що з тобою? – запитувала у запалених повік і сумних очей.
…Аби убити вечір і наблизити поїздку на Ніл, Леон пішов до ресторану. Зайняв позицію за столиком при вході – невеличкий зал як на долоні.
Високодостойні німці – сива сімейна пара – сиділи праворуч і майже не говорили між, а тільки демонстрували високодостойність.
Майже поруч справа сиділа пара українців. Їх розпирало від несподіваного ресторанного статусу. Вони перешіптувались, попиваючи найдешевше в ресторані вино.
По центру голосно розмовляла російська сім’я. Вєліколєпная четвьорка так швидко просила добавки, що офіціанти не встигали прибирати порожні чарки з-під горілки.
Леон випромінював очима, що він вихована і галантна людина. Приязно, але ненав’язливо розглядав усіх, щоб показатися класним компанійським чоловіком. Він усвідомлював - це крайня форма істерики його самотності.
Коли Леон брав у руки ніж та вилку і дивився на тарілку з рибою, то згадував Поліну. Їхні вечори без вилок і ножів наповнені мурканням та іншими звуками, які скоріш нагадують невловиме для людського вуха спілкування морських китів.
Торт з однією свічкою винесли сімейній парі українців. Офіціант почав „Хепі бьоздей” і далі з низеньким колегою заспівав щось арабською.
Інші приєдналися оваціями. Ударила в дерев’яні долоні навіть незворушна пара високоповажних німців. А росіянин зрозумів, що класний привід хряпнути і перехилив чарку горілки, коли інші плескали і намагалися мугикати.
- Девятнасать? – запитав грайливо араб-офіціант, наче від його улесливості залежав злет кар’єри.
- Вісімнасать, - весело перекривив і розсміявся чоловік, згадуючи день народження 22-річної давності і задув свічу.
Задріботіли оплески. Леон ударив у долоні останнім. Його Поліна була за тридев’ять земель у країні зими, а не сонця.
Викинутися з вікна ресторану і не чекати до завтра?
…Учитель спостерігав за Хатшепсут, коли вона збирала кількох радників і вельмож. А вона лише по його очах розуміла чи правильно веде розмову з підлеглими і схиляється до того чи іншого рішення. Наставник був компасом цариці, і вона не крилася. А на молодого радника поглядала крадькома.
Коли ж красень починав говорити, Хатшепсут була вдячна тисячу разів. Їй не треба критися. Вона могла відверто милуватися ним, логікою і вустами, які так виразно і доступно викладали думки. Ні-ні, вона, цариця Єгипту Хатшепсут, не може захопитися молоденьким, хай і найрозумнішим радником.Ні-ні.
Учитель знав, що „треба”, „обов’язок” чи „ не повинно” не може боротися Коханням. Цариця і радник уже покохали. І він тут безсилий.
Молода душа цариці пускала новий паросток. Учитель же знав, що тепер у нього нема майбутнього - нове щастя більше не окрилить душу. Він мусить назавжди піти у вічне Царство Західного Нілу. Тоді, окрилена вогнем молодого кохання, цариця здолає всі підступи і приведе Єгипет до процвітання.
… Леон ледве починав засинати –одразу ввижалися з десяток чорних кошенят під ногами. Він не міг ступити і кроку аби не прищемити їх. Аж моторошно: він, який любить усе живе, може розтоптати цих чарівних пухнастиків. Від жаху він прокидався, дивився на годинник і знов намагався заснути.
Відчувши себе на вершині гори перед проваллям він закричав, але голосу не було. Знову ціпенів і прокинувся. В кімнаті над ним чулися удари дерева об стінку.
Він увімкнув світло і зрозумів, що так може стукати тільки дерев’яне ліжко. Десь над ним пара ловила щастя. Упіймали хвилини за півтори. Затихли.
Його розбудила ворона, яка каркала з першого дня перебування в Єгипті. Почулося, як хтось відкрив вікно. За мить, мабуть пляшка з водою, бухнула об східці готелю і поскакала вниз. Каркання стихло.
Леон боявся вертатися до Поліни. Він любив її, як любить немовля груди матері у перші дні життя. Тривожиться та шукає рученятами тепло, аби упіймати губами джерельце спокою у вигляді теплого і пахучого соска.
Поліна була молодшою. Саме в тому сонячному віці, коли Леона народила мати. Може тому для нього зараз не було ріднішої за Поліну? Він панічно боявся показати, що боїться її втратити.
Мужчина, коли стає м’яким, ніколи не подобається жінці. Бо не здатен принести повного щастя. Справжніх чоловіків Поліна пестливо називала Му-Му. Адже вони мали бути Мудрими і Мужніми. З характером та одкровенням палких вуст. Втім за це вона і любила Леона.
Він думав по-іншому. Сивина, хоч і не применшувала його переваг, однак працювала проти. Швидко і видко старів. Значить - поїхати і не повертатися до Поліни. Вона ж так приязно розмовляє з чоловіками з молодшими за нього.
Леон не міг опускатися до ревнощів і підозр. Аби вона не перешкодила, піде з життя. Навіщо воно йому без неї і кохання?
… Учитель повідомив цариці - піде на південь подивитися, як живе її син.
Хатшепсут здивувалася.
- Учителю, ти не маєш права мене кидати. Ми єдині, як день і ніч, як береги Нілу. - вона замовкла і додала, - лотос помре без радості. Ріка життя пересихає без життєдайного дощу і повені.
Він намагався не дивитися в її очі. Учитель обманював. Він не повернеться до Хатшепсут. Навіть не перепливе Ніл.
- Я поливатиму лотос щодня до від’їзду. Цариця житиме. А подорож на південь буде миттєвою, - він підняв очі.
Богиня! Вона богиня! Він, дивлячись на її руки, він відчував їх дотик. Навіть аромат масел, коли обнімала.
П’янке тепло розливалося у тілі. Він відчув знайомий запах і подивився на вуста. Вони знову нагадали про першу розмову з Хатшепсут. Вона тільки-но стала царицею та покликала до себе.
Тоді вона, його учениця, мовчки підійшла, подивилася в очі, оповила шию ароматними руками і довго цілувала. Уперше в його житті.
…Кожен літак, який Леон бачив у небі, нагадував шлях, від якого він відмовився. Повернення до Поліни було б можливим, але він наближався до Нілу. Вибір зроблено.
Бідність селян на нільських каналах вражала Леона. Таких глиняних халуп із несподіваними супутниковими тарілками і замурзаних дітей він ніколи не бачив.
Є мільярди людей, які живуть бідніше. Але чи щасливіший він за них? Раніше б Леон відповів „так”. Але! Поліна пішла! А він, рятуючись, утік у країну вічного сонця.
Без кохання немає щастя! І життя.
Храми Луксора та правління цариці Хатшепсут вразили Леона. Чотири тисячі років тому вона керувала тут. Лишила порох зі свого взуття. Святкувала у хамі під відкритим небом, де немає жодного куточка, куди б не зазирнув удень бог сонця Ра.
Яка вона? Хтось підсказав, що бачив її в Каїрському музеї.
Тут - Рамзес другий з коханою - дружиною Нефертарі. А єдиної жінки-фараона Леон не бачив!
Хто оточував цю жінку, іменем якої називають парфуми? Чи любили її? Чи любила вона? Леон міркував, блукаючи у відновленому храмі Хатшепсут, де колись розміщувався науково-дослідний інститут бальзамування.
Он, через гору - по прямій – у долині царів покоїться розграбована гробниця правительки Єгипту. Її стіни кілька тисячоліть тому бачили тих, хто любив царицю. Їх фігурки навіть стояли у гробниці після її смерті. Аби вона відродилася і жила з ними. Щоб знов любити.
Я помру, думав Леон, і в Нілі моїй душі складно буде зустрітися з душею Поліни. Її фігурка не буде поруч. Але відмовлятися - пізно. Уже час покинути західний берег Нілу засвітла.
Він би переїхав екскурсійним автобусом через міст до зимового палацу, де Агата Крісті писала свій знаменитий роман "Смерть на Нілі". Ні, Леон , як і десяток туристів, погодився на переправу човном.
Відчув, як спалахнули щоки. Вдягнув улюблену прорезинену куртку з капюшоном. Зимова спека спала, і сонце уже ось-ось опуститься на горизонт. Настане холод. Вічний.
...Учитель ішов до Нілу. Він був щасливим. Так бувають щасливими люди, здатні бачити наперед. Вони радіють, бо розуміють, що відбувається з ними. Кам’яний стовп на переправі уже вигулькнув маківкою і ріс із кожним кроком.
Воїни на переправі упізнали його - кілька разів супроводжував Хатшепсут у поїздках.
Сів ближче до корми і поклав камінь у торбині поруч. Це камінь ревнощів, які він не поборов. Страждань, що не поборе, а значить покінчить із життям. Камінь переведе в інший світ і може порушити кохання між Хатшшепсут і радником. Чи хоче він цього?
Сутеніє. Кілька воїнів устало, човен хитнувся,наставник нахилився і разом із сумкою випав у воду.
…Леон з туристами сів на широкий прогулянковий човен з мотором, на якому була написана цифра 40. Перша буква назви фірми починалося прізвище його і Поліни.
Знак! Який? Через 10 хвилин подорож Нілу закінчиться. Ага! У 40 років він познайомився з Поліною! Ні! Все вирішено! Повернення не буде!
Наближався зустрічний човен і гнав хвилю. Якщо човняр не поставить судно носом - добряче гойдне.
Зустрічна хвиля вдарила в борт, Леон відпустив туристичну сумку і вивалився за борт.
…Учитель випустив торбину з камінням у воді . Погано намотав шлейку на руку, і торба вирвалась одна. Йому забракло повітря. Виринути!
Перший ковток нічного повітря увірвався в легені.
Пляма човна була попереду. Течія. Він ліг на спину, дихав і дивився на зорі.
Злочин помирати, коли любиш. Перед тими , кого любиш, і хто любить тебе.
Якщо потоне, то так тому і бути. Але уже не хоче смерті! Він виживе.
І не повернеться до апартаментів цариці. Вона його знайде. Нескоро. Він урятує її. Тільки він. Вони обоє зникнуть. Від усіх.
Учитель повільно поплив до берега.
…Леон не умів топитися. Прорезинена куртка з капюшоном не захотіла на дно Нілу. Коли Леон шубовснув, у куртку набралося повітря. Самогубця, як поплавець, вдячний Архімеду, одразу виплив.
Хтось пожбурив йому у голову пінопластовий рятувальний круг. Від удару у Леона остаточно повернувся інстинкт самозбереження. Він учепився за круг і під лемент переляканих арабів гріб до човна.
Ніл пахнув рибою. Як і ріки батьківщини. Так пахли руки і її джинси Поліни на риболовлі.
По дорозі до готелю, в автобусі, коли в темряві всі обговорювали нещасний випадок, Леон надумав писати щоденник.
Назве його „Книга буття”. Розповість, коли, де і як вони були з Поліною.
Це буде книга їх буття. Бо все, що записано, то навіки.
