Фріц окинув поглядом своє охайне подвір’я . Презирливо зиркнув на сусіднє дворище: і влітку, і взимку там не переводився сморід. Десятки качок до самого вечора товкли дощову ковбаню. Фріцеві завжди здавалося, що з тих качок – не стільки м’яса, як задушливих пахощів. Качки місили багнюку на прибраному від бадилля осінньому городі. А в дворі у сусідів…рохкало, кувікало, верещало, мукало і мекало! У вересневому гарячому повітрі, побіля людських облич та тваринячих морд, зависали калібровані мухи, і роботи в них був непочатий край: з обох боків сусідського обійстя красувався смердючий перегній…
Фріц згадав, як уранці бачився з сусідом, ветеринаром Миколою. Той у свої сорок три роки обважнів, носив пивне барило, наче молодиця - вагітність. Замість носа в чоловіка - «полтавська галушка». Точно, полтавська, хмикнув Фріц, адже сусід сюди з Полтавщини перебрався, примусово відробляв тут обов’язкову "повинність" – як молодий спеціаліст. Ті три роки давно минули, та ветеринариний фельдшер села не полишив: одружився тут з місцевою Тонькою, і тепер оце так хазяйнують…
Ага, а вона – якраз Миколі під пару. Скільки Фріц її пам’ятає – все ходить пузата й широкогузна… Як народила свого єдиного хлопця, так оте пузо у неї й не спало. Тоньчина фігура і в дівоцтві не була ідеальною, а це за стільки років, здається, збільшилася втроє, а дурній бабі й байдуже: ніякої тобі фізкультури чи дієти. Ходить, усміхається! Ще й чоловік її таку підщупує - сам бачив, і ніякий сморід їм не заважає!
Фріц був інакший. У всьому.
Фріців заасфальтований двір блищав чистотою, аж страшно… Його обійстя не ганьбив сякий-такий собака, як ото в сусідів: колись їхній пацан притяг додому бездомного кумедного пса – здається, помісь дворняжки з пуделем. Влітку таку псину ще як-небудь підстрижуть, а взимку воно, бідолашне, плутає по дворі, все у лахах, в обвислих засохлих пацьорках. І ніхто його стригти не збирається, бо – «собаці холодно».
У Фріцевому ж дворі – німецька овчарка Герда. Вона дуже педантична: ніколи не присяде, де заманеться. Для цього у неї є окреме місце, та й те - сяє порожнечею: господар ніколи не дозволяв там нічому залежатися. Про нього в селі жартували, мовляв, коли сучка дметься, цей чоловік уже з совочком біля хвоста чергує! А сусідка, баба Мотька, виклала таку думку: в нього й муха, як пролітає, то дозволу питається! І взагалі, у Фріцевому домі всі ходять по одній половиці! Під словом «всі» Мотька мала на увазі хіба кота, собаку та свиней з курми. Бо Фріц мешкав один.
На його обійсті – не те, що в сусідів. Тут господар облаштував усе так, що на подвір'ї - ніякого тобі неподобства, як у Миколи. Яскравіли квіткові клумби, під тінню винограду стояв охайний столик, укритий новою клейонкою. Увесь «хоздвір», як його означив цей «чистельник», був винесений далеко в город – аби поруч нічого не смерділо та не дзижчало. Свиней і курей охороняв злий, хоч і сивий від старості, пес – на ймення Хендехох.
Фріц - у півтора рази старший за свого сусіда, має шістдесят п’ять років, але ще широкий у плечах, стрункої статури й високий на зріст. Він щоранку робить зарядку, грається гантелями. Дбає чоловік про своє тіло.
У нього завжди гладко виголені щоки, охайна стрижка, задля якої спеціально їздив у перукарню до райцентру. У нього ніс – аж ніяк не «галушка», а скоріше «шнобель». Коли по телевізору вкотре показують «Сімнадцять миттєвостей весни», Фріц не перестає дивуватися власній схожості з «благородним арійським профілем» легендарного Штірліца (хоч того й зіграв російський актор В’ячеслав Тихонов)…
У баби Мотьки і на це своя думка.
У 1941-му, на початку війни, вона була сімнадцятирічною дівкою, то ж коли фашисти вступили в село - на Мотрю, ймовірно,чекала невільнича робота в Німеччині. Її мати не пошкодувала улюбленої кози – зарізала годувальницю, та піднесла “півкозі” (мати вимовляла в кінці через “і”) своєму кумові-поліцаю. Той зажадав і ті “півкозі”, що лишилися у бідної куми в хаті. Тоді жінка не втрималась: присоромила поліцая, нагадавши родичеві, як він під хрестом стояв та її меншого сина на руках тримав… Подарунок, піднесений «богобоязненному» кумові, допоміг уберегти старшу доньку Мотю від остарбайтерської долі. Врятована дівчина прожила по тому довге, щасливе, на її думку, життя… Нині вже має далеко за вісімдесят років, та ще добре пам’ятає давні окупаційні події.
Отож, пильна Мотька розкаже в деталях, чий то профіль у нашого Фріца!..
... У вересні 1943-го фашисти спішно відступали, отримавши команду палити сільські хати. Юна Мотря притисла до себе молодшого братика, і з жахом дивилася на смолоскип у руках окупанта. Мить – і закипіла у вогні солом’яна покрівля… Білявий німець, високого зросту й широкий у плечах, приречено зиркнув на дівку. Потім, ніби вагаючись, покосився на свого вогняного квача… Та мусив поспішати: окупанти покидали село, рятувалися втечею… Пізніше, в неспокійних снах, перед очима, бувало, паленіли чужинські смолоскипи – їх, один за одним, тицяв і тицяв у стріху здоровань з водянистими очима … Коли по війні Мотря діждалася свого заміжжя та народження дитини, то спокійно ставилась до того, що на неї зирять блакитні зіниці давнього палія - та не вві сні вже, а в реальному житті – з-за сусідського тину…
Тому що у Фріца - батькові очі.
Мати народила його на початку весни 1944-го. Односельці мовчали, лиш поглядали скоса; а дехто, не криючись, без жалю червонив їй обличчя: «Догулялася з фріцом?!». Люди твердо були переконані: то он, Параску, сердегу, зґвалтували, а ця – сама, по добрій волі! Параска так верещала та виривалася – хотіла вискочити з клуні, куди німець її затяг… Гвалтівник стрельнув у повітря, хотів прилякати дівку – аби замовкла, та їй було байдуже: в безтямному лементі й не почула дурного пострілу!.. Ніхто Параску тоді не врятував: рівно через дев’ять місяців знайшовся в нещасної рожевий, крихітний «німчурик»…
А Соньку, майбутню Фріцеву матір, люди запримітили, як вона з молодим “фріцом” у сутінках стояла, та як бузувір встромив їй до рук розпуклу бузкову гілляку – наче їй того бузку навколо було мало!..
Спочатку Соню трохи цькували, а далі – ніби й забули, але й теплі стосунки ні з ким не складалися. Ніхто до її двору не вчащав, теревені не розводив. На роботу ішли разом та в одному напрямку, от тільки Софія – мов не з цього гурту: все одна та позаду. Трудилась на відбудові зірваного німцями мосту. Бригада - бідна на чоловіків, та трохи їх таки було: молоді-скалічені і старі-підтоптані… Інших вдовиць-молодиць зачіпають: кого жартома, а кого й всерйоз; залицяються, рукам волю дають; а Сонька - мов зачарована… Подібної уваги їй і самій не треба; та все ж, інколи заболить під ребром… Тоді жінка зціпить зуби, та ще дужче щебінь грабаркою нагортає…
Синок, як і мама, також підростав у самотині. Діти дражнилися: “Фріц!”. Він спочатку образився, нічого не второпав – то хлопці «просвітили»: виклали все, що чули вдома. Діти були хоч і жорстокі, та водночас – і незлі. Спершу обзивали, а далі – вже й погукали до свого гурту. Ніхто з них про образу товариша більше не думав. Ну, сказали й сказали - а що, хіба не правда?.. Якось і язики не поверталися казати на нього: «Федя» - так уже всі діти звикли до Фріца… І чого він, дурень, ображається?!. Федорову кличку легко підхопили й дорослі…
Хлопчина прощати не вмів. Йому було шкода і маму, й себе. Той жаль геть заступив бажання гуляти з однолітками. Ну, як можна з ними дружити, гратися?! Коли всі разом грали у «войнушки» – Федя не мав права були героєм-партизаном, танкістом, моряком чи льотчиком. Бо хто ж іще ворога зображатиме, як не він – Фріц!.. Коли діти заводили розмову про своїх батьків – живих, загиблих, а то й просто вигаданих – хлопчик і на вигадку не мав права, бо – всі ж про все знають…
Мати довго терпіла. Мовчала, скільки вистачило сил… А на дванадцятий рік - ніби прорвало: самотність так затужила зсередини, що змучена жінка поділилася своїм наболілим з найріднішою людиною – синочком.
- Вони не люблять нас, а ти не зважай. Нехай клюють, хай хоч і не вітаються! Нехай тішаться тим, що мають. А ти знай, що й у тебе… батько був!
І мати показала Феді несподіваний «скарб»… З-за старовинної ікони Миколая - чудотворця, разом з павутиною, мати витягла складену вшестеро стару газету. Ой, було б Софії непереливки, якби хто з селян знав про таємний сховок… Мало того, що в пожовклій газеті лежало фото якогось юнака у формі Вермахту, так ще й газета виявилася друкованою готичним шрифтом! Тоді, давно, одразу після звільнення села від фашистів, у згорьованої закоханої дівчини не знайшлось під рукою іншого паперу – так і завернула портрет свого любчика в німецьку газету…
Синів погляд виказав недовірливу радість, і водночас – мовчазний докір: чому, ну чому стільки літ мама мовчала?! Через це важливі подробиці свого життя хлопець змушений дізнаватись на вулиці, а ще - ловити якісь натяки від сусідських бабів. Вони, бувало, по голівці погладять, а тоді – як кропивою: «Ну, викапаний супостат!..» Мати винувато і сумно всміхнулася, потупивши очі в маленьке пожовкле фото. Той, хто був справжнім “фріцом”, подарував їй цей портрет – якраз того дня, коли окупанти спішно відступали. Дівчина побачила його на своєму подвір’ї, зі смолоскипом у правій руці. Німець підійшов упритул, відвів свою правицю подалі від її волосся. Вільну закіптюжену ліву долоню засунув під косу, наблизив кохану до себе, сказав їй щось по-своєму… Притис свої губи до її солоних вуст. Потім відступив на крок, обдивився похапцем… І тицьнув дівчині до рук те, що витяг зі своєї нагрудної кишені…
На всю вулицю вціліла одна Софіїна хата…
З того дня, як мати йому відкрилася, Федя дуже змінився. Він більше не страждав (принаймні, ззовні) через недобрих однолітків. Дивився тепер на них з погордою, а коли чув звертання: “Фріц!” – відповідав з гідністю, наче й справді, це було його власне ім’я.
На щастя Федора, з іноземних мов у школі викладали саме німецьку. З цієї дисципліни хлопець досяг певних успіхів, навіть здобув призове місце в обласній олімпіаді.
У районній бібліотеці, що розташувалася за десять кілометрів від села, Федя Петренко вважався одним з найкращих читачів. Полюбляв зарубіжну класику. Присяде, бувало, до якоїсь нижньої полиці, та й вилізе звідти – як не з томиком Гете, так з книжкою ще якогось німця…
Хлопець мріяв про армію. Військова строкова служба – це ж вихід у світ! У військкоматі просився до обмеженого контингенту Радянських військ у Німеччині. Не взяли. Зате туди потрапив Федин однокласник. Федя-Фріц дізнався його адресу та й завів «дружнє» листування ( і хто б це робив, якби не потреба отримувати листи з німецькими штемпелями, а зрідка – ще й світлини товариша на тлі старовинного міста). Сам же рядовий Петренко проходив строкову службу в російському Поволжі. Але й там знайшов гарну підтримку своїм інтересам: познайомився з етнічним німцем, старим учителем Павлом Францевичем. Щирий і розумний чоловік радо зустрічав солдата у себе вдома. То ж, замість кінотеатрів, парків та побачень з місцевими дівчатами, Федір обирав цікаві бесіди з німцем. Павло Францевич багато розповідав про свою етнічну батьківщину, уникаючи розмов про Німеччину фашистську. Якось подарував юному другові комплект листівок «Дрезденська картинна галерея». Це стало додатком до безцінного скарбу, який зберігався вдома.
Ох, мамо, мамо… ну, чому ви не розпитали свого «фріца»… мого батька тобто – хто він і звідки?! Кажете, він про це говорив та ви… забули?! На звороті його портрета олівцем щось було нашкрябано, та з часом… вилиняло?! Кажете: написане по-німецькому, а ви по-їхньому читати не вмієте?!. Ну, звісно, що так. І допомоги ж ні в кого не попросиш, а то «помічники» потім здадуть, куди треба…
Ну, як мені тепер бути з портретом?.. Стоп. А як би я вчинив, коли б знав ту жадану німецьку адресу? Я б... досконально вивчив їхню мову, купив би туристську путівку до Східної Німеччини (хоч би туди!), а там… пішов би в довідкове бюро!
Фріц лише частково втілив свою мрію в життя: по закінченні військової служби вступив на вечірнє відділення університету, і таки отримав диплом «філолога, викладача німецької мови». З турпоїздкою до “фатерлянду”, на жаль, не склалося, та й у довідкове бюро не поткнешся, знаючи тільки, що того білявого окупанта звали Кнут. І мав той Кнут двадцять два роки - коли в чужій стороні зустрів своє перше кохання.
Мати померла нещодавно. Все життя прожили вони вдвох, тримаючись за свою таємницю. Федір по-батькові був Костянтинович – так мати зберегла для нього першу літеру батькового імені.
Фріц шукав і не знаходив свою жінку – таку, щоб на все життя, з якою можна поділитись потаємним… Сільським дівчатам не довіряв, та й нецікаві вони йому. З приїжджими вчительками, колегами по роботі, теж якось не склалося: то вони для нього опецькуваті, то занадто худі. І носи в них – як не картоплини, так непримітні кнопки… А перебірливий учитель німецької мови, Федір Костянтинович Петренко, уявляв свою майбутню дружину такою, як бачив одну в журналі «Огонёк»: на тому фото, в складі якоїсь делегації, стояла висока німкеня, у вузькій спідниці з «ненашенським» розрізом, з бляклими, зате старанно підведеними очима. Її дебелий ніс, на диво, теж захоплював…
…Ще коли була жива мати, село облетіла неймовірна звістка: до Льоні-алкоголіка вперше приїхав…рідний батько! Все життя хлопець промучився, не склалося в нього – ні з розумом та винахідливістю, ні з упертістю та працелюбством, ні з коханням та зовнішньою красою… Плив чоловік за течією, мов трухлявий пеньок! Дітей, правда, багато нажив. Але дав їм «у посаг» такі злидні та погані звички, що земляки остерігалися брати їх собі за зятів та невісток.
Мати Льоні, Наталка, теж мала свою щемливу історію. Остарбайтеркою працювала на німецькому авіаційному заводі. Там здибалася з юнаком на ім’я Гельмут. На згадку про палке кохання знайшовся в Наталки синок… Як і Фріцева мати Софія, Наталка теж трепетно оберігала свій «скарб»: кілька Гельмутових вітальних листівок, підписаних по-німецькому, та зморшкуваті, пожовклі фотографії: ось вони вдвох із коханим, а ось… дівчина перед об’єктивом одна, а насправді - вже з синочком у животі…
Отож у Льоні, через шість десятиліть, таки знайшовся батько! Все життя старий пам’ятав про Наталю, пробував писати на українську адресу, яку колись від неї чув, та, певно, ті листи не доходили… А невідомий Гельмутові син взяв та й знайшов його сам – через пошукову передачу «Вирішальний момент». Знайти того німця – задача для працівників телешоу відносно легка, тому що Льоня чув від своєї матері багато всіляких подробиць: від німецького прізвища кровного родича – до місця його народження.
…Високий літній німець, в охайному сірому костюмі, обіпершись на інкрустовану палицю, повільно й важко вийшов з машини. Побачив перехняблені ворота, що фарби не нюхали, вже, мабуть, років із двадцять… Віднайдені герої «Вирішального моменту», зазвичай, вперше зустрічаються в столичній телестудії - на очах у розчуленої публіки. А тут, бач, як вийшло: «телегерой» Льоня напередодні зйомок впав у «забуття»: запив, не встигши добратися й до вокзалу… Довелося везти німецького гостя прямісінько в українське село! Про майбутній приїзд телевізійники повідомили тамтешню місцеву владу. Голова сільради, як міг, прискорено приводив усіх до тями: п’яного Льоню – під холодну воду, а його, не привченій до порядку, сім’ї наказав прибрати подвір'я. Навіть вантажівку пригнав – для вивозу багаторічного утрамбованого сміття… Дорослі Льонькові нащадки дивилися на звичний домашній безлад, не уявляючи, з якого боку до нього підступитися… Діти, разом з невтелепною матір’ю, ніяк не могли второпати, чого від них хочуть: стільки років усе лежало – й нікому не заважало!.. Сільський голова зрозумів, що його розпорядження навряд чи буде виконано, то ж закликав сусідів не дати «осоромити рідне село!»… Отак, дружною толокою, й нагорнули три машини злежалого лахміття…
Село чекало на подію! Цікаві земляки з найдальших кутків посунули до Льоньчикового причепуреного подвір’я. Жінки плакали, поглядаючи то на батька, то та сина… Доглянутого німця й дідом важко назвати - коли зовні порівняти його з беззубим, зморшкуватим сином. А того, сердешного, так тіпало й лихоманило, так нестерпно кортіло похмелитись! Але уявну чарку вибивали з рук ненависні телевізійники…
Респектабельний гість не відвернувся від такого сина: міцно притис до себе, довго не відпускав… Глянув у посоловілі очі, поцілував руді, куценькі вії (точно такі, він пам’ятав, були і в покійної Наталі!). Сказав, як припечатав: «Ти поїдеш зі мною. Я тебе вилікую, все буде добре!».
З тих пір минуло п’ять років. Щасливий Льоня надсилав родині листи, гроші та подарунки. Тричі приїздив у гості – просвітлілий, тверезий… Привіз дружині й безробітним дітям – кожному – по мобільному телефону; тепер Льоня з ріднею спілкується частіше. По приїзді в село почувався спокійно та впевнено: казав, що батько, дякувати Богу, ще ворушиться. Мешкають вони вдвох, у просторому приватному будинку. Чомусь Льоня нікого не гукав до себе - ні жінку, ні дітей; навіть мови про це не заводив. Мабуть, боявся, що вчорашнє безпросвіття увірветься в його нове гамбурзьке існування, та й знову, як колись, поглине без вороття – так нетривка трясовина затягує дрижачу ногу…
Нинішнього літа, при зустрічі з колишнім земляком, який знову навідав рідне село, Фріц наважився йому відкритись: показав фотографію свого рідного батька. Попросив копію взяти з собою: а ну, як раптом?.. Льоня делікатно не відмовив… А сьогодні розповів по телефону, що в Берліні збираються створити громадську організацію - «Байстрята фатерлянду». Там буде зібрана найповніша база даних - про дітей, нагуляних від німців на окупованих територіях. Це допоможе людям, що натерпілись – і від чужих, і від своїх - віднайти німецьких родичів.
Фріц, Федір Костянтинович, важко опустився на стілець. Так, Льоню, це добра новина, дякую. Так, можливо, ще й виплати будуть - коли те «байстря» зуміє довести, що воно таки справді – «байстря»… Я, мабуть, ніколи про себе нічого не доведу, та й не потрібні мені їхні гроші… Так, Льоню, я все ж чекатиму на адресу - хай тільки ті «Байстрята» зареєструються офіційно… Усе буде добре, друже… В нас усе буде добре!
Федір Петренко, на давнє прізвисько Фріц, упіймав себе на тому, що – чи не вперше за довге життя – промовив до когось слово «друг» …
