Прокинувся Глух від чергового гуркоту весь облитий холодним потом.
Профессору, котрий ще добре не выдыйшов від сну навіть привидівся товстун з бичачим черепом і барабаном. Він не розумів – сон це, реальність, чи можливо кадри з книги при перегляді якої він заснув…
– Це що, землетрус? – обпершись на лікті запитав сонний Куніцин.
Увійшов Темір, ніби почувши, що його гості чимось стривожені.
– На дворі сильна гроза. Знову позаливає усе довкола, хоч човном плавай. Я приніс вам новий одяг, бо ваш уже цим словом і не назвеш.
Розміри одягу не підходили, але це було кращим, ніж ходити голим або у лахміттях.
Професор з Куніциним вділися і вийшли в сусідню кімнату. Темір підкидав у піч дрова. Червоно-яскраве полум’я своїми язиками одразу ж приймало цей дарунок і з шипінням та тріскотом перетворювало їх у попіл.
– Не думав, що при всіх технологіях, тобі доводиться топити у грубці. – Побачивши це відмітив професор. – Я спочатку й не зрозумів призначення цієї декоративно оздобленої діри у стіні…
– А ця піч і виконує більше декоративну функцію, ніж служить для обігріву. – Відповів Темір. – Це для заспокоєння і щоб не здавалося тут все як на космічному кораблі.
На столі стояв перекладач і приємний жіночий голос щось завзято розказував про нові можливості медицини.
– Схоже, що цей перекладач непогано виконує також і обов’язки радіоприймача. – Звернувся Куніцин до Глуха.
– Що у нас нового? – запитав професор Теміра. Він вже також привик і до діалекту, і до його голосу.
Темір поволі підвівся, підійшов до перекладача виконуючого роль радіоприймача і вимкнув його.
– Знову якісь диваки вирішили одружитися у закинутому місті, – процідив крізь зуби він.
– По радіо це об’явили так, ніби це якийсь подвиг. А все інше про медицину. Знову вихваляння компаній монополістів по клонуванню та генній інженерії про нові досягнення… Вік медицини…
– Який вік? – здивовано перепитав Куніцин.
– Ме-ди-ци-ни. – По складах повторив Темір. – Був кам’яний вік, потім – бронзовий, залізний, інформаційний, а зараз – медицини.
– І за що ж вона удостоїлась такого статусу, що нею ознаменували навіть сучасний відрізок часу? – запитав професор.
– Важке і безрадісне життя там, звідки ви прийшли, якщо ви ще не в курсі таких речей. – З сумом сказав Темір. – Інформаційний вік швидко минув. Усі ці відеотелефони, електронні газети, книги інші електронні пристрої настільки швидко увійшли в життя людей, вони й не помітили, що все це ще кілька десятків років тому називалося фантастикою.
А сучасність називають віком медицини тому, що ця галузь зараз найбільш динамічно розвивається, в ній застосовуються найкращі технології, і основне – на неї працює практично кожен житель більш-менш цивілізованих країн. І вкладає не мізерну частину свого доходу, а скільки може.
– Дивно, а якщо йому не доведеться в житті хворіти – для чого тоді робити такі пожертви для когось. – Здивовано запитав Куніцин.
– Для когось у цій сфері ніхто крім дуже багатих благодійників, родичів чи держави не дає. – Продовжував Темір. – Усе зберігається на особистій картці кожного громадянина починаючи від його народження. На рахунок – хворіти, ти правий, може й не прийдеться, а от щодо старіння – нікуди не дінешся. Щоб якомога довше експлуатувати свій організм і отримувати при цьому хоч якесь задоволення від життя, треба міняти запчастини…
– І які запчастини, як ти сказав зараз можна поміняти. – Запитав професор?
– Так як у нас, то практично все – будь які внутрішні органи, руки, ноги, статеві органи, очі… В загальному, майже все крім головного мозку. Зараз у розвинутих країнах немає людей із протезами, або якимись хворобами чи вадами внутрішніх органів. Люди мають право на лікування в залежності від вкладених на свій медичний рахунок коштів.
– Так недовго і до вічного диктатора… – Висловив припущення Куніцин.
– Та ні, вічного не буде. Поки що люди в нормальному стані доживають до ста вісімдесяти, двохсот років. Цей вік з кожним роком збільшується внаслідок нових можливостей, але до вічності ми не дійдемо ніколи… Так збудований світ, що вічного не може бути. Крім того, за різного роду диктаторами контроль з боку об’єднаного союзу країн. Заміна органів строго контролюється державою. Скажімо для злочинців, які скоїли тяжкі злочини заміна органів, яка продовжує життя і молодість не проводиться. І навпаки, різного роду ученим надаються пільги і навіть заохочення. Тому то й світ переживає зараз такий бум учених і винахідників, – засміявшись сказав Темір, – всі хочуть довше пожити і бажано непогано.
– Знаю я цей контроль, в таких випадках завжди і всюди політика подвійних стандартів, для одного щось можна – для іншого те ж саме не можна… – Сказав Куніцин.
– То ти таки напевне дійсно не наш ровесник, з голосом сторічного діда? – запитав професор.
– Мені вже сто двадцять років. – Усміхнувшись сказав Темір. – Я людина не бідна. Багато моїх наукових праць приносять користь людям, а мені постійний прибуток. У мене замінене вже серце, шлунок, печінка, шкіра, чотири пальці руки і ще маса дрібниць, які дозволяють бути і відчувати себе молодим і здоровим.
– На скільки я розуміюся в медицині, то не можна взяти і пришити чиюсь ногу людині, ще й щоб вона повноцінно прижилася і працювала. – Висловив своє бачення професор Глух.
– Це означає, що ти зовсім не розумієшся в сучасних можливостях медицини. З допомогою клонування і генної інженерії, можна виростити будь яку частину тіла людини абсолютно ідентичну до її власної.
– З допомогою клонування? – здивовано запитав Глух. – Ви спочатку клонуєте людину, вирощуєте, а потім пускаєте на органи? Чи не надто жорстоко?
– Ні. – Засміявшись відповів Темір. – Я не медик, щоб досконало і зрозуміло все пояснити, але виглядає зовсім інакше. Людину ми не вирощуємо і ні на що не пускаємо. З ДНК людини вирощується, як ти кажеш тільки певний орган людини, чи будь яка частина тіла. Думаю, ви не вважаєте певну частину тіла особистістю, тим більше якщо її використають на продовження чи порятунок життя іншої людини. Починаючи від зародкового стану, їх відділяють і під’єднують до спеціальних апаратів, які стимулюють їх ріст протягом короткого часу до потрібного розміру і віку. А далі просто замінюють хворій людині. Замінюючи хворі і постарілі органи, а також залози, які виробляють гормони властиві для молодих людей, ми тим самим продовжуємо вік і молодість людини. А замінюючи руки і ноги, рятуємо людей від наслідків каліцтв.
Сідайте ближче до вогню. Сьогодні буде час поговорити, – звернувся він до гостей.
Куніцин з Професором присіли на крісла ближче до вогню і в напруженій тиші почали роздумувати, з чого почати розмову, оскільки незрозумілим було практично все.
Першим заговорив Темір підкинувши чергову порцію дров у вогонь.
– Давайте все ж таки з’ясуємо до кінця звідки ви і ким являєтесь мені? Наскільки мені вже відомо, ви біженці. Але звідки саме? – Темір поки договорив до кінця зовсім зійшов на шепіт, а потім закашляв. – Ні, з цим тягнути не можна. Голосові зв’язки треба міняти терміново. До речі, а ні глухих, а ні німих у нас зараз також немає.
– Ми обоє були простими селянами. – Почав розповідь професор, помітивши, що Куніцин не готовий до такої відповіді. – Нас викрали невідомі люди, а далі ми провели кілька жахливих днів у якійсь лабораторії. Готували нас, як кроликів до якогось грандіозного експерименту.
Професор намагався не дивитися на Куніцина, який в цю мить готовий був убити його за язик. А той уже не міг зупинитися. Йому до нетерплячки хотілося, хоч і не виказуючи себе, як винахідника, розповісти Теміру про переміщення у паралельних світах, а також взнати у нього по можливості чогось нового, оскільки той здавалося був компетентний у всіх тутешніх новинках техніки.
– Безпосередньо перед дослідом нас проінформували дещо про суть цього експерименту. Ми за їхніми словами повинні були потрапити після опромінення в якийсь інший вимір. Нам говорили, що вимір, в який нас відправляють є відносно нашого – плюс першим, що це означає я чесно кажучи не дуже розумію, – говорив дещо правду, а дещо прибріхуючи професор постійно оглядаючись на передавач, який стояв на столі. Розмова велася в досить оригінальній манері: коли хтось говорив, ззаду по хвилі чувся голос з перекладача. Тому й виникало враження, що співрозмовник за спиною.
– Я здається привик вже до твого скрипучого голосу і страшного діалекту, і ти нас здається розумієш. Може вимкнути вже цього всезнаючого говоруна? – киваючи на перекладач сказав Куніцин звертаючись до Теміра.
Той поволі підвівшись підійшов до столу і виключив перекладач.
– Зараз я поясню. Оскільки такі перенесення в теорії не є для нас новиною. –сказав Темір. – Щоправда людину відправити в інший вимір на скільки я знаю вважалося до цих пір нереальним – це щось новеньке. Відправляли все, крім живих організмів. А щодо теорій, то вони виглядали приблизно так: «Якщо у нас період часу один, то потрапивши у інший вимір можна потрапити й в інший час? Переносячись на мінус перший відносно нашого рівень фіксуючі апарати потрапляли на сто дванадцять років назад. Тобто зараз там тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік. До речі, якраз можливо в цей час там сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції і проводяться заходи з ліквідації її наслідків.
