В той день вітер шалено обривав з дерев листя... А воно – жовте, багряне, але ще де-не-де зеленкувате, падало нам під ноги жовтнем. А потім танцювало на алеї в парку Фламенко. А ми тоді навіть не здогадувалися, що це перше і останнє Фламенко пожовклого листя було для нас...
Байдужий погляд зачепився за дах будівлі за яким вже майже заховалося сонце... Мої вуста панічно ловили скуйовджені сонячні промені... А я чомусь в той момент згадувала своє дитинство, веселі шкільні роки, теплі мамині руки, ковдру, під якою я не один раз ховалася від насущних проблем, і свого улюбленого кота. Де все це зараз? Де те відчуття шаленого щастя, безмежної радості і безтурботності, де?! Промайнули роки, школа сховалася за рогом якогось будинку, а моє дитинство, не попрощавшись зі мною, утекло до сусідської дівчинки, залишивши мені на згадку купу дитячого одягу, малюнки, ляльки та мрії. Та іноді воно все ж таки посміхається мені зі світлин, що висять на стіні... Відразу на душі завила туга і вирвалася назовні якимось дуже болючим стогоном розуміння того, що нічого не можна повернути назад.
А ти... Ти просто стояв поруч. Без емоцій. Без думок. Без намагання зрозуміти мене. Між нами було мовчання. А ще прірва, яку не можна було засипати отим пожовклим листям... А раніше? Де воно все зараз? Де ж ота клята правда про вічне кохання?! Де той шалений порив один до одного, де оті несамовиті почуття, для яких не було ніяких розлук і відстаней?! Куди поділися наші з тобою істини, оті кляті зізнання, що „в горі і в радості”? Де все це?
Знесилено зітхаючи, зізнаюся сама собі, що це – кінець. Прийшла пора і все скінчилося. Завтра все буде інакше, все. Ми з тобою будемо далеко один від одного. Вранці ти прокинешся і підеш на кухню готувати твій улюблений Лате. А я... Я буду продовжувати писати. Не сподівайся, я буду сумувати за тобою без сліз. Я – горда, ти ж знаєш. І попри те, що я досі тебе відчуваю, я сама поставлю між нами крапку. Таку малесеньку крапочку, але таку значущу в історії наших стосунків, а можливо, і в історії нас самих.
В той момент, коли сонце почало ховатися за дахом будівлі, а дівочі вуста панічно ловили скуйовджені сонячні промені, він думав лише про неї – єдину героїню його життя. Чого він вартий без неї? Чого вартий навіть один єдиний його подих всамоті? Чого вартий ранок без її погляду, без її голосу? І взагалі, чого варте все його життя без неї? Нічого...
В той день вітер шалено обривав з дерев листя. А воно – жовте, багряне, але ще де-не-де зеленкувате, падало їм під ноги жовтнем. А потім танцювало на алеї в парку Фламенко. А вони навіть не здогадувалися, що це перше і останнє Фламенко пожовклого листя було для них.
