"Спогади дитинством босоногим
Повертаються у ті далекі дні,
І на душу знов летять тривоги –
Мною усі звідані дороги,
Що без батька довелось пройти..."
Цій історії вже більше двадцяти років. В ті часи поцілунки закоханої пари на людях та втрата цнотливості до весілля були признаком якщо не брутальності, то непристойного виховання.
Вони познайомилися, і зрозуміли, що не зможуть бути одне без одного. Він, на той час, двадцяти однорічний юнак Сергій, і дня не міг прожити без своєї Надійки. Кароока красуня, гордість школи, а потім і столичного медичного училища, об”єкт симпатії багатьох хлопців, віддала перевагу йому. Не зрозуміло, яким чином, цей босякуватий хлопець зумів розпалити іскорку кохання та пристрасті в серці неприступної Надії.
Через півроку зустрічань, прогулянок під відкритим небом, поцілунків і признань у вічному коханні, вони одружилися. В білій весільній сукні Надійка відчувала себе найщасливішою серед усіх наречених у світі! Бо ж Сергій був для неї ідеалом її таємних дівочих мрій, а майбутнє подружнє життя уявлялося їй чимось прекрасним і величним.
Майже через два роки спільного життя на світ з”явилося карооке немовля, на яке вони так чекали! Молодий батько дуже хотів сина, але небо послало їм доньку Віру... Сергій дуже засмутився, що в них народилася дівчинка. Адже він так мріяв як буде вчити грати в футбол, їздити на автомобілі та рибалити свого сина... Та цим мріям не судилося здійснитися.
Після народження дитини молода мама відчула якусь прохолоду у ставленні батька до доньки, немовля теж ніби відчувало тривогу, і вночі часто прокидалося і плакало. Надійка заспокоювала донечку, як могла, в той час, коли Сергій, з головою накрившись ковдрою, байдуже спав у іншій кімнаті. І, мабуть, йому знову снився сон, що він веде на прогулянку сина... А за стіною плакала його донька та знову, і знову дивилася своїми карими оченятами на стіну, яка розділяла її з татком, і тягнулася маленькими рученятами до матусі...
Молоде подружжя переживало тяжкі часи: Надія, яка завжди була життєрадісною оптимісткою, тепер все частіше була сумною і часто наодинці плакала від болю, що стискав її серце сталевими лещатами. Вона відчувала, що довго так тривати не може! Молода дружина не могла постійно закривати очі на випивки чоловіка з друзями та його нічні посиденьки невідомо де. Згодом дійшло до того, що Сергій почав підіймати руку на Надію. Але вона все терпіла заради своєї маленької донечки, своєї розради та єдиної втіхи, і прощала все, адже не охололо ще серце повністю... А ще вона не хотіла, щоб її маленька дівчинка росла без батька.
Але останньою краплею в чаші її терпіння стало гірке слово „зрада”... Молодій жінці здалося, що вона пораненою птахою летить у темну прірву, далеко від їдких поглядів знайомих, зрад та байдужості чоловіка, а головне від страшних спогадів. До життя її повернула донечка Віра. Своїми оченятами дівчинка нагадала Надійці, що жінка не одна на цьому світі, і в неї є заради кого жити!
Минуло майже п”ять років після народження дитини і молоді батьки зустрілися в місцевому відділенні РАГСу ще раз (вже майже три роки вони не жили разом), щоб розірвати стосунки вже формально. Підписавши папери про розлучення, вони поставили останню крапку в історії їхнього подружнього життя. Але ще не раз думки Сергія повертатимуться у колишню сім”ю... Ще не раз посмішка і вираз обличчя донечки нагадає Надії про чоловіка, який став батьком їх дитини, і залишився першим і єдиним коханням її життя. Але більше вони не бачилися. Сергій поїхав з міста, де назавжди залишив без свого тепла єдину в світі доньку.
Пройшло багато років. Маленька кароока дівчинка виросла і стала студенткою одного престижного Київського Університету. Весь свій біль від браку таткової уваги, насмішок однолітків про неповноцінну сім”ю, та недостатніх коштів дівчина виливала на папері. Так народжувалися її вірші. Багато з яких вона присвятила і своєму батьку. Але слово „тато”, мабуть, назавжди зосталося для неї недосяжним і незрозумілим. Доброзичливі люди говорили, що він знайшо собі нову сім”ю, де чужий син став для нього ріднішим рідної доньки. Але дівчина не дуже журилася через це, а може просто не показувала нікому свого болю. І лише іноді, побачивши десь турботливого татуся з дитиною, її темні карі очі наповнювалися журбою і вуста торкалася ледь помітна сумна посмішка...
Та душу двадцяти однорічної Віри не покидає думка, що колись по волі небес крига в серці її батька розтане і вони зустрінуться. І може саме тоді, по його старечій змарнілій щоці скотиться одна єдина сльоза – жалю та каяття...
