Його стоптані, викривлені туфлі були так далеко від системи Сиріуса, що викликали непереборне бажання розреготатися. Оті, що нібито прилітали звідти на Землю і мали честь спілкуватися з цим сіреньким, вичовганим об життя, як ганчірка об підлогу, чоловічком, теж мали б реготати. Мусили!
Але ті, мабуть, не реготали. Якщо, звичайно, прилітали. Натомість вони йому нібито сказали, що наш Всесвіт – замкнута система і має форму черевичка.
***
Степан Іванович нарізав кола довкруг Вікторії років зо три, спостерігаючи її невдалий другий шлюб і вичікуючи, доки благенька шхуна врешті зовсім розіб’ється в якомусь із наступних штормів. Шторми були здебільшого фінансового характеру. Тоді вона приходила до нього позичати гроші буквально на хліб, бо майже нікого ще не знала в місті. Її чоловік хронічно не працював, а вона перебивалася тимчасовими підробітками у газетах та видавництвах, хапаючись за будь-яку роботу. Степан Іванович старанно начісував ріденьке сиве волосся на лисину, наче вірив, що від того вона здаватиметься меншою, приязно усміхався і щедро припрошував скуштувати його домашнього вина. Він був відкритий, як лоція перед морським мандрівником: веду отуди – бачите? – осьо фарватер, а ото – порт прибуття. А оце мої малюнки, я, знаєте, малюю, навіть відповідну освіту маю. Що на них? Ну, це Око Всесвіту, інша галактика, там живуть наші брати по розуму, я з ними контактую. Бачте, я уфолог, навіть колись редагував газету про НЛО. В ній друкувалися спеціалісти з усього світу, так-так. Вам це цікаво? Правда? Видно зразу неординарну людину. У Вас гарні вірші, я на цьому знаюся. А-а, Ви чули, що я літературний критик? Та є й таке... А ось давайте я Вас пригощу ще одним вином, із калини. Ось попробуйте, попробуйте! Я люблю з калини, у мене на дачі вона щороку добре родить. Там багато чого родить, приїздіть до мене на вихідні, відпочинете. Знаєте, поруч річка, ліс, тиша, ніхто не заважає… Розумію, розумію, сім’я, дитина. Але, може, колись… Я запрошую… О, тут у мене, в загашничку, є ще й коньяк – на днях привезли з Миргорода, я там дещо для одного хорошого чоловіка зробив, то він віддячив… Ну то хай чекає Вас до наступного разу… Так-так, авжеж, із роботою зараз важко, ох як важко. Я Вам співчуваю, ох як співчуваю. Еге ж, я спробую підшукати йому роботу. Кажете, водій він? Спробую-спробую, є в мене знайомий у міськвиконкомі… Я ж казав, що добре винце вийшло! О, Ви відчули, що в ньому ще й вишня є? Справді, є… Звичайно, поможу, як не помогти такій гарній і талановитій дівчині… Вийдіть, будь ласка, і не заважайте! Хіба не бачите – в мене людина. Зайдете в кінці дня… Ну, тоді завтра зайдете!.. Нічого-нічого, їх багато, а я один, і в мене не щодня бувають такі чарівні відвідувачки... Я ж кажу, що проти мене Ви ще дівчина. Я не кажу, що я старий, я, навпаки, вважаю себе ще молодим, у мені ще стільки енергії, що запросто повалю… ну, шістьох уже не подужаю, як колись, а ось чотирьох парубків таки зумію! Я, знаєте, боротьбою займався, альпінізмом, спорт люблю… Тож проти мене Ви ще таки дівчина… Зараз гляну, скільки там у мене є. Негусто, але пару гривень можу дати. Та ні, це такий дріб’язок, можете не віддавати, я ж розумію, що то значить: нема за що хліба купити… Приходьте-приходьте, завжди радий буду бачити. І приносьте нові вірші, може, я кудись їх прилаштую. Дивись, і надрукують. Гонорарів, правда, зараз ніхто не платить, але публікація піднімає дух, а це важливо, дуже важливо…
Вікторія бачила порт призначення, чітко вказаний на карті і навіть не раз досить прозоро названий, але робила вигляд, що не розуміє натяків, щоб не образити вже немолодого чоловіка, який єдиний був до неї добрим і таки виручав, коли вже зовсім підступала скрута. Його гроші пекли їй долоні, вона заливалася рум’янцем і розуміла, що не від випитого вина, але ж, як відомо, голод не тітка. Вона мусила бути йому вдячною, і це її мучило. Щодалі, то більше, бо проблеми росли мов на дріжджах: борг за квартиру вже склав чотиризначне число; колишній законний десь розчинився в Росії, сьомий рік не нагадуючи про себе і не надсилаючи ні копійки на дитину, а нинішній покірно варив прозорі овочеві супчики, поки вона бігала по заробітках, і тупо дивився в стіну, коли вечорами заходила мова про роботу; тим часом дочка несміливо, крутячи блідими пальчиками ґудзика на халатику, майже щодня озвучувала свої шкільні потреби (які підручники треба купити, яку форму вимагають носити, скільки грошей здати на ремонт класу), – і Вікторія тоскно дивилася на капаючі крани, ржаві труби й аварійну газову колонку, нервово дерла нігтями борозни на старих шпалерах, які їм дісталися від попередніх господарів, і думала, що привести власне житло бодай у санітарний стан їм, мабуть, не вдасться ніколи, бо їх скоро можуть узагалі виставити з квартири. Її дрібні заробітки й подачки Степана Івановича текли крізь пальці й висихали вже наступного дня, – тож Вікторія час від часу то закипала, як мідний чайник без води, то банально ридала в подушку від безсилля.
Якогось вихідного, коли чоловік з дочкою подався в село, до її матері, за черговою торбою, Вікторія здалася – і згодилася поїхати зі Степаном Івановичем на його хвалену дачу.
***
Він стояв на автобусній зупинці в центрі міста і чекав.
Вікторія вперше побачила його не за робочим столом. Низенький, сутулий, але коренастий, він був майже непомітним серед гурту. Ношений-переношений костюм невизначеного кольору аж блищав на комірі та ліктях, сидів на ньому мішком і, здавалося, вже й сам був би радий перебратися на смітник. Довге пасмо волосся спадало на носа і, мабуть, лоскотало й заважало дивитися, але він не міг його ні поправити, ні зачесати – мав зайняті руки: у правій тримав величезний пакет, вочевидь із гастронома, а в лівій – товстезний облізлий портфель, від якого віяло шістдесятими роками минулого століття. Був ще й букет: вже трохи прив’ялі троянди сконфужено стриміли з-під пахви, наче їм було соромно чи, щонайменше, прикро – і за себе, і за того, хто їх придбав. На цього підстаркуватого кавалера озиралися – мабуть, саме через ті нещасні квіти, – а він невідривно свердлив маленькими, глибоко посадженими блискучими очками дорогу, на якій мала з’явитися Вона.
Коли Вікторія вирізнила серед натовпу свого благодійника, було вже пізно: переклавши всю свою ношу в одну руку, він іншою махав над головою букетом і розтрушував довкруг себе рожеве пелюстя. Вона знітилася, їй захотілося розчинитися в повітрі, зникнути, перекрутити стрічку назад і натиснути «стоп». Але відступати було нікуди – він йшов їй назустріч і розпливався масною усмішкою. Жінка зітхнула – і теж відважно усміхнулася у відповідь, стараючись не звертати уваги на глузливо-осудливі позирки перехожих. Але по-справжньому вона злякалася, коли він зупинив таксі...
***
– Хіба тобі не на роботу сьогодні? Запізнишся! – борсала Вікторія за плече свого законного, а той, схоже, навіть і не думав уставати з ліжка. Вона ледве стримувала себе. Вона кипіла справедливим гнівом. Вона боялася, що скаже щось ду-у-уже образливе. Вона дивилася на потилицю чоловіка і відчувала, що цьому впертому «непослуху» є серйозна причина. Вона хотіла, мусила докопатися до цієї причини – і переламати їй хребта через коліно, якою б та не була. Бо на роботу треба йти! Бо, врешті, вона йому знайшла місце – через високого чина! – і цим легковажити не можна. Бо вона вже третій рік одна тягне сім’ю і цьому має настати край! І навіть якщо робота йому не вельми подобається, то що ж? Мало кому що не подобається! Але скільки ж сидіти в неї на шиї! Їй теж багато чого не до шмиги. Але жити за щось же треба! І вона скручує із себе мотузку, зав’язує себе у вузол, збирає в кулак – і йде заробляти гроші!
– Тобі не стидно?! – врешті вибухає Вікторія, щосили рвонувши чоловіка за плече на себе. – Глянь мені в очі!
Він скидає з себе ковдру і різко сідає на ліжку. Якусь мить дивиться собі під ноги, потім поволі піднімає голову.
– Віто… не сердься, – говорить тихо, наче через силу, витягуючи з рота слова важко, з передихом, як лантухи з погреба. – Я більше не можу… Я видержав два місяці…
Він підводиться, робить крок до вікна і приклеюється поглядом до шибки.
– Що ти не можеш? Це ж твоя професія! Можна подумать, що у тебе є вибір, де робить! – кидає вона йому груддя в спину, але бачить, що воно до нього не долітає. Стиснувши зуби, жінка йде на кухню.
– Ти й досі спиш над тарілкою? Чи теж не хочеш іти в школу? – визвіряється вона на дитину, вже чуючи в очах сльози безсилля.
– Я хочу… Я вже йду! – схоплюється злякано мала і біжить у коридор.
Зачинивши за дочкою двері, Вікторія йде мити посуд.
– Я роблю там а-се-ні-за-то-ром! – чує вона прямо у вусі і від несподіванки скрикує.
Він стоїть поруч, він повторює, по складах, майже з викликом:
– Чуєш, я роблю там а-се-ні-за-то-ром! Не шофером, як ти думаєш, а – а-се-ні-за-то-ром! Ти цього хотіла?! Ти хочеш, щоб твій чоловік був а-се-ні-за-то-ром?!
***
Ви знаєте, хто такий асенізатор? Ліпше не знати. Воно, звичайно, є честь у кожній справі: кажуть, що, приміром, колись такий собі Геракл вичистив стайні, де кінське лайно збиралося аж тридцять років, – і це назвали подвигом. Однак цей великий муж навіть пальцем не торкався того добра – бо думав головою і шукав своїм геройським і напівбожим рукам більш гідного застосування. Тож влаштував, власне, такий собі ватерклозет, вміло повернувши у потрібному напрямку річку. До того ж, перегній – річ вельми корисна, об нього не обмажешся, ним землю вдобрюють, щоб краще родила, навіть гроші за нього платять – восени й навесні він у селі мало не на вагу золота.
Інша річ – людські екскременти. Хоча дехто з гомо сапієнс і вважає, що ходить у нужник виключно фіалками, але асенізаторові до квіткаря далеко. І навіть якщо від нього не тхне, він все одно не квіткар. І його роботу аж ніяк не назвеш подвигом, ба навіть гідною людини працею. Може, й дарма, бо хтось же має робити й її. Але такі міркування – вже з іншої опери, а Вікторії було не до філософії і не до співу. Вона стояла соляним стовпом посеред кухні й не знала, що сказати. Вона почувалася в лайні з голови до ніг і смерділа сама собі. Перед її очима вперто поправляв свою вишукану зачіску Степан Іванович, хитро посміхаючись і підморгуючи, а за ним виднілася спина її законного мужа в рамі вікна. Він, здавалося, був у неї втиснений, як пластилінова кулька – в наскрізний отвір трубки, крізь яку оту кульку легко видути; він вгрузав туди все глибше й глибше, ось-ось вивалиться, випаде з іншого боку – і залишить велику дірку для протягу.
***
– Якщо хочеш, я розійдуся зі своєю жінкою і ми оформим наші стосунки. Я просто не хотів би добивать її, вона й так інвалід. Та коли хочеш – я готовий, – Степан Іванович підливає їй коньяку, а собі вділяє сто грамів міцної самогонки: вино скінчилося, та й для такої розмови воно заслабке.
Вікторія кисло посміхається, струшуючи прямо на підлогу крихти зі столу і попіл із цигарки. Підлога така брудна, що їй уже ніщо не зашкодить, та робити генеральне прибирання на цій захаращеній дачі їй не хочеться – хоч убий. Правда, щось їй нашіптує, що все одно вона буде вичищати весь цей непотріб разом зі сміттям, але… не зараз. Хай колись. Коли трошки відійде від свого чергового розлучення; коли звикнеться з думкою, що її возвели в статус господині оцього безпросвітного безладу, який її господар називає дачею і творчою майстернею; коли вона вилущить із нього, як із гори полови, бодай одну поживну для себе зернину; коли навчиться приймати цього чоловіка як свого – з відповідними наслідками (ох-ох…). Наразі їй кортить не те що крихти, а й усе, що на столі, скинути на підлогу – і топтати, топтати, топтати! А ще більше хочеться плюнути в очі Степанові Івановичу, назвати його старим пердуном, підлим негідником і бабієм, а потім… потім хряпнути дверима так, щоб вони злетіли з петель, і вибігти геть, і більше ніколи його не бачити й не чути. Ач, готовий хоч сьогодні узаконити їхні «стосунки»! Чи й не джентльмен! Жінці на милицях із шестирічним сином віддав двокімнатну квартиру, за яку справно платить комунальні, дає якісь гроші й доглядачці, – тож, мовляв, чого ще від нього можна вимагати? Він не відмовляється від своїх обов’язків, а хіба це не благородно? Інші роблять ще гірше. Цей же не покинув напризволяще, а мирно відійшов убік, збудував дачку і живе собі там як хоче: малює, робить вино з калини, ловить рибку, длубається в паперах, перемацує баб – у пошуках «одної, но вєрної». Ось, бач, знайшов – її, себто, – і тепер готовий бути послідовним і високоморальним до кінця. Тепер у топку паровоза можна кинути й жінку з дитиною…
– Не треба. Хай все буде, як є, – каже Вікторія. – Я ні на що не претендую.
– Ну… Коли захочеш – кажи. Я готовий.
Ще один цвях – «я готовий» – увійшов у неї мало не зі шляпкою.
– Ну то коли Ви покажете мені свій другий поверх? – змінює вона тему, розуміючи, що це запитання він розцінить по-своєму, – але що поробиш, коли тепер усе тече в одному напрямі, його напрямі, його фарватером, прямісінько до його ліжка. Аж точно – нагорі теж є ліжко, або якийсь лежак, або старе розвалене крісло, або просто ряднина, яку він мимохіть кине на підлогу – перед тим як на неї покласти свою здобич.
Степан Іванович схоплюється, розхлюпуючи самогонку і неприховану радість:
- Пішли покажу! Тільки туди треба підніматься по драбині.
– Та нічого, тільки Ви перші, – каже вона, не бажаючи щоб він зазирав ззаду їй під спідницю.
– Хай буде по-твоєму, – мирно каже Степан Іванович і стає на перший щабель, і той скрипить під його грубезним черевиком.
***
Зі стін зусібіч погрозливо позирають «очі космосу», пісні краєвиди з тутешньою річкою – улюблений сюжет «пензля» Степана Івановича, а ще масні фотографії оголених дівиць, вирізані з глянцевих журналів – найбільша і, схоже, невтоленна пристрасть усього його життя. Горище, поважно назване другим поверхом, невисоке, але просторе; воно поділене на кілька кімнаток, залитих світлом, бо густі вишні та кущі, які обліплюють дачу, так далеко не сягають і не застують сонця. Вікторія завважує, що тут легше дихати, хоча у променях густо поблискує піднята їхніми кроками пилюга і лоскоче в горлі. І все ж тут чомусь не відчуваєш себе важким фізичним тілом, притисненим усюдисущим тяжінням. Наче ти трохи його обдурив, наче відірвався від постійної приземленості, наче можеш щось таке, що там, унизу, навіть на думку не спадало.
Вікторія прикипає до здоровенного вікна, в якому багато неба, і розуміє, що саме воно викликало в ній ці нові відчуття.
– Я тебе прошу: знеси всі ці картинки вниз, – вона навіть не помітила, що враз перейшла на «ти», але його, схоже, таке звертання втішило.
– Як скажеш! – легко відгукується він, вочевидь радо і щиро поступаючись їй територією, яка досі належала тільки йому. Зрештою, місця для «картинок» у хаті більше ніж досить: на першому поверсі – три кімнати, ще й здоровенна веранда – у статусі «майстерні художника», а оцими дівулями обклеєний навіть нужник на подвір’ї (ото сидиш собі на стільчику над відром, а вони на тебе дивляться, – красота! Добитися, щоб він їх звідти забрав, Вікторії так і не вдалося – ні тоді, ні потім, тож в одхожому місці вона зазвичай почувалася аж надто незатишно – як у компанії, куди втрапила випадково, але де її приймали за свою).
***
– Я не хочу бананів, – дівчинка рішуче відсуває від себе важке жовте гроно. – І шоколадки не хочу, – в її очах стоять сльози, а на личку намальоване майже непереборне бажання проковтнути простягнену їй яскраву плитку разом з обгорткою.
Вікторії незручно перед Степаном Івановичем за таку впертість дочки, але як вона її розуміє! Поведінку малої вона сприймає, як вила, направлені на них обох: і проти матері, і проти цього підстаркуватого дядька, ровесника її діда, який напрошується на роль батька.
Протест такий однозначний і безкомпромісний, що вони обоє безсило розводять руками:
– Ну, не хочеш – як хочеш. Хай отут лежить. Як передумаєш – візьмеш...
Оленка любила банани і любила цукерки. Вона не терпіла Степана Івановича, і цьому не було ради. Щоразу він приносив їй недешеві гостинці, які досі дівчинці й не снилися, і щоразу вона відсовувала їй від себе – різко, майже з ненавистю. Згодом вона їх таки з’їдала – коли ніхто не бачив, і, дивлячись на товсті шкурки й зім’яту фольгу у відрі для сміття, Вікторія почувалася ніяково: ну, звичайно, добре, що дитина поласувала, але те, що вона таки не встояла перед спокусою, чомусь викликало у матері важке зітхання. І коли Степан Іванович запитував її, чи дочка прийняла його дари, вона чомусь завжди відповідала, що мусила їх з’їсти сама. Степан Іванович зітхав, але наступного разу знову щось приносив – у надії умилостивити вперту малявку. Він не звик відступати, він знав, що рано чи пізно здаються усі фортеці, навіть найнеприступніші. Він був упевнений у своїй конечній перемозі.
***
Літо впало зненацька – як старе важке рядно з горища: піднявши хмару пилу, що відразу ж позабивав роти й носи. Травень за пару днів розвіявся мов міраж у пустелі, і світ став сухим, гарячим і майже безбарвним.
Невибагливих до вологи ромашок уродило по всьому подвір’ю стільки, що хоч коси. Степан Іванович обставив букетиками всю хату, чітко засвоївши, що це улюблені квіти Вікторії, і не завважуючи, що вона їх майже демонстративно ігнорує. Ромашки засихали, висівали жовтий пилок і скручували довкруг мертвих сердечок пошерхлі пелюсточки, мов старечі артритні пальці.
…Річка за якісь півсотні кроків від дачі невтомно перебирала хвилями, хлюпала в очі мерехтливим переливом голубого й зеленого, лоскотала занурені долоні – то заспокоюючи, то збуджуючи, то обмиваючи й освіжаючи. Поки її благодійник рибалив, Вікторія зазвичай стежила за річковою поверхнею; недалеко від берега погойдувався червоненький поплавок, до якого був прикутий погляд Степана Івановича, але поплавка вона не бачила: їй на очі постійно потрапляли пропливаючі серединою течії порожні пластикові пляшки й пакети, мерехтливі, передчасно зжовклі листочки, темні цятки обламаних гілочок. Час від часу вона позирала на протилежний берег, який здавався дуже далеким хоча б тому, що вона не вміла плавати. Там росли жовті лілеї, і Степан Іванович, в надії догодити своїй «одній, но вєрній», частенько плавав за ними, хвацько викидаючи вперед руки і поблискуючи лисиною проти сонця. Вікторія криво посміхалася і дякувала, але жодного разу лілей до хати не принесла – кидала назад у воду, кажучи, що вони занесені до Червоної книги і що без води відразу ж загинуть. Степан Іванович розводив руками – мовляв, як знаєш, ти ж бачила – я старався, – і повертався до своїх вудок.
…Ліс умиротворено шелестів листям, потріскував хвоєю, мерехтів метеликами і комашнею, підгинав траву від ногами, чіплявся до одягу реп’яхами й павутинням. Довгу ходьбу він винагороджував теплою, в’язкою втомою, в якій переминалися. мов кропива в мішку, колючі сумніви, різкі пориви й категоричні рішення, – породжуючи здорове бажання впасти, хоч і посеред стежки, міцно заснути й зустріти новий день без жодної сторонньої думки. Вікторія розносила по лісу свою бентегу, заповнюючи свободу травами й квітами, які рвала на букети з такою жадібністю, наче хотіла суціль оточити себе квітами, мов щитом; тим часом Степан Іванович вишукував сухостій і повалені дерева – він переймався передусім дровами. Повернувшись, вони вдвох готували вечерю на багатті, а коли небо визрівало зірками, вишукували в ньому рухливі цятки і стежили за ними, аж поки ті не розчинялися в темряві. Він розповідав їй про жінку з далекої планети із системи Сиріус, що з нею він контактував. У тої інопланетянки було дуже дивне ім’я, трохи схоже на земне «Рая», тож він так її й називав. Та Рая якось під час контакту призначила йому побачення на Землі, але так і не прилетіла. «Обдурила!» – казав Степан Іванович усміхаючись і розводив руками: мовляв, усі ви, жінки, такі. Вікторія сміялася, щоб не мучитися питанням, чи варто вірити його казкам і чи так уже й добре, що вона в НЛО не вірить. Вона дивилася на ці вечори двох людей біля багаття наче збоку – і їй здавалося, що так, мабуть, має виглядати сімейна гармонія.
Степан Іванович, схоже, був щасливий тим, що вона поруч. Її щастю муляло, як пісок у черевику, лише одне – його присутність.
***
Чого тобі ще треба, мила жіночко з високими претензіями й обмеженими фінансовими можливостями? Свої борги ти вже майже сплатила з власних заробітків, бо не тратишся на харчі, тобі навіть пропонують узагалі не працювати й займатися лише творчістю, домом і донькою. А, ще й ним – «благодійником». Який тебе любить, шанує, цінує і щомиті готовий підставити плече. Який забезпечує тобі чудові відпочинки на своїй дачі та постійно під’їжджає з гостинцями до тебе й твоєї дочки. Який навіть готовий одружитися з тобою, аби лише ти захотіла. Який звільнив тебе від самотності (а точніше – позбавив усамітнення, що, погодьтеся, не одне й те ж). А, ну так, він ще й зняв «проблему нерегулярності статевого життя», – так це назвала гінекологша, твоя ровесниця, схвально прокоментувавши нинішню «регулярність» своєї клієнтки як саме те, що потрібне для її здоров’я (при цьому на обличчі лікарки промайнуло навіть щось схоже на заздрість, і ти зрозуміла: ота проблема є повсюдною, тож за її розв’язання їй би слід завдячувати Степанові Івановичу). Щоправда, тобі в цій «регулярності», як не парадоксально, не вистачає… гм… сексуального бажання. Бо твій «кавалер» такий ненаситний і невтомний, що ти в нього просишся, хоч молодша більш ніж на двадцять років. Бо він постійно голодний, а ти не встигаєш виголодатися. Бо він вгризається в тебе так, як пес у кістку, – хватка майже мертва, а відпускає лише тоді, коли майже мертва вже ти. І якщо в чомусь іншому він дозволяє крутити собою, як циган сонцем, то в ліжку натомість поводиться цілковитим господарем, власником, який свого не відпустить нізащо. Найгірше те, що він вважає своїм обов’язком задовольнити при цьому тебе (у нього це називається високим словом «любов»), – а тому годинами мордує твоє тіло, будучи впевненим: кількість рано чи пізно забезпечить якість і тобі. Взагалі-то в цьому нічого нібито поганого нема, так нібито й має бути: постійне бажання жінки й майже невичерпна потенція є чоловічою чеснотою – чомусь так вважають більшість і чоловіків, і жінок, і з часом до тебе доходить, що цей стереотип непереборний. А тому врешті, втомившись просто терпіти і зрозумівши, що цьому немає іншої ради, ти, зі сльозами в заплющених очах, починаєш імітувати оргазм – у надії, що після цього твій сексуальний партнер заспокоїться. Степан Іванович ведеться на твою гру, але вона розігріває його ще дужче: переконавшись, що може принести тобі втіху, він хоче повторень, він хоче дати ще більше втіхи, він хоче ще і ще, ще і ще… Він не розуміє, чому «ще» не хочеш ти, – аж він тобі робить так приємно, а отже, не хотіти примножувати цю приємність – ненормально, підозріло. Мабуть, у тебе хтось є – молодший, гарніший, сильніший у ліжку…
І тоді починається банальна сцена ревності. І тобі доводиться переконувати його ще й у тому, що він – єдиний, найкращий коханець, що в тебе просто менші апетити, що в тебе сьогодні болить голова, ниють яєчники, ти втомилася, нема настрою… що там іще у відомому анекдоті? Але обов’язково слід цю тираду закінчити завірянням, майже клятвою, в тому, що ти більше нікого не хочеш, крім нього. Останнє – свята правда: тобі здається, ще трішки, і ти зненавидиш увесь чоловічий рід лише за те, що в кожного його представника стирчить між ногами член, яким він може тебе трахати й тоді, коли ти не хотітимеш уже навіть жити. Тобто, правда полягає в тому, що він відбив у тебе щонайменше бажання займатися сексом узагалі, а отже, єдиний, кого ти терпиш, – це таки він (не «хочеш», а «терпиш», але цього ти, звичайно ж, не скажеш). Після цього треба вичавити з себе ще один оргазм, тимчасом за вікном посіріє – і Степан Іванович заспокоїться. Бодай тому, що йому пора збиратися на роботу. Попри свій передпенсійний вік, він може після такої ночі відпрацювати повний робочий день. Більше того – увечері він знову хотітиме тебе. І вкотре, незмінно, буде просити, щоб ти його поцілувала. І ти знову й знову брехатимеш, що терпіти не можеш цілуватися, що не любила цього навіть у юності, що хіба йому мало твоєї тілесної віддачі (про себе: здачі), що хай уже він тобі подарує, тобто вибачить, цю нелюбов до поцілунків, що ти натомість не цілуєшся ні з ким іншим і цілуватися не збираєшся, бо його, такого сильного, невтомного, ненаситного коханця, так багато, що він не залишає місця біля тебе більше ні для кого... І тоді він вириватиме ті цілунки силою, тобто, навалившись усім тілом, цілуватиме її сам, а їй підступатиме до горла блювота, яку він зупинятиме кляпом свого язика.
***
– Одягни оцей костюм. Він має бути тобі впору, – Вікторія виймає з пакета покупку і майже влесливо усміхається. Коричнева «трійка» в її руках виглядає пречудово і в тисячу разів пристойніше за його бомжацьке вбрання – оте сіре рам’я давно проситься на смітник. Але ж пана ще треба вговорити.
– І нащо ти це купила? Воно ж дороге. Та й не нужне воно мені.
– Усього двадцять гривень! Не зважай, що це секонд, бачиш: зовсім новий, навіть кишені ще застрочені білою ниткою. Ти будеш першим, хто його одягне. Я поперу, підшию, бо штани, здається, довгі, – і будеш як нова копійка! Ану примір!
Він поволі натягує на себе обновку; йому, схоже, вона подобається, але він не хоче цього показати, однак мусить визнати, що покупка вдала. Віднині він носитиме лише цей костюм, збираючи на нього компліменти і передаючи їх їй, своїй «одній, но вєрній».
Значно важче було вмовити Степана Івановича підстригти довгі пасма, якими він прикривав лисину. Та врешті він поступається й тут, сторожко зиркнувши на ножиці в її руках. Вона хвацько відчикрижує волосся, підрівнює, підставляє дзеркало:
– Глянь! Так, їй-богу, значно краще. Не треба ховати те, що сховати неможливо, – це викликає сміх. Будь таким, як є.
Він кривиться, але ж назад не приклеїш:
– Ну як тобі так подобається, то хай буде по-твоєму.
Імідж змінено. Степан Іванович пробує жартувати:
– Так, дивись, мої друзі із сузір’я Сиріуса мене й не впізнають, як прилетять.
– Упізнають! – сміється Вікторія, хоча їй зовсім не смішно.
***
Вона впряглася в їхнє спільне життя, як в усе, за що бралася, – добросовісно й капітально. Кілька місяців пішло на те, щоб привести до більш-менш пристойного вигляду дачу. Вікторія привозила звідти лантухами постільну білизну, рушники, кухонні ганчірки, одяг, покривала та рядна, і дома все те піддавала суворій і нещадній ревізії: прала, ремонтувала, перешивала, а те, що було зовсім негодне, тайкома від Степана Івановича викидала на смітник. Її вихідні на дачі поволі перетворювалися передусім на прибирання, попри його протести й пропозиції зайнятися чимось цікавішим: відпочити, почитати, прогулятися і, звичайно ж, «полежати» з ним. Останнє було єдиним, від чого вона не могла відмовитися, як би не хотіла. Останнє могло відбуватися де завгодно й коли завгодно: в будь-якій кімнаті будь-якого поверху, в садку під черешнею, в лісі на товстій колоді чи просто в траві, навіть у річці, за якихось двадцять метрів від дітлашні. Якщо в її квартирі Степана Івановича хоч якось стримувала присутність у сусідній кімнаті Оленки, то на дачі його зупинити не могло ніщо. І вона прийняла ці правила гри: ліпше поступитися, ніж з’ясовувати стосунки, адже все інше їй підходить, адже в усьому іншому він її розуміє. Ну, майже як ніхто…
Він не забував постійно нахваляти її хазяйновитість і турботу про нього, дякувати за її борщі та прибирання («тільки не трогай нічого у моїй майстерні»), говорити про її «солодкість» у ліжку («от аби ти ще любила цілуваться в губи…»), не кажучи вже про її «шедевріально-геніальні» вірші. Підігріваючи її творчі амбіції, він час від часу пропонував їй відмовитися від роботи і зайнятися тільки творчістю. Але цій, найбільшій, спокусі вона вперто не піддавалася – і просила його натомість знайти їй більш підходящу роботу.
Він обіцяв.
***
– Ми просто сидимо з ним в одному кабінеті! І робимо одну роботу! Так, у мене з ним добрі стосунки, можна сказати, що ми навіть друзі, але не більше! Мені що, через твою ревність іти з роботи? Я там пропрацювала всього два місяці! У мене виходить! Я владнала роботу відділу, знайшла спільну мову з колективом! Що, знову йти на вулицю? Тільки через те, що Голованя посадили зі мною за один стіл і сказали, щоб ми греблися в матеріалах удвох?
Вона кричала прямо в обличчя Степанові Івановичу всі ці фрази, наче метала дротики. При цьому гарячково шукала, який із них можна змастити отрутою, щоб той звалив наповал цього підстаркуватого ревнивця, котрому хтось із доброзичливців повідомив, що в неї на новій роботі зав’язався роман.
Роман справді зав’язувався, але його ще не було. Як металева стружка збігається в одну точку під дією магніту, так усі її розмови з собою, думки на самоті й хаотичні дії, які ще не стали вчинками, поволі заряджалися й отримували чіткий напрямок – у бік сорокарічного бородатого колеги, котрий сидів навпроти й легко підхоплював кожне її слово, завершуючи речення. Іноді вони закінчували фрази одночасно, наче перед цим змовлялися й репетирували. Тоді обоє вибухали легким грайливим сміхом, який заповнював весь кабінет і лоскотливо відлунював у її порожній душі. У них усе добре виходило – і робити разом газетний номер, і обідати в сусідньому кафе, обговорюючи робоче й особисте.
Захищаючи ці стосунки від Степана Івановича, Вікторія відчувала, як під його темним і важким поглядом, просякнутим недовірою, в ній розпалюється нутро. З одного боку, їй не треба було брехати, щоб бути переконливою у своєму гніві, але з іншого… з іншого… Вона знала, що гнів – дуже сильний каталізатор, і відчувала, як під його дією оцей старий пердун віддаляється від неї, а натомість наближається отой, інший. Ось-ось, і він ступить на її інтимну територію, і, здається, вона зовсім не проти...
– Я його добре знаю… Він у мене колись уже увів одну женщину… А потом кинув! – скрегоче зубами Степан Іванович.
«А ти підняв?» – хотілося брякнути їй першу ж фразу, яка вже виставила своє жало. Але вона відчула, що ця фраза аж надто отруйна.
– Про що ти говориш?! То його особиста справа і вона мене, нас не обходить! Я ж із ним не збираюся спать! – дротики, дротики, дротики...
– Я знаю, що він уміє обкрутить, – скрипить своє Степан Іванович, і їй немилосердно хочеться сказати, що вона теж знає! І що вона сама цього хоче.
***
Так легко, що, здається, під сподом – твердь, яка може витримати тягар усього світу. Тільки не треба цю легкість роздмухувати, як перестиглу кульбабку. Не треба думати про його бездомність і вагітну дочку, яку він виховав самотужки, бо дружина його покинула. Не треба згадувати про його непомірні борги, через які він опинився на вулиці. Не треба перейматися питанням: що далі? Тільки гойдатися за вітром і тішитися, що він теплий і несильний, що не б’є в груди, не жбурляє в обличчя градом, не штовхає у спину. Усміхатися сонцю, яке не сліпить і не спалює, бо весна. Говорити про фантастику, поезію, футбол, газету, ще про щось, неважливе й непотрібне безпосередньо їм, і саме тому цілком безпечне. Розповідати якісь особисті історії, вже пережиті й подолані, а отже смішні. Й казати собі «стій!», щойно язик почне закручувати складну конструкцію, з якої можна зірватися й різко упасти на тверде або, навпаки, повиснути над прірвою.
Легке винце шумить у голові, розмова час від часу зав’язує вузлики сміху і зсукує вдвоє закінчені одночасно фрази. Погляди довшають, перехрещуються, сплітаються, витягуються, стають пряжею, павутиною, засновують її маленьку хрущовську кухню, засновують відстань між ними, обвивають їх – починаючи зворотні метаморфози: спочатку липка павутинка, потім пряжа, сурова нитка, міцна мотузка, що непомітно перетворюється на товстезний канат, трос, яким припинають судно до причалу; тепер йому вже немає ходу назад, тепер воно у своєму порту, у своїй бухті, де так затишно і є відчуття дому. І хай світ відступиться – зі своєю непевною твердю, об яку можна розбити голову, хай западеться в небудь – зі своїми житейськими проблемами, безконечними боргами й невигойними почуттями обов’язку, честі та вірності. Ну чому їй має бути соромно? Ну чому вона має роззиратися довкола, чи хтось не бачить? Ну чому вона має за це перед кимсь виправдовуватися?
«Як казала Скарлетт у знаменитому фільмі, про це я подумаю завтра», – це остання думка, з якою Вікторія засинає на плечі свого колеги по роботі, відчуваючи біля щоки його лоскотливу бороду.
***
Якщо наступного ранку після щастя у тебе немає похмілля, це означає, що життя рухається в потрібному напрямку. Ігор біжить на роботу, обдарувавши тебе на прощання глибоким поцілунком, від якого ти розбухла, як брунька, готова розквітнути; дочка чмокає тебе у щоку, шепоче на вухо, що «цей дядя мені подобається», і теж поспішає до школи, а ти, заспокоївшись після таких бурхливих прощань, збираєшся йти за матеріалом, тобто теж на роботу, але наразі в іншому напрямку. Ти усміхаєшся, згадуючи, що під обід знову побачиш Ігоря і підеш із ним разом до кафе. Ні про що інше думати не хочеться.
Телефонний дзвінок повертає тебе до іншої реальності – на тому кінці дроту ти чуєш, як тобі здається, напружений голос Степана Івановича:
– Доброго ранку! Як спалося?
– Нормально, – намагаєшся відповісти майже байдуже.
– Мені сказали, що цю ніч у тебе був Головань. Бачили, як він уранці виходив з твоєї квартири, – Степан Іванович сказав це дуже рівно і жорстко, а потім зробив те, чого вона аж ніяк від нього не чекала, – поклав трубку.
***
Твердь може стати тобі опорою, якщо ти притискаєшся до неї, але може й убити, якщо ти на неї падаєш. Вікторія знала, що вона може втримати Степана Івановича, і знала, якою ціною. І відчувала, що мусить сплатити цю ціну. Множити свої проблеми на проблеми Ігоря в неї не було ні сили, ні бажання. Кульбабка облетіла, полоскотавши ніздрі, і виставила в небо своє голе сердечко. Брати на свої плечі ще одного безпорадного чоловіка, хай навіть хорошого, хай навіть такого, який їй подобається і з яким так добре? О ні, це було легко досі, бо до цієї миті вона пила солодкий туман, але попереду – клубок, якого не проковтнеш: жити йому ніде, донька через кілька місяців розродиться, а брати її заміж, здається, ніхто не поспішає, судова тяганина за хату, яку збираються забрати за борги… Господи, ну чому ти так зводиш? Я ж щойно ледве вихаркала власні борги і ще навіть не відсапалася від свого колишнього альфонса, у мене самої на руках донька-школярка, яку треба ростити і вчити, а допомогти мені реально може тільки Степан… тільки Степан…
У цю хвилину вона його ненавиділа. За те, що мусила просити у нього пробачення і каятися, не відчуваючи жодної провини. У цю хвилину вона ненавиділа себе. За те, що вже не здатна знову пірнути в море, з якого невідомо, чи стане сили вийти на твердий берег. За те, що мала вибрати твердь, із якої не вибивається на поверхню жодне джерельце живої води.
***
Вони стоять біля її під’їзду і він тримає її очі своїм чіпким поглядом. Вона відчуває, що він ховає в бороду болісну усмішку, крізь яку пробивається презирство. Їй соромно. Їй гидко. Їй хочеться блювати від самої себе. І цьому єдина рада – швидше закінчити цю сцену.
– Іншим разом, Ігорю. Я зараз не можу.
– Я розумію. Добре, хай іншим разом… – каже він, знаючи, кому поступається місцем.
Іншого разу в них не буде вже ніколи – вони це знають обоє. Цього разу він може зайти й залишитися – і це вони знають. Вона опускає голову й понуро йде у під’їзд, відчуваючи в спині болючий дротик його погляду. Він не отруйний, він радше безпорадний.
Вона не оглядається.
***
Оленку зовсім не втішили ні дача Степана Івановича, ні довколишній антураж, тобто річка і ліс. Вона ласувала полуницею й черешнями, без особливої цікавості роздивлялася «картинки», по хаті ходила сторожко, поволі, боячись чогось торкнутися, щоб не забруднитися, – і постійно питала, коли вони поїдуть додому. За три роки вона згодилася поїхати в гості до Степана Івановича лише раз, і, схоже, єдине, що її там заінтригувало, – це бібліотека. Дівчинка обклалася на другому поверсі художніми альбомами й просиділа серед них увесь вечір. Можливо, це заняття примирило її з тим, що вибратися звідси назад у місто можна буде лише вранці.
І справді, наступного дня замість «Доброго ранку» вона спитала: «Коли автобус, мамо?». Це була неділя, але Вікторія відчула, що треба повертатися. Степан Іванович лишився.
Всю дорогу дівчинка мовчала, тільки раз у раз косо позирала на матір. Вдома вона теж не стала говірливою і відверто сторонилася. Квартиру заповнило щось велике й важке, і Вікторія відчувала, що між нею й донькою визріла доросла розмова.
Але розмови не вийшло. Оленка зайшла в кухню, сіла навпроти і сказала лише одну фразу:
– Доки ти ще будеш займаться проституцією, мамо?
Відповіді вона, схоже, не чекала, бо відразу ж устала і вийшла.
***
Оговтавшись, Вікторія тихенько, стараючись нічим не порушити тишу, прочинила двері в дитячу. Оленка стояла біля вікна, спиною до неї, і схлипувала.
Вікторія так само навшпиньках відступила в коридор – може, вперше за все своє материнство вона не знала, що сказати своїй дитині. Але знала достеменно, що саме мусить зробити, щоб донька не відверталася від неї до порожнього вікна.
***
– Ти скажи мені чесно: ти мене хоч трохи любиш?
Степан Іванович насправді просить не любові, а милостині, але та милостиня має бути не меншою за любов. Звичайно, завжди можна виправдати і наповнити правдою фразу «Я тебе трошки люблю», – бо ж у кожній людині за бажання можна знайти щось таке, за що її варто любити. Або жаліти. І він, зрештою, не найгірший чоловік. Хіба що не молодий, – так він же не винен у тому, що народився на двадцять чотири роки раніше за неї! Хіба що не вельми гарний, – але і в цьому немає його вини, бо ж із чоловічої краси води не пити. Хіба що звик вдягатися абияк, – але в новому костюмі він виглядає не так уже й кепсько, лишилося замінити оті гидотні черевики, а це в наших руках… Ну ось, усе, що не подобається тобі й твоїй дочці, пояснено й спростовано. Але що це змінює? Аж він питає власне не про любов, а про кохання! А яке там у неї кохання до нього? Це у нього до неї – є. Це він трахав її з кохання, а вона…
Їй його жаль. Він хоробриться, але вся ця показна мужність шита білими нитками. А в неї ж для такого випадку немає навіть милостині!
– Ні, не люблю, – каже Вікторія і відчуває полегшу. Та вже наступної миті все в ній напружується: Господи, хоча б не став умовляти й говорити, що йому досить моєї дружби і ліжка, а жити разом можна і без великої любові, і без пристрасного кохання, бо ми ж, мовляв, уже обоє немолоденькі… Господи, дай йому мужності справжньої – взамін приземленої, що так схожа на пристосуванство… Господи, дай йому бодай одне, але міцне крило – взамін оцих стоптаних, покривлених черевиків, у які намертво в’їлася пилюга, здається, всіх його життєвих доріг. Господи, дай нам обом сили гідно, без образ і мутного багатослів’я, закінчити цю розмову… Господи…
– Ну що ж, – Степан Іванович уважно дивиться на свої схрещені руки, що лежать на поверхні стола, а вона, стиснувши кулаки під столом, напружено тримається поглядом за стіну навпроти.
– Ну що ж, – повторює він і, підвівши голову, занурює очі у вікно, – у цьому ти не винувата. Ніхто не винуватий. На це немає ради.
Ну, тобто: лишайся сама, жіночко, зі своєю розумною донечкою, зі своїми проблемами, незрозумілими принципами і нездійсненними мріями, а я повертаюся на свій Сиріус.
Її кулаки безсило розкрилися і затулили обличчя, щойно хряпнули вхідні двері. Вона хотіла подивитися йому вслід із вікна, але він так і не вийшов із під’їзду. Вона дивилася й дивилася, протираючи дірку у склі; для неї було чомусь дуже важливо побачити його спину, простежити, як вона віддаляється і зникає за рогом будинку; їй здавалося це дуже потрібною, завершальною частиною сцени прощання назавжди, – але він так і не вийшов із під’їзду.
Довге вдивляння врешті виснажило Вікторію і вона присіла на стілець посеред кухні. Може, його прямо з-під її дверей забрали на свою тарілку астронавти із Сиріуса? Вона прищемила хвоста цій цинічній думці, бо відчула: сьогоднішню битву він таки виграв, а вона однозначно програла всю війну...
Оленка зайшла так тихо, наче влилася водою по підлозі. Вікторія завважила, що донька аж підросла за останні дні, а на її обличчі квітне задоволена посмішка.
– Я тобою пишаюся, мамо! – якимось наче поблажливим тоном сказала вона, сіла на підлогу і поклала голову Вікторії на коліно. Та вже за мить підвела її й блиснула в очі матері пронизливим поглядом: – До речі, мені потрібні нові черевички. Ці вже давлять.
