

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12503
Рецензій:	19361

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Новела

Несказані слова (із циклу "Коралі")

© Мар'яна Максим'як, 27-12-2006
Уляся сиділа на порозі й плела косу. Було вже пополудні, сонце котилось на захід і малювало на горизонті із хмар дивні химери. Стара Калина, свекруха Улясі, ходила по подвір’ю і ганяла курей на банта. Бурмотіла щось собі під ніс і кидала гострим зором в Улясин бік. - Ти би хоть совість, заразо, мала, - прошваркотіла стара. - Мамо... – тихо обізвалась Уляся. - Я тобі не мама, - відрубала Калина. Уляся пішла до хати. Розігріла кашу, запарила чаю і покликала свекруху до вечері. Стара глухо гупнула дверима, сіла до столу, перехрестилась і мовчки взялась їсти. Уляся мовчала. Мовчав кіт, радіо, навіть годинник - і той зупинився зранку. Раптом Калина перехилила миску із кашею і вихлюпнула рештки в обличчя Улясі. - Каліка! Навіть каші, і то не годна наварити! Шо то за кара Божа? – вибухнула стара. Уляся знітилась, сполохано прикрила хустиною обличчя. Руки її тріслись, вона вже боялась і слово мовити до Калини. Тільки сльози горохом котились по щоках, змішуючись із кашею. - Гет з моєї хати, ледащо! Аби ти здохла вже! – бубоніла Калина. Уляся вибігла на двір і сіла під вишнею. Вже не плакала, тільки важко зітхала. Морока їй зі старою. Ніяк не вгодиш. Не буде їй тут життя... Живцем догризе свекруха. Ось якби її Захар був живий! Він би вступився за неї. Хоч словечко мовив би. Так ні... Вмер минулого місяця. Повісився. Голосила за ним, мов божевільна. Повзла на колінах за труною. Була би до гробу з ним лягла. А чого вкоротив собі віку, то ніхто не знає. Хіба стара Калина. Але вона швидше здохне, як правду скаже. Сонце вже майже лягло до спочинку, теплий серпневий вечір аж палахкотів духм’яним квітом і якимось тягучим смутком. Калина вийшла з хати і пошкандибала до вишні. Всілася біля Улясі й тихо мовила: - Дитинко, прости мі. Уляся на мить завмерла, а потім прошепотіла: - Не тримаю зла. - Донцю, маю тугу на серці велику і вона мі дожирає. - Про шо ви, мамо? - Уляся здригнулась. - Я всьо життє хтіла мати доньку. А коли вчула, шо під серцем є дитина, то світ мі перевернувсі. Я ходила до церквиці і ставила свічки за здоров’є моєї доньки. Але свічки все гасли і гасли. І я тоді вже знала – то буде син. І ніколи не буде й’му щістє. - Мамо... Шо ви таке балакаєте? - Ти мене послухай, Улясю. Захар тебе не любив. Ти йому файною жінкою була. Твою роботу і твою тиху вдачу він любив. Але тебе – ніколи. Я й’му навмисно тебе колись показала біля клубу, аби він тебе за жону взєв. Бо так, донцю, мало бути. А він тихцем і поночах топтав стежку до сусідської Оленки. Оту він любив. Тяму від неї тратив. - Боже... – Уляся схопилася за коси і похилалась аж до землі, як всохле, сіре дерево. - Але на всьо є рада. І всьому приходе свій кінец. Там, де єден любе, другий сі мучит. Але всьо минає, донцю. Так і Захарове щістє минуло. Звела я й’го зі світу. Калина підвелася і накинула свою хустину на Улясю, перехрестила дівчину і тихо подибала до хати. Уляся мовчала. Її свідомість краяли невимовний жаль і біль, серце так калатало у грудях, що ладне було вирватись і стекти багряницею на зелену траву. Вже на порозі стара зупинилась і кинула в сутінки у бік вишні: - За два роки вродиш сина. Не бійсі. Він буде щасливий. І свічки твої в церковці не згаснут. Уляся не розуміла про що говорить стара. Тільки щось стислось їй біля серця, закололо, затріпотіло дивним солодким щемом. Сутеніло. І вечір спадав на подвір’я легко і тихо, як хустина Калини на плечі. Уляся ослабла і ледь звелась на ноги. Трохи постояла, обіпершись на вишню, а потім подалась до хати. Та раптом хвіртка гримнула і біля хати забіліла постать жінки. - Чого вам? – гукнула Уляся. - Я до Калини. Вона вдома? - Вдома. А хто Ви? - Та... – махнула рукою жінка, і її біла сукня пошматувала сутінки. - Чекайте тут. Зара закличу. Уляся пішла до хати. Ввімкнула світло на кухні. Старої там не було. Вона ввійшла до кімнати і з порога мовила: - Мамо, там якась жінка Вас шукає. Але у відповідь їй задзвеніла тиша, а потім глухо впав додолу стілець. Калинині ноги малювали у повітрі несказані слова...
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Історія і справді нелегка
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© М.Гоголь, 28-12-2006

цього разу дуже..
На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Snow, 27-12-2006

Згенеровано за 0.168239116669 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Несказані слова (із циклу "Коралі")

Історія і справді нелегка

цього разу дуже..