…кілька років тому, пригадую, мені вдалося відчути – (і майже зберегти!) – Найкращий_Осінній_День. Знайшовся він випадково, ще зранку нічого не віщувало, що от-от-от Він навшпиньках підійде, і очі мені затулить долоньками… То було 2 листопада, коли я прокинулася, вийшла у зимний ранок і відчула – оце – Він… Небо було особливе, світло було божественне. Знаєш, коли хмари засупонили небо, але крізь них, ніби крізь штори у спальній, колись, у дитинстві, коли все_було_інакше – світло пробивається, просочується молочно…. М'яке і тепле світло, так буцім то бабця Аня у зелених капцях йде коридором осені… Са´ме світло оте все вирішило, усе казковим зробило… Листя уже не було, морози того року ранні були – так, кілька горішків та яблук зимових, ото й по всьому… Дерева – голі-голісінькі, досконало-відверті, руками тіла не затуляли, а до неба тягнулися… Так вони і стояли, оті дерева, по колінах у мідному листі сухому, ніби атланти, хмари на плечах тримали…. Зайшла тоді до лісу, лягла на те листя – ніби на груди коханому – далекому ще… І пахло там щастям, і на дотик той день був, як щастя, і на смак, і на колір… Саме та мить, розумієш?…
Я тоді – смішна! – почала збирати теє листячко, і мох, і гілля – як артефакти якісь, абощо… Вдома у коробку з-під зимових черевиків склала скарби непроминущі, заклеїла ретельно – жеби не вивітрилося! – і підписала – Найкращий_День_Осені – 2 листопада. Думала тоді: а що як однієї зимової днини, шибеницько-ахроматичної, коли, здається, уже несила – а що як тоді коробку відкрити, а там – щастя запечатане, «до запитання» заховане за сімома печатками…
… І день той таки прийшов, і другий, і третій, і діставала з антресолей коробку, і нюшила, і мацала листя – здивовано та розгублено – ДЕ Ж ВОНО, ЩАСТЯ МОЄ?!.. Бо ніц там не було, окрім пересушених листочків, що кришилися під пальцями… І найголовніше – світла отого не було містичного, міднотілого і веснянкуватого, що зачаровувало і диво творило…
...і час проминув, і води стекли, і листя зотліло… теперка я не ховаю своє щастя у коробках на антесолях, сподіваючись на тимчасовий порятунок у Час-Початку-Кінця… Бо не сховаєш найголовніше. Бо і запах вивітриться, і колір зітреться із речей проминущих… І жодні скрині, жодні замки´ не поможуть…
Бо щастя, серденько, то насамперед світло те дивне. Світло, що цівочкою із неба лине… Не сховаєш його в закамарки, не втримаєш у долонях жадібних…
То й не тримаю уже…
А бавлюся, як малою, – кручу-верчу в рученятах трубу чарівну… Вона не наближує зірок і не показує світів далеких… Усередині неї – барвисті скельця спогадів…
Ка-лей-дос-коп Щас-тя….
На, подивися, Серце… Бачиш – там літо бабине, і павутинка срібна у моїх косах, немовби стрічечка… Онде сніг, що вмирає солодко, шию твою цілуючи… А це – біликів танець у парку старому – таке собі танго химерне… Круть! – і за мить пухом тополиним наші душі заметелило в червні…
…І не мине воно, і не зникне, і не зотліє вже, щастя моє барвисте.
Бо не ховаю його, бо не боюся втратити.
Бо світиться воно сонцем.
Бо і саме воно – Сонце.
