Історії липневої спеки. Історія друга. «Ця країна»
Того липневого ранку Ольга була налаштована тільки на позитив. Ще б пак! Попереду вихідні, і вони із чоловіком їдуть на дачу. Ще й автобусом - бо машина в ремонті. А з вікна автобуса чого тільки не надивишся, у автобусі чого тільки не наслухаєшся. А тоді ще пішки з годину - крізь сосни, тоді шляхом між заплавами, широким, смугастим від синіх тіней, що роняють тополі на білу, ніжну, наче дитяча присипка, куряву…
Ольга щасливо зітхнула, наперед смакуючи дні солодкі та довгограючі, мов півник на патичку.
Навіть чекання на автобус у просторому ранковому затінку високих дерев оберталося на приємність. Петро приніс із крихітної типової кав’яренки «Куліничі» дві кави, такі чорні й міцні, що їх не могла зіпсувати навіть пластикова тара.
Автобус, а по-модньому - маршрутне таксі, відвалив, а вони залишилися в голові черги. Попереду було десь трійко-четверо людей. Ну, хай п’ятеро-шестеро. Хтось відійшов палити - уже прогрес, не пихкає смердючим димом в обличчя ближньому, хтось пішов за тією ж кавою - бо за пивом було хоч як рано, пів на восьму.
Інтервал руху на цьому маршруті двадцять хвилин. Трохи зачекати - і підгребе чергова жовтенька руїна із дверима, що тримаються на доброму слові, із салоном лише трохи просторішим за коробку від взуття. Байдуже - на них сидячих місць вистачить… має вистачити… Чекай, а звідки стільки народу набралося?!
Ясно - місцеві. Підійдуть, потруться-помнуться, кинуть якусь фразу, не здоровкаючись. Начебто вони разом, начебто з однієї компанії. А власне ж так і є, усі сусіди та куми. До того ж, міркувала Ольга, ми годину як із ліжка. Не розсиплемося й навстоячки, а баби о шостій уже були на базарі, віддавали свої огірки перекупкам… а ще раніше живність годували… То й на здоровля, хай лізуть, вмощують широкі зади в квітчастих платтях на гарячі сидіння… Хлопців теж більшає навколо тих двох, що залишалися спочатку. Мабуть, після безсонної ночі. А то чого б їм зрання пертися з міста в село? Хтось уночі працював, вантажником у супермаркеті чи мийником машин. Хтось повертається від коханки. Хоч як, а намахалися… Хай собі їдуть сидячи.
Благий плин її думок перервала тирада, несподівано гучна як ото буває коли ящик перемкнеться на рекламу. Ольга озирнулася. Городянин, літній, але вдягнений упоперек літам і статурі, у білих фірмових штанях і білій джинсовій сорочці з розстібнутим чи не до волохатого пупа коміром, теж помітив таємниче перетікання черги й взявся протестувати. Форму полеміки він обрав непросту - гидливо відстовбурчивши нижню губу, із саркастичними нотками в голосі, він звертався з коментарями до своєї супутниці, молодої жінки, схожої на нього й прикидом, і обличчям.
- Ні, і як це тобі подобається?… Ані стиду ні совісті… На всіх наплювати, аби собі зручно! І ще дивляться на мене! А що, хіба я неправду кажу?
Тут підкотив автобусик, водій прочинив передні двері й розпочав посадку, стягуючи з кожного, хто пропихався повз нього, плату за проїзд.
І все таки б на Ольгу з Петром стачило сидячих місць. Навіть незважаючи на юнака, місіонерський строй якого - чорний низ, білий верх, бейдж, наплічник із макулатурою - геть не пасував до цього спекотного ранку та приміського маршруту. До цієї миті він тримався трохи осторонь, і Ольга гадала, що він чатує на жертву, ну там вихопити когось із черги та й навернути. А він, виявляється, теж милився до автобусу. Та ще й спробував втулитися між Ольгою та Петром.
- І чого б це я до села тарабанилася… чи в місті вже нема кого рятувати…, - із цідженими крізь зуби словами та щільно приліпилася до чоловіка, аби позбавити місіонера маневру. Ні, дійсно, - якщо ти ладний терпіти негоди, честь тобі й хвала. Але ж не за рахунок інших!
А далі все склалося, як завжди буває в християн. Чубимося між своїми конфесіями та церквами, а іновірці тим часом поперед нас лізуть. Та хай би до пекла… але ж ні, до автобуса!
Поки Петро розраховувався з водієм, а Ольга чинно стояла на підніжці, аби зайти до салону вже обілеченою, бусурманський стариган-критикан примудрився таки прослизнути й повз місіонера, і повз них до салону. В’юном, мабуть, звивався, гаспид, у нитку витягувався, але ж таки протяг крізь шпаринку відвисле черево. І розмістився на останніх вільних місцях, захопивши дупою два сидіння відразу - для себе й для доньки, що неквапно розплачувалася з водієм.
…Ну от не пробивало Ольгу на конфлікти цього спекотного ранку. Навіть навпаки, пробивало на мир і дружбу між народами. То вона мовчки стала в проході, поруч із Петром. Селяни вертали додому порожняком, без лантухів, і стояти було майже зручно. Погано тільки, що через безпосереднє сусідство з татуньом і його донькою, Ольга, хоч не хоч, приречена була спостерігати за ними.
А от місіонерові вигідно розміститися заважав його наплічник. Поставити його на затоптану підлогу він не міг, аби не засмальцювати білосніжну сорочку. Ользі навіть трохи совісно стало, що вона його бортанула, і вона посунулася, пропускаючи його ближче до задніх дверей. Двері, звісно, не відчинялися, але біля них був натяк на просвіт у пасажиромасі.
Як на те місіонер вписався бочком точно понад лисуватою головою мораліста.
Той увімкнувся відразу, наче штепсель сунули до розетки.
- Молодой чєловєк! Вам так зручно? Мені здається, що таки ні! Ви мені свій рукзак просто вже поставте на голову… і хай стоїть!
Місіонер, звичний до гонінь, учинив якнайкраще в цій ситуації - розвернувся до крикуна спиною. Щоправда, наплічник так само нависав над побагровілою від обурення плішиною, та тепер юнак цього не бачив. Він підтягнув лямки якомога вище, а у вуха вставив плеєр.
Водій закінчив продавати квитки, зачинив двері, тоді виліз із кабіни крізь свої дверцята й поплентався до буди здавати виручку. Чомусь на цьому напрямку була така заведенція. Пасажири були в курсі, тому приречено чекали, незважаючи на страшенну задуху в салоні-бляшанці.
- Ні, і як тобі це подобається?! Пішов собі… розім’ятися… потеревенити… А ви тушіться у власному соусі! Ось побачиш - прийде й ще пасажирів натрамбує! А гроші - до кишені!
Дивна річ, Ольга пригадувала, що минулого разу в неї виникали такі ж думки, чи не слово в слово. Але в інтерпретації новоявленого Спінози її чомусь дратувала навіть істина.
Автобус, нарешті, зрушив. Крізь відчинені люки до салону заструменіло хай гаряче, але живе повітря. Здавалося б, у салоні мав запанувати спокій.
Скільки цікавого довелося Олі дізнатися свого часу на цьому маршруті! І хто як солить огірки, як зживає зі світу колорада, і скільки коштує кіло поросяти живою вагою… Отак само, вчепившись в ручку сидіння, стояла й всотувала небуденні для неї подробиці патріархального життя… Сьогодні ж, мабуть, давалася взнаки спека. Більшість пасажирів відверто куняла - і тітки, і засмаглі до чорноти хлопці. Може, і не за кавою вони відходили. Та й хіба може бути зарано для пива в так погоду?
Зате мовчання, що утворилося, щільно заполонив зичний голос балакучого дачника. За дві хвилини Ольга вже зрозуміла розклад - донька приїхала погостювати здалеку, ще й після тривалої відсутності. Проїжджаючи містом, батько завзято показував їй пам’ятні місця.
- Пізнаєш? Завернути за ріг, і музикальна школа. Ти пам’ятаєш музикальну школу? Як твоя мама тебе водила грати на скрипочку… А он туди ви з твоєю мамою їздили плавати у басейн… Ти пам’ятаєш басейн? Ми хотіли, щоби ти займалася спортом!… зараз ти, звичайно, спортом не займаєшся…
Донька спочатку реагувала членороздільно, мовляв, усе вона пам’ятає, на скрипочці зараз грає Борюсик, і чому це вона не займається спортом?! Вона ходить на тенісні корти… Але швидко батьків монолог допік її до печінок, і далі спілкування йшло таким чином:
- А он там сісти на автобус і їхати до тьоті Раї… тільки вона вже три роки як померла. Ти пам’ятаєш тьотю Раю? Як твоя мама водила тебе на день народження до її Льончика... Ти пам’ятаєш Льончика?! Ти йому пишеш? А дяді Миші?! Я так і думав, вона всіх забула!
- О Господи!
- А що, хіба я неправду кажу? Звісно, ти там, а ми тут. А тут зовсім не те, що там. Тут як тут… як завжди. Дивись, хіба це дорога? Хіба це асфальт? Вони його відремонтували!!! Краще б взагалі не бралися, ніж так ремонтувати!
- О Боже!
- А що «О Боже!»?! Он, світлофори повимикали… а регулювальника нема. А чого йому тут стовбичити, я тебе питаю? Він уже в засідці сидить, бабки зшибає!
- Ой, я тебе благаю!!!
Раптом Ольга зрозуміла, чому так дратується. Річ у тому, що батько й донька, якщо їх скласти докупи, а тоді поділити навпіл, разюче нагадували її колишню колегу, Ірен Тушкіну.
Жінка невизначеного віку та заплутаного сімейного стану, Ірен, завдяки своєму гучномовному голосу та чималим габаритам, заповнювала не тільки куток кімнати, де стояв її стіл, а, здавалося, усе просторе робоче приміщення. Специфічне коло інтересів, їдкий гумор та жвава вдача робили її неперевершеною співрозмовницею. Тоді Оля тільки-но стала до роботи після декретної відпустки, і дивилася на все навкруги дещо пригальмованим поглядом молодої мами. Ірен її не те, щоб лякала, а спантеличувала.
- Іро, а вони зручні? Не тиснутимуть? - з недовірою питала Оля, коли Ірен, видобувши із сумочки, демонструвала трусики, що вхопила по блату, крихітні, чорно-червоні - чи то червоні із чорним мереживом, чи то навпаки, уже не згадати… Не інакше, як гедеерівські!
- Нє, подруго, ну ти даєш, - басила Ірен. - Я їх щодня носити не збираюся. Це - на вихід!
Ще Ірен поділилася з Олею своїм винаходом. Щоправда, його корисність Оля зрозуміла тільки через багато років - на все свій час. Оля помітила, що Ірен дивним чином користується пудреницею: відкриє, дихне на дзеркальце, наче збирається протерти. Але ні, не протирає. Пудрить носа, чи запудрює якесь новоутворення на й без того бугристих щоках, підмазує червоним товсті губи… Помітивши здивований погляд, Ірен розкрила таємницю:
- Дивись-но, отак дихнеш, і віддзеркалення крізь серпанок. Щоб не псувати собі настрій, второпала?
Аби не тільки черпати з колодязя мудрості Ірен, а й самій чимось стати в нагоді, Оля складала для неї вірші на замовлення, згідно з наданим списком ключових слів. Кінцевий продукт Ірен використовувала для прощання із черговим мужчиною своєї мрії.
… Нам вмєстє «Хванчкару» уже нє піть,
Нам вмєстє нашу музику нє слушать.
Но нада жить… Так будєм дальше жить,
Благаславляя нашей встрєчі случай…
Список майже не варіювався від одного мужчини до іншого. Можна було б ляпати щоразу того ж самого віршика, замінюючи «Хванчкару» на шампанське або коньяк. Але Оля халтурити не вміла, і чесно створювала для Ірен неповторні шедеври.
Перебудова порушила перебіг подій, що здавався незмінним. І от Ірен уже бере шлюб, офіційний, та ще й з євреєм, питомим, не підпільним, і виїжджає з ним до Німеччини. Щоб таки змусити фріців спокутувати їхні гріхи до денця.
Знову вони зіткнулися за кілька років. Ірен виходила з будинку, де мешкали її батьки. Приїхала навістити, а заразом полікувати на шару зуби. Будь-яких змін в Ірен Оля не помітила. Не схудла, той самий сірий колір обличчя, навіть зачіска та ж сама - масні кудлі. Зате для Ірен, вочевидь, змінився увесь світ.
- Ну як ви тут? - поцікавилась вона, не чекаючи на відповідь. І з Олею, і з усіма тут їй було все ясно. Вона з удаваним співчуттям обвела Олю поглядом з голови до п’ят - упізнала штани й светр, у яких та ходила на ще совєцьку службу. Любовно провела рукою по своїй сукні - гламурній, із блискітками. Напевно, Оля могла придбати таку ж у першому-ліпшому секонді за рогом. Секонд, він хоч тут, хоч у Німеччині секонд. Але Оля віддавала перевагу своїм власним лахам.
- Ну що тобі сказати, подруго, - вела Ірен далі, хоч Оля ні про що не розпитувала, - це просто небо й земля. От я дивуюсь: як ви тут живете? Скрізь розруха, злидні… А бруд?! Це ж неможливо жити серед такого бруду!!!
Над захаращеним газоном нависали балкони. Цілком можливо, що оці бички, биту склотару й використані презервативи накидав звідти в траву молодший братик Ірен, ще той фрукт, судячи з її ж розповідей.
Олі свербіло спитати, чи не вщасливила Ірен, бува, новий фатерлянд тарганами - свого часу співробітники швидко виявили, що розсадником є саме стіл Ірен, із шухлядами мішма натовченими тубами з-під помади, зіжмаканими серветками, гігієнічними прокладками, нечисленними діловими паперами, недоїдками бутербродів, крихтами печива, цигарками та накусаними шоколадками. Ірен коли не палила, то їла.
Але тоді Оля чомусь промовчала.
А от тепер закипала мов кавник - ще хвилина й вихлюпнеться кава-лава.
Біда в тому, що могли вихлюпнутися не тільки слова.
Ольга вже довгий час уперто старалася не помічати за собою нічого такого, але… але важко раз у раз пускати це повз очі.
Наприклад, є такий собі сусід у гаражі. Всоте просиш його притримувати язика, проте він і далі загибає багатоповерхово, а тобі воно вже з вух лізе… Коли зненацька він ковзається на собачому лайні та туди ж, розтягнувшись горілиць, втрапляє ліктем. Випадковість, звісно.
Є ще така активістка в під’їзді, раз у раз приходить із поборами - то щось прочищати, то фарбувати. І от, коли вона, як завжди, заблокувавши двері, так що не відступиш, не втечеш, півгодини перемиває кістки всім живим та мертвим, і ти відчуваєш, що зараз тебе знудить, вона на півслові давиться повітрям і, квакаючи мов жаба, махаючи руками, з вибалушеними очами біжить сходами долу… Збіг обставин.
А коли ще й ще, то виникає підозра, чи це, бува, уже не звичка.
…Хай там як, а краще не дратуватися. Про всяк випадок.
… Ой, це ввижається, чи лямки наплічника на плечах довготелесого місіонера потроху повзуть донизу… послабляються під вагою… ні, ні, тільки не це!
Ольга перевела очі на доньку, подалі від гріха. Спокійно… цілком приємна молода жінка. Адекватно реагує на свого татусечка. І не схожа вона на Ірен. Хіба трішечки. Поїхала собі кудись, і молодець… полотном дорога… От тільки чого б було батечка свого не прихопити? На тенісні корти? Щоб він тут не страждав серед безкультур’я, бруду й безладу?! Щоб не вивірчував людям дірки в голові, наче гвинторізом! Валіза, вокзал, Бонн!! Валіза, вокзал, Нью-Йорк!!!
Карниз над віконцем, біля якого сиділа лже-Ірен, хруснув і перехнябився. Стоп! Думати про приємне!!!
Автобус тим часом перетнув кільцеву й чмихав між ланами.
- Ну, і звідки та гречка візьметься, я тебе питаю, - бризкав слиною правдоборець. - Он, подивися - самі бур’яни! Знову в китайців будемо купувати?
Ольга не настільки тямила в сільському господарстві, щоб визначити здалеку культуру. Але, дійсно, жовтіло рясно.
- Угамуйся вже, старий бздуне, - твердила подумки. - Воно тобі треба?! Може, це взагалі… взагалі… гірчиця!!
Тепер автобус раз у раз зупинявся, випускаючи пасажирів. Бо обабіч шосе вже мерехтіли хати - білі й червоні, одно- й двоповерхові. Попри посуху квітники багатобарвними хвилями накочувалися від хат аж на дорогу. Поверх новеньких європарканів витикалися свічки рож, а старіші цегляні та дощаті огорожі ледь проглядали крізь драпрі з витких троянд. Виблискували на сонці трилітрові балони з аркушиком білого паперу всередині, виставлені на ослінчиках біля воріт.
- Квітів як гною, - вставив свої п’ять копійок татусик. - Це ж продати першого вересня - озолотитися можна! А в молоко вони додають соду, щоб не кисло. Я тобі кажу!
Минувши центр села, з новенькою церквою, чиї кольорові бані виблискували на тлі дерев наче намисто в оксамитовому футлярі, автобус повернув ліворуч і покотився під гору. Кінцева зупинка була на тому березі річки, що надвоє поділяла село.
- Ну, давай, бовкни ще щось, - зловісно думала Ольга. - Щось про «цю країну», про те, яке тут лайно. Чого ж ти тримаєшся за неї, як воша за кожуха?! Валіза, вокзал, Монреаль! Валіза, вокзал, Тель-Авів!..
Раптом вона зрозуміла, що настає час «Ч». Ось зараз, переїхати міст, відкриється картина, особлива для неї.
… Є такі місця у світі, де Бог, можливо, зглянувшись на вічні людські сумніви, а то й невір’я, дозволяє їм побачити краєчок своїх сяючих одеж. Ці місця сповнені дивовижної гармонії, що красномовніше за проповіді промовляє, хто саме створив цей світ.
Ще два таких ясних, мов Божа посмішка, місця знала Оля, але вони не настільки дивували її. Море, червоні скелі, могутні спини гір у зеленому хутрі - саме там людина зазвичай шукає співзвуччя з вічністю. А інколи навіть і знаходить.
Нічого величного або романтичного не було в краєвиді, що вже почав розгортатися у вікні автобуса. Річка-невеличка, притока бозна якого порядку ріки великої, тихо котила на південь свої невисокі хвилі. Навіть дивно було, що протягом віків цей потічок зумів прокласти собі таку широку долину. Але хоч як, а ця небистра вода мала достатньо прохолодної, живої снаги, аби рясніло муравою оболоння навколо. Сонячний жар притишувався тут і наче золотим вином заповнював чашу, за вінця якої слугували прямовисні сосни на правому березі та віддалені покотисті пагорби на березі лівому. З-за них наразі нечутно вставала далека синя хмара, і на її тлі, висвітлена довгими променями сонця, чітко малювалася мережана діброва на вершечках пагорбів.
Мабуть, а навіть напевне, цей краєвид містив у собі те, що Платон називав Золотим перетином, а Леонардо да Вінчі й Лука Пачіолі - Божественою пропорцією, de Divina proportione. Неба й землі, блакиті й зела, світла й тіні було тут рівно стільки, щоб тьохнуло серце, щоб розкрилася душа, зазвичай звита в тугий клубок. Полотном із картинної галереї дивився цей куточок, вправлений у раму запилюженого віконця. Але це була не картина, а реальність. І наче на доказ цього палева з білими плямами череда неквапно перетинала ландшафт по діагоналі, прямуючи до водопою.
А от зараз пролунає чергова репліка, і на цю завітну картину ляже темна пляма.
У намаганні не слухати, не чути, не лютитися Ольга втупилася у вікно. Але розчула слова, мовлені голосом настільки інакшим, що недовірливо зиркнула на дачника - це він сказав, чи примарилось?
- Дивись, доцю, яка краса… свята краса… А ти кинула все це, цю країну… поїхала…. Куди, навіщо?
І молода жінка не смикнулася роздратовано, не обірвала батька. Не повертаючи голови від вікна, взяла батька за руку:
- Не треба, татусю… Що вже тепер…
Губи жінки тремтіли, в очах стали сльози. Стих і балакун, зіщулився, тихо накрив долонею доньчину руку. Розпечено зблиснули масивні каблучки на старечих подагричних пальцях.
Автобус зробив передостанню зупинку. Пасажири потяглися до дверей. Піднялися на вихід і батько з дочкою.
- Ну, і чого ви стали посеред проходу мов барикада? Давайте вже сюди, а краще туди, - повернувся голос до татуся. - А що «О Боже!»?! Цій дамі таки незле було б пройтися пішки… для талії корисно!
Ольга розгублено опустилася на краєчок сидіння, що звільнилося. Крізь вікно вона бачила батька й доньку - перечачись, вони віддалялися стежиною, що сосною вела до висілків, які давно вже перетворилися на дачі.
… Ш-ш-ш! Гуп!! З рамен місіонера зісковзнув рюкзак, черконув Ольгу по носі, шелепнувся їй на коліна. Не боляче, але образливо.
- Соррі! - кинувся місіонер. І посміхнувся на Ольжине «Ітс май фолт». Подумав, мабуть, що через поганий англійський та обрала не ту формулу ввічливості, що годилася б. Звісно, яка ж там «Моя вина» у постраждалої?
Петро, схоже, був іншої думки. Дивлячись убік, він, проте, був у курсі подій. Він взагалі бачив і розумів багато чого, а може, і все. Але втручався зі своїми коментарями тільки у виключних випадках. От як оцей.
- Ну, і чого було на себе аж так лютитися?
Вони йшли берегом ріки. Спека дзвеніла в траві джмелями, цвіркунами, мерехтіла золотими джмурами на поверхні води. Над водою, мов скельця в калейдоскопі, щомиті складались в нові візерунки табунці пронизливо-синіх бабок.
Ольга мовчала. Вона ще й собі не могла пояснити почутого. Знала тільки: відтепер спочатку добре подумає перше ніж послати - валіза, вокзал, світ за очі - будь-кого.
- Бо дурна, - сказала нарешті. - Не уявляла досі, що й інші - геть інші! - можуть любити те, що любимо ми.
- Точно, дурна! - несподівано погодився Петро, замість розраджувати дружину. - Знайшла, чому дивуватися! Дивно було б, якби хтось бачив це - і не любив…
- Це правда, - думала Ольга, мовчки простуючи поруч із чоловіком крізь синьо-золотий жар.
Два хлопчики йшли назустріч, ведучи за повід облущеного велосипеда, засмаглі, з волоссячком вигорілим на сонці, наче два власних фотонегативи.
- Доброго дня, - привіталися вони. Для них це був уже день, а не ранок. Та й Ольга почувалася так, наче вийшла з дому не дві години тому, а дуже давно.
А сонячне проміння пропікало наскрізь, випалюючи зайве з думок, розчиняючи осад у душі. Відчуття свята повернулося до Ольги з новою силою. І спека тому анітрохи не заважала. А дощову хмару, що помалу наздоганяла Ольгу з Петром, сповіщаючи про себе розлогими громами, змушуючи ластівок черкати білими грудками гарячу землю, можна було розцінити тільки як бонус - бонус до того дарунка, яким був кожний день, прожитий у цій країні.
