Зазвичай це трапляється посеред будь-якої вулиці, чи перехрестя. Спочатку, одразу після занурення, я деякий час ходжу місцевістю, вивчаючи біфуркацію, в яку потрапив. Співставляю з інтерфейсною картою. В якусь мить я зупиняюсь прямо посеред тротуару, біля стовпу з дорожнім знаком, який захищає мене від зіткнення з кимось із снуючих пішоходів, і стою так. Спостерігаю. Кмітую. Мої очі починають всотувати, смакувати і пальпати цю реальність. Я не шукаю нічого конкретного, поки що.
Погляди перехожих здебільшого оминають мене, наче я дійсно не більше ніж частина екстер'єру. Лише подеякі (частіше - жінки) інтуїтивно відчувають нетотожність моєї постаті з цією біфуркацією часо-простору, і затримують на мені свій погляд, в якому змішується несвідоме здивування, милування та підозра.
Але часу у них обмаль: їм всім треба поспішати по поточних справах. І взагалі, у кожного має бути ґрунтовна причина, щоби зупинятись отак посеред натовпу.
Ось іде подружня пара, на ходу з'ясовуючи свої відносини. Він - значно нижче її зростом, але гонору вистачить на трьох таких - втрачає душевну рівновагу, і гарчить, не обертаючись на неї.
- Давай пішли уже!
- Не кричи на мене! - вона стримує більший імпульс гніву, і повертає в інший бік. Він переходить вулицю, обидва зникають з мого поля зору.
Ось ідуть іще люди, всі щасливі своїм дрібним щастям, або сумні дрібним сумом. Дехто з них підозрює, що все це велика Гра, але серйозно ставитись до цієї думки їм заважає бездоганність інтерфейсу, що кріпко тримає їх під'єднаними до овода.
Але ось мене помічають. Підходять двоє, на обличчях відбиток узвичаєного пошуку брутальних авантюр.
- Слуш, братан, виручи на пару рубасов.
Інший підключається до бесіди.
- Да, в натурє, бля буду, пару рубасов... Ну не хватает, на сигарет, йоба...
- Сишиш, а ти откуда?
Посмішка на моєму обличчі їх уже трохи дратує, вони очікують зовсім іншого: Їм потрібен острах, бо саме це живить двох здоровецьких лярв, що вросли кожному в потилицю. Цих лярв не бачать ні самі їхні "донори", ані люди зі сторони. Я, натомість, їх добре бачу, і добре знаю, хто і звідки вони. Колись я стану одним з тих, хто впустить їх до нашого світу. Але тут вони поки що на правах гостей. Поки що.
Тим часом мої перестрічні продовжують ритуал, поступово підходячи до мене ближче.
- Ну шо ти молчиш, сишиш. Дай пару рубасов, виручи.
- Сишиш вася, бо ми щас так заберем. Шо ти либісся? Сишиш? Іді сюда.
- Падажжі вася...
Схоже, другани поспішають, і моя нарочито апатична поведінка їх заскочує.
Я ж не поспішаю, бо хочу детальніше роздивитися їхніх хазяїв.
У першого лярва синюшно-жовтава з червоними тендрілами, а у іншого приятеля - фіолетово-чорна (я знаю, з такою краще не зустрічатись, бо позбутися неї потім аж дуже як непросто.)
- У тя мобілка є? - перший тримає руку в кишені, щось там намацує. - Дай позвонить.
У них всього три варіанти: або я віддаю мобілку, або вони її забирають силоміць, або щось завадить зробити і те і друге. Мені потрібен четвертий варіант, бо ці три не дають мені достатньо часу.
В моєму світі я бігляк, що переховується по підпільним цистарням, підключається до інших світів і виконує замовлення. Але вже опинившись тут, на людній міській вулиці, я маю хоч певний час дотримуватись тутешніх звичаїв.
Тому я простягую пацанові телефонний апарат, який знаходиться в кишені мого плаща згідно з інтерфейсом і сценарієм, обраним перед зануренням у цистарні. На вулицях цієї біфуркації у кожного має бути при собі робочій телефон, а в цю пору року слід одягати приблизно такий одяг, як на мені зараз.
Пацан набирає якийсь номер, натискає кнопку виклику. Я відчуваю, як різко пульсує контейнерна хвиля пакетної передачі.
Тим часом, його друган придивляється до мене: неясна тривога якусь мить опалює його простувате обличчя. Мабуть, бачив мене у поганому сні. Таке буває, називається перехресна наводка.
Я не зможу швидко екстрагувати обох лярв, бо одна з них скористається миттю і втече. Тому спочатку мені потрібно добряче просканувати обох лярв, аби визначити, за якою буде встановлена фіксація. Хоча, здається, вибір я вже зробив: натрапити на фіолетову вдається нечасто.
Решта відбувається в проміжок часу, за який моя мобілка в руках хлопа надсилає всього один пакет даних: "-дзззз-". Я заплющую очі, і запускаю макрос сканування і попереднього виявлення ноосплесків. Зараз декілька найболючіших та найвизначніших подій, які найбільше хвилюють моїх атакерів, відразу стануть відомими мені.
Як сіль на свіжерозідраний прищ діє наступна операція, що її виконує макрос: виявлені події починають резонувати в їхній свідомості з надзвичайним шалом.
- Бляяяяя..... - "браток", який тримає мобілку, опускає руку і сідає навпочепки, обхопивши руками голову. Схоже на те, наче йому зробилося зле: наразі він пережива напад думок, якому не може ефективно протидіяти.
- С-су-ука...
- Шо такое вася. - його другану не подобається, що "вася" затягує процедуру профілактичної екзекуції лоха, яка має довершити вдале вилучення мобілки.
Я надсилаю сигнал через лімбо, який, якщо його перекласти на слова, означає - "знайшов.готую вилучення." Оператор цистарни - якщо його за цей час не зняли Лімбіцили, або ще хтось - отримає мій сигнал, і почне енергоємкий процес фіксації пересувань зареєстрованих об'єктів.
Обидва хлопи застигають у повітрі, роззявивши роти. Дві лярви, що тримають цих хлопаків за пересувну їдальню, живитимуться доти, поки донори не виснажать свої фізичні оболонки (або раптом щось завчасно не перерве життя цих оболонок).
Чекати все життя цих гопників я не можу, бо ніхто не гарантує, що наступного разу цистарна зашле мене саме до цієї біфуркації. Такої вдачі - на першій вулиці натрапити на фіолетову - може не повторитись ще довго. Тому мені конче необхідно простежити, де знаходиться кубло саме цих лярв (особливо цікавить фіолетово-чорна), і єдиний спосіб це зараз зробити - перервати життя фізичних оболонок-донорів.
Я використовую об'єкт з цього світу, уламок цеглини, що лежить біля моїх ніг. Удар ногою виказує, що в мене, на відміну від інших мешканців цієї біфуркації, тут трохи інші можливості. В миттєвому польоті цеглина з глухим стукотом зносить голови обом батярам, і вони з бризкотом летять, падають на тротуар під ноги ошалілих від жахливої несподіванки перехожих. Чути вереск, поки обидва тулуби валяться додолу, з однієї шії фонтанує кров.
Я пильно стежу за лярвами: вони засікли розрив у варіантному полі подій, бо сталося те, чого не було записано в матриці цієї біфуркації. Лярви швидко залишають місце дій.
Мені теж вже час залишити це місце: в моєму напрямку вже біжать міліціянти, перелякані свідки тицяють пальцями в мій бік. Рівно в той момент, як перший міліціянт хапає мене за плечі, я екстрагую себе. У них залишається тіло, яке так ніким не буде впізнане. Справу про вбивство буде закрито, або пришито якомусь бідоласі.
