Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46838
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Давній спогад одного літечка

ЛЕЛЬ

© Юрій Кирик, 02-09-2011




- Натомився газдонька наш, - ласкаво примовляла Маринка, куйовдячи Орестову чуприну. - Годувальник ти наш рідний, таточко… Але нині і я тобі щось приємне скажу, – тягла, лестячись, мов кошеня, посміхаючись своєю поблажливо-скептичною і все ж чарівною усмішкою, в якій було щось бестіанське - врівночас загрозливе і незборимо спокусливе.

- Ми їдемо на море.

Як на нього, то була відверта каверза. Не любив моря. Був сином гір, любив свої гори, красу свою зелену. Любив безмежно, до безтями й не уявляв відпочинку в іншому місці. Бо хіба ще десь надихаєшся, як не на полонині, міцним, аж тягучим  ароматом трав, хіба ще десь начуваєш  тих мелодій, що їх тобі зашепочуть юні кралі смереки?

- Ти хоча б уявляєш, які зараз гори?.. - його репліка була становчо, на півслові обірвана:

- Гори, гори! Нічого й не знаєш, окрім своїх гір, - в голосі дружини забриніли різкі нотки. - Самолюб ти все-таки. Я вже не кажу про себе, про дитину подумай. Здоров'я рідної дитини його не цікавить. А Ірчику потрібне море!..

Коли вже  починає говорити про чоловіка в третій особі, то це, по-перше,  надовго, по-друге, його автоматично усунено від участі в розмові. Зрештою, Ореста це влаштовує, і він, як у поганому і нудотному фільмі, починає видивлятись другий план, аби мати бодай якусь користь. На другому ж плані їхній семирічний карапуз Ірчик вправно видряпувався на шафу, з якої у карколомному сальто зіскакував на добре вже стовчені подушки нового арабського дивана. Звичайно ж, такі стрибки краще б практикувати у море, - про що розпачливо й переконливо вищали ґвалтовані  пружини. Зупиняти його й не збирався, бо кожне мовлене зараз слово супроти нього дивним бавом і повернулося б…

Маринку важко було назвати прихильницею родинної демократії. В хаті уже давно усю повноту влади перебрала у свої руки. У ті тендітні рученята поступово перейшло, звичайно, якісно видозмінившись, все Орестове господарство, бо жили у його холостяцькій квартирі, якій  довгий час усе ж умів давати  лад… Та й виховання дитини, як це сама постійно стверджувала, лежало повністю на ній. Маринка, без сумніву, з радістю погодилась би ходити  замість чоловіка й на службу, бо, як запевняла, не вміє він ні належно порати свої обов'язки, ні користуватись власним службовим становищем. Частка істини була і в цьому, тому не дуже й перечив, коли корегувала питання, що стосувались його служби. Так поволеньки його витіснили зі звичних сфер діяльності, робилось це поступово й так м'яко, що, потроху здаючи позиції, відчував не озлоблення чи спротив, а дивну полегшу. І, що там казати, був задоволений таким станом речей і своїм нинішнім життям. Маринка уміла із  дивовижного хаосу, найдовершенішим творцем якого вважала свого чоловіка,  виснувати гармонію. Була у всіх відношеннях ідеальною жінкою, - в шафі не бракувало свіжих сорочок, та й дитина  завжди була чистенько вбрана, «як із пуделка» , - констатували із захопленням сусіди. І коли в колі друзів Орест починав «для годиться» бурчати на своє родинне життя, друзі одразу совістили: “Живеш, як у Бога за пазухою, а ще не вдячний, щастя свого не цінуєш. Така дружина, як у тебе, то справжнє багатство!” Трохи вони, а більше сама Маринка таки зуміли переконати Ореста, що в її особі має омріяний кожним чоловіком “скарб”. Та й опришківська поведінка його  з роками зазнала змін, - нині здебільшого пересиджував удома, відмовившись від “циганерії” - товариства театральної богеми, де колись загаював увесь свій вільний час і де почувався щасливим. На перших порах ніхто і не вірив, що Орест,  зірвиголова, авантюрист, може стати статечним, добропорядним сім'янином. А  таки прив'язався до нового для нього домашнього вогнища, бо давало йому власне те, чого не мав ніколи – дивний внутрішній спокій, тиху радість і  блаженство, яке, що там не кажи, потрібне людині, якщо вона, звичайно, не має міцного циганського коріння.

Навіть зараз, незважаючи на сердитий Маринчин монолог, не виходив із стану супокою, ба, навіть милувався такою розумною дружинонькою і з радістю поступався їй, хоча чомусь і не дуже хотілось це показати,  ніби серед них був хтось третій, що міг осудити його безхарактерність. Та настрій Орестів Маринка все ж таки вловила, бо, нараз змахнувши із себе усю свою напускну серйозність, заплигнула не згірш як Ірчик йому на коліна:

- Отже їдемо, газдонько?!

Дивився в її очі, де було тепло-тепло й затишно…

- Звичайно ж, їдемо, Маринко.

Замилування тривало недовго, уже у задушливому вагоні потяга відчув себе найнещаснішим із смертних, їхав, як на покуту, відбувати тяжку кару. Маринка посміхалась:

- Ти, видко, таки боїшся моря, його чарів, боїшся зрадити отим своїм кострубатим горам. А воно зачарує тебе, море, причарує до себе, що й забудеш свої гори і не згадаєш ніколи…
Море гіпнотично діяло на Маринку. З благоговінням дотикала рукою малюсінькі хвилі, ніби гладила Ірчикову чуприну, бризкала на сонце й у захваті примовляла:

- Диви, то не бризки, то самоцвіти, то каміння коштовне! Видиш, яка багата я, видиш! - раділа немов дитя, не в змозі стримати незбагненного для нього почуття щастя, яке розпирало їй груди. Витанцьовувала на березі дивовижні ідолопоклонницькі танці, побіля неї м'ячиком підстрибував Ірчик. «Дикуни, та й годі», - бурчав про себе, наче заздрив, що не може, як вони, бути п'яним від моря.  Видушував із себе усмішку, аби не порушувати сімейної ідилії, та Маринка, як завжди, вловлювала його настрій, нічого не вдавалось укрити перед тією жінкою, бачила  наскрізь, гейби просвічувала його невидимим рентгеном:

- Тобі тут не подобається? Нудно тобі? Але ж це неможливо. Певне, хочеш отруїти нам радість своєю кислою міною. Та ти очі ширше розплющ - красінь яка навкруги!
Не міг, бо давно вже рябіло від блискотливого одноманіття. Нічого не бачачи, розплющував очі ще більше й сміявся - чому, зрештою, не зробити такого дріб'язку для повноти чийогось щастя?

2

Увесь день немилосердно пражило сонце, запікало начорно людей, ставлячи на них своє тавро, чинячи своїми рабами. Снували по пляжу чорні, мов по пеклу чорти. Лише вечір приносив ницу прохолоду, якою все ж не наситишся, не надихаєшся. Вечорами волів  залишатися біля моря, не переносив випарів південного міста, його спекоти і тієї специфічної  дурманно-хтивої атмосфери. Спостерігав ту кардинальну в собі зміну,  часто сам подивовуючись. Було йому цікаво, бо перетворювався у нового Ореста, якийсь абсолютно новий вид чи тип. Чи так уплинуло на нього таїнство шлюбу, чи контакти з підпільним греко-католицьким єпископом, для якого він перекладав із польської теологічні  праці й вів довгі розмови про сутність буття і про своє справжнє у ньому місце. Владика добачив у нього священиче покликання… І він все частіше почав задумуватись над кардинальною зміною свого життя. Не міг би хіба точно окреслити дня й часу, коли зійшов на нього Святий Дух, коли б мав святкувати свої особисті Зелені свята, свою П'ятидесятницю, але факт цей, про що усе свідчило, без сумніву був, це надто вже очевидно. Як справжній християнин  він і не укривав того, свої нові погляди задекларував на дискусії, що  її провадили у рідній серцю «Богемії» довкіл  «Крайцерової сонати», де несподівано для усіх повністю підтримав світогляд Льва Толстого, що для його найближчого оточення, та й узагалі тогочасного суспільства, було справжнім викликом. Далі пішло-поїхало - з улюбленого коника - дошкульних фейлетонів, перескочив на статті на теми моралі, за що одразу отримав у редакції прізвисько «святенник», бо викривав прихильників статевої свободи, виступаючи супроти усілякої розбещеності в думках і почуттях. Коли уявнились його контакти з отцями Церкви, інакше як клерикалом його уже ніхто не поіменовував. Декілька років життя в новій іпостасі спричинились до того, що все менше й менше людей пам'ятали того старого гульвісу Ореста. Та й йому буття «нового Адама» імпонувало, було до душі. Отож хтиві  погляди курортного  жіноцтва, де тебе оцінюють, як когута на базарі, як і уся атмосфера  курортних романчиків, попросту бісила. Фізично ненавидів цих людей, цей клімат, це море і нічого зарадити із собою не міг.

Залишився на самотині в оточенні високих, млосних  кипарисів, дослухався до їх мови і нічого не міг вичути, - були як мертві. І лише коли зривався подув вітру, кипариси починали стукотіти сухими гілками, ніби кістяками скелети… Тіла без душі - думав про них, завжди вони однакові: немає в них ні молодості, ні старості, ні весни, ані осені, та й вигляд у них якийсь байдужий, як у телеграфних стовпів. Лише одна постать вже котрий день самотньо бовваніла на горизонті, хоча й вона не оживляла мертвого пейзажу –  сиділа нерухомо, задивлена в море. Годинами пересиджувала, не змінюючи пози, втупивши перед себе погляд. Спочатку гадав, що сліпа, а чи немічна, але, побачивши стрімку, впевнену ходу, якою прямувала до моря, відкинув ту гадку. Не було на чому зупинити погляду, а тому подовгу висвердлював нерухомий силует очима, та телепат із нього був нікудишній, бо дівча не поверталось, і це  чомусь дратувало… Того вечора не стримався – підійшов. Зовсім молоденьке миле личко. Приглядався до нього з безпардонною цікавістю, щиро задивований, що таке юне створіння може перебувати так довго й так незрушно у такій глибокій задумі, властивій хіба що шекспірівським героям Здивована такою безцеремонністю, глянула  з німим запитанням, що й самому стало ніяково, бо чим, до решти, міг пояснити свою поведінку?

- Такий мінор, така самотина - чому, дівчинко? – мовив, аби лише не мовчати.

- А хіба я самотня? – щиро здивувалась. - Хіба людина може бути самотньою, коли поряд море?

- Може.

- Ви почуваєтесь тут самотнім? Ви, напевно, не розумієте моря?..

- Не люблю, - відповів підкреслено сухо, злий на себе, що підійшов, бо починалась якась безглузда, двозначна балачка, так ніби насправді дуже йому залежало, аби дівча не подумало, що він шукає знайомства чи залицяється. До того ж, здається, ще одна закохана в море, а йому було досить тих пристрастей і від Маринки. Уже зробив крок, аби відійти, як вона нараз почала говорити:

- А ви погляньте, як люблять море чайки, як люблять море птахи ті, як голублять його своїми крильми... Сиділа незрушно й говорила, зовсім відсторонена від його особи, якби й не було його тут:

- Я з морем розмовляю і слухаю море, і вчусь у нього, і чекаю...

- Чекаєте? Але теплохід прийде аж вранці, - правив  дурня, що нічогіськи не тямить у ліричних нутах. Але це її не роздратувало, й нотки погорди не вчув у її голосі, що була б єдино слушною й доречною. З того зрозумів, що справді говорить не для нього, що ту мову веде швидше із собою, тільки тепер уже наголос. Посміхалась якійсь своїй радісній думці і продовжувала:

- Теплохід... Чому теплохід? Той, кого чекаю, казав, що на хвилях можна їздити, як на конях. Треба лише ускочити їй на карк і ухопитись за білу гриву...

Слова ті мов ножем полоснули  по серцю. Так реагує художник, уздрівши автентичний твір. То була поезія – не вимучена безсонною ніччю римуючої графоманки, а те, що від Бога, що дзюрчить і пливе, як гірська ріка чи... як хвилі морські... Якийсь старий його вірш нараз  забринів надокучливим джмелем:
Ще нічого ніхто не знає,
А відтак, я вже випив труту...
Десь кохана мене чекає
І рахує по днях розлуку.
Десь вдивляється мати сива
В ті дороги мої далекі,
Десь за хмарами мого сина
Натомились нести лелеки...
Якось навіть не збагнув, що читає ці рядки наголос. Не робив того, аби підтримати атмосферу ліричного настрою, попросту не міг позбутися того вірша. Повернулась до нього вдруге:

- Ваше?

- Та ніби.

- Ваше. Так читають лише своє, наболіле. То у вас, а не в мене мінор. І чого ви, - швидко кинула поглядом і лише тоді дібрала слово, - дорослі,  усі такі зранені?
«Десь за хмарами мого сина
Натомились нести лелеки...»
Біль  який... Тихий і такий пронизливий. То ви тут самітник, а не я. За кимсь дуже сумуєте? Когось дуже чекаєте?

Від тої відповіді залежати могло багато. Відчував це, дивлячись на неї, таку юну, таку натхненну, таку чарівну... Вхоплював настрій, як древній мисливець, що тертям здобуває вогонь, відчуває, коли власне появиться іскрина, від якої спалахне трава…  Умить відчув у собі давнього Ореста – «оце зараз я скажу тобі, тільки слухай…» - подумав зловтішно,  лютуючи чи то на себе, чи на неї, яка вмить видобула із глибин щось давно забуте, із чим, як гадав, навік розпрощався. Ні, не зробиш того, словоплете. Не ламатимеш комедії, не вдаватимеш закоханого мрійника. Адже з тим покінчено, чи не так?

- Ні! – певне, таки викрикнув, бо дівча стрепенулось злякано. - Нікого я не чекаю, я уже дочекався. І щастя свого дочекався, і сина мого вже донесли, принесли лелеки. І взагалі я давно вже не пишу віршів. Дуже давно. Маю сумнів, чи то я його писав, адже це було так давно й далеко - в юності...

- Дуже далеко?

- Дуже, дуже далеко.

   Він  це «дуже» повторював би ще десятки разів, бо ж переконати треба було передовсім себе, навіть коли ти так давно і добре освоївся з роллю нового Адама… нелегко втриматися у своєму амплуа…

- Далі, як там? – скинула рукою за горизонт.

- Напевно.

- Далі, як там, немає нічого. І все одно усе приходить звідти. Усе, що було, усе, що буде. Там можна зустрітись з людьми, яких уже немає, там можна зустрітись з юністю. З юністю ви б хотіли зустрітись?

- Нізащо. Я взагалі волів би про усе забути.

- Зробити корекцію пам'яті чи що?

- Еге.

- Дарма, я гадаю, наше минуле – найбільший наш скарб, наше Святе Письмо. Адже там, ми, безумовно зустрічались з Богом. Адже зустрічались?

- Не хочу зараз зустрітися ні з Богом, ні з юністю. Але і він не прийде, не приїде.

- Він?

- Той, хто загнуздує хвилі, як коні…Не прийде він.

- Чому?

- Не хочу, щоб приходив. Видко, був впертий і щирий у своїй упертості, бо всміхнулась:

- А ти сам звідки? Хіба не “звідти”…

Хотів бути звідти - і мовчав. Заховав очі у море, щоб не вгледіла у них того розпачу, що напевно мусив би там відбитись. Нічого не міг зарадити із собою. Не міг, та й не хотів, бо смакував той дивний стан, ту п’янку розкіш, що нараз стала виповнювати усе його єство. Хвилі неслись до нього здалеку, мчали чимдуж, а він їх не кликав…

- То вони до мене несуться, хвилі білі…

І знову не йому це казала – собі, а може їм.

- То вони прагнуть розповісти мені щось дуже і дуже важливе, якусь велетенську таємницю виносять із глибини. Як стрімко вириваються вони з обіймів моря. Сотню разів здригається серце і застигаю, пружна в чеканні, але замість заповітного слова зронюють лиш стогін важкий, передсмертний. Безжалісно розтрощує їм море голови прибережним камінням. А за ними несуться все нові й нові посланці, щоб донести свою тайну. День у день з первовіку мчать вони у своєму прагненні щирому – завітне слово винести, й помирають мовчки.

- Твої слова  вартують того, щоб їх чули інші.

- То запиши. Ось тут, на піску. І нехай забере їх море, може, змилостивиться й відпустить до мене хоч одну хвильку живою…

- І ти чекаєш і віриш, що саме тобі розкриє море свою таїну?

- Вірю. Більше-бо ніхто не слухає, не просить і не чекає. Воздасться ж тому, хто просить, чи не так?
- А що, коли я стану чекати й слухати?

- Ти?… Ти не станеш. Ти уже дочекався, дослухався вже… І вже нічого не хочеш. Ти давно закрив свої двері.

- І що ж то за слово таке мало б бути, що заради нього йдуть на жертви мільйони, мільярди хвиль і так і помирають, не сказавши заповітного слова?

- А хіба люди не народжуються мільйонами і так і гинуть, не сказавши свого слова, тайни землі не спізнавши, із землі не винісши… Хвилі - часточки моря, ми, люди - часточки безконечного… Як і хвилі - тимчасове й випадкове зчеплення часточок. Як і хвилі, протримаємося у своєму вигляді якийсь час, а потім розпадемось, і нічого не залишиться.

Був задивований, не підозрював у тому поетичному янголятку філософа.

- Ти під чиїм впливом, кого начиталась? Шопенгауера чи Камю, чи бороданя Маркса?

- Ти  це про що?

- Та про твою ж теорію, про філософію твою, що прорікає марність людських потуг. Ми ніщо, випадковість, тимчасове зчеплення часточок, хвилі, які народжуються, щоб умерти. Життя – абсурд.

- А хіба я?.. Хіба я таке казала? Навіщо ти вводиш мене в якісь свої рамки, я не читала Шопенгауера. То я так собі… То все море…

Її очі побігли десь далеко-далеко, і більше її не було тут із ним. Вона більше не озивалась. Ледь чутно ступаючи, відійшов, почвалав пустельним пляжем ген у місто.

(Далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

...То вони до мене несуться, хвилі білі...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Юкіш, 05-09-2011

Такі різні...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 03-09-2011

Цікаво!

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Марія Берберфіш, 03-09-2011

Дівчина, яка "не така"...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 02-09-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.343505859375 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …