«Дом стоит, свет горит.
Из окна видна даль.
Так откуда ж взялась
Печаль?»
(Виктор Цой)
Кінець Світу підкрався непомітно.
Жоден пророк чи провидець, а чи просто якийсь навіжений, нічого подібного цього дня не передбачав. Жодне з тлумачень Нострадамуса не вказувало саме на цей день. Та й напередодні Кінця Світу нічого загрозливого в атмо-, ноо-, біо- чи стратосфері не спостерігалось. Звичайнісінький день. Потім звичайнісінька ніч, а під ранок – Кінець Світу.
Ніби нічого конкретного не трапилось – ніяких Армагедонів у голівудівському чи релігійному розумінні. Ніяких комет, що врізаються в Землю, ніякого приходу Антихриста, жодного вершника Апокаліпсису, ніяких нашесть сарани чи то вогняних дощів. Геть нічого. Якогось банального всесвітнього потопу – і того не вийшло. А ось тільки всі люди на Землі якось одночасно зрозуміли – то Кінець Світу прийшов. Хоча ні. Не зовсім одночасно. Першим, хто усвідомив, що трапилось щось надзвичайне, став Ігор. Прокинувся він дуже рано – ніби і втомився вчора і час поспати ще був, а тільки спати не хотілось зовсім. Піднявся, пройшов до кухні. Деякий час дивився у вікно. Потім дістав з холодильнику пляшку пива. Відкрив. Зробив ковток і – нічого не відчув. Ніби не пиво пив, а звичайну воду. Точніше навіть не звичайну. Рідина здалась позбавленою будь яких якостей. Вона не була холодною чи гарячою, не була гіркою чи солодкою, хлорованою, чи ще якоюсь. Рідина була – ніяка. Щось п’єш, а що саме – і не збагнеш. Смакові рецептори не мали за що зачепитись. І саме цієї миті Ігор зрозумів – Кінець Світу.
Невдовзі це відчули й усі інші люди на планеті. В кожного то відбулось по різному, але наслідок – однаковий. Так ніби рядки однієї з пісень Віктора Цоя («И вроде жив и здоров, и вроде – жить не тужить… Так откуда ж взялась печаль?») заповзли в душу кожної людини. Очі не фіксували якихось змін, а тільки раптом геть усе навколо втратило смак, колір, запах… Сонце сяяло на небі, але не гріло душу і не радувало серце, вітер дмухав в обличчя, та не освіжав. Хтось знаходив кейс з грошима і не відчував від того ніяких емоцій. Ніхто не йшов за виграшем в лотерею. В одній з лікарень під час планової операції по видаленню апендициту, пацієнту забули вколоти наркоз. А пацієнт того навіть і не помітив. Багато людей в цей день взагалі не вийшли з дому – раптом стало байдужим, що скаже з цього приводу начальство на роботі. Половина людей, які домовлялись про побачення, не прийшли, бо зрозуміли, що вони нічого не відчувають до людей, яких ще вчора палко кохали. Але жодних розбитих сердець: решта половина – взагалі про ті побачення забула. Водночас припинились усі війни, а показник злочинності впав до нуля. Тільки б радіти тому – але нема було кому радіти. Війни припинились не через прагнення до миру, а просто усім учасникам військових конфліктів – стало смертельно нецікаво. Як не дивно, але не відбулось і помітного підвищення кількості самогубств: людство завмерло в осінньому спліні та апатії, але і робити щось з цього приводу – навіть покінчити життя – було нецікаво. Люди, якщо і гинули, то не від насильства над кимсь чи над собою, а через повну байдужість до життя.
І ще. Зникли усі зв’язки, які раніше поєднували людей: дружні, родинні, службові, релігійні, любовні – всі. З величезного планетарного намиста людство розпалось на окремі камінчики. Кожен був сам-один. Нікому не потрібний і не маючи потреби в комусь. Не маючи сенсу життя і бажання сенс той шукати.
Так прийшов Кінець Світу.
