| © yaroslav, 01-09-2011
|
ДУША МОЯ ЗІ ШРАМОМ НА КОЛІНІ
Притча про любов і смерть
Коли яскраве світло вихопило з космічного мороку не якийсь там фантастичний зорельот, а мою блакитну веранду в оточенні величезних соняхів, я вражено присвиснув: ні фіга собі картинка! Коли ж уздрів себе відразу в двох іпостасях - закривавлене тіло біля воріт і себе ж таки живого та неушкодженого в еспанській вітровці й оригінальних джинсах, і як я смішно ніби лечу, а ніби йду серед зірок-соняхів, останні сумніви зникли: цюкнули мене, бляха-муха, і моя нова субстанція в еспанській вітровці розпочинає автономне існування.
Отож, згідно з законами жанру, назва якому "містичний тріллер", я з'явився з бездонної темряви і, присівши на східці веранди, ретельно обмацую груди, розглядаю одяг.
- Дивно, - кажу замислено, - п'ять ножових ран, а жодних слідів... - Встаю, знімаю вітровку, прискіпливо розглядаю. - Ні тобі крові, ні дірок - вір після цього дурним американським фільмам...
Раптом з кущів біля альтанки долинає котяче фиркання, а відтак і голосне нявчання.
- Фірся? - кажу здивовано. - Фірся, це ти?
Хотів було вже кинутися в той бік, та що це? В кінці городу лунає знайомий собачий гавкіт.
- Сер Тоббі! Це ти, це твій голос, я впізнав! - біжу до альтанки, шукаю серед квітів.- Гей, браття і сестри, де ви?.. - схаменувшись, зупиняюся. - Ну чого ви мене обманюєте? Гузманіє, Опунціє, вас же немає! Ви ж обидві засохли на балконі моєї міської квартири! А ти, Фірся, ти ж померла в страшних муках... Е-е-е, і не соромно вам так жартувати?.. Добре, хоч Ійсо поводиться як справжня королева - загинула смертю хоробрих і...- завмираю на півслові. - Ійсо? Невже це ти, моя дорога королево? - Обережно виймаю з-за пазухи білу мишку. - Привіт! Оце так сон. Лагідна моя, чистюля дорогенька, ти ще красивіша, аніж при житті була. - Саджаю Ійсо собі на голову, кличу: - Сер Тоббі, Фірся, ну, давайте вже і ви з'являйтеся, раз такий сон фантастичний. Мене вже ніщо не здивує, не бійтеся. Сер Тоббі, ще й годинки не минуло, як я тебе поховав. Чи я не бачив, що від тебе зосталося, чи сам своїми руками не витягав тебе з-під машини? Сміливіше, сер Тоббі! Фірся, а ти чого соромишся? Ну, облізла шерсть від тої дурної отрути, велике діло! Давайте, братці, виходьте, ось красуня Гузманія, наче жива, ось колюча наша радість Опунція, а ось Ійсо неповторна. Давайте, братці, хоч трошки побудемо всі разом! Сер Тоббі, Фірся! Ми чекаємо. Виходьте, ну!
Кручу головою увсебіч і не бачу, як за моєю спиною зринає стовп небесного світла. Озираюся. Не відчуваю жодного страху. За кілька метрів від мене - загадкова істота: фіолетовий хітон, казкові кучері - і дуже знайоме жіноче обличчя.
- Хто ви? - питаю щасливо. - І чому мені так радісно стало, наче я сестру рідну стрів?
Якась незвідана сила манить мене до Неї, ступаю крок, другий. Не можу відірвати очей від Її пречудового обличчя...
- Ія! Не може бути... Ія, Ієчко моя, ти прийшла? Ти приснилась мені, нарешті? Я так переживав, що покинув тебе вагітну в цій глухомані. Думав, приїду скоро, але, вибачай, ріднятко моє, - непередбачений сюжетний поворот: убили мене... Ти мовчиш, Ієчко? Хіба це не ти?.. Гм, обличчя ніби твоє, а волосся ні, не твоє. Та й хітон, хо-хо. Перепрошую, Ви, пані, жінка чи мужчина?
Відповіла мені знаменитою посмішкою Мони Лізи. Стоїмо, розглядаючи один одного. Врешті лунає сумний - чоловічий - голос Його:
- Роздягайся.
- Навіщо?
Усмішка зникла з Його обличчя.
- А-а, - кажу повільно, - я зрозумів: Ви, пане, - Чорний Ангел? І Вам доручено доставити до пекла мою грішну душу, так би мовити, в голому вигляді? ОК, так би й сказали, а то мовчите з таким пафосом, наче Героя України вручати будете.
Це я завжди так: якщо чогось не розумію, або щось не по-моєму, прикидаюся дурником і тягну кота за хвіст, себто зволікаю час. Повільно розстібаю сорочку і, не подумавши, ляпаю:
- Божий Посланцю, а не образитесь, якщо я спитаю про щось?
Він так і завмер з піднятою рукою. А відтак повільно мовив:
- Хто підказав тобі звертатися до мене цими словами - "Божий Посланцю"?
- Внутрішній голос! - відказую легковажно.
- "Внутрішній"? Гм! - І значно лагідніше: - Хто чує цей голос, може казати мені "ти". Питай.
- Скажіть... ой, скажи, будь ласка, чому всі... Ох, цей Твій погляд - фантастика!.. Так от, чому всі, кого я любив, так рано і, я б сказав, трагічно покидали мене? Мав незабутню королеву білих мишей Ійсо - ворона вкрала...
- А мені здалося, - перебив Він, - що в тебе на голові сиділа біла мишка.
- І мені здалося! Але ж нема!.. Фірся була, кішка сибірська. Пробігла по сусідській картоплі, побризканій отрутою проти жуків, - і в страшних муках... Гузманія, з Польщі привіз, Опунція, кактус колючий - обидві пропали, поки мене по світах носило... І врешті, нині сер Тоббі - з подвійною літерою "б"... Я, коли витягав його з-під машини, мало не здурів. І потім з цими розбійниками мафіозними навмисне заївся, бо, між нами, дівчатами, - жити не хотів. Чому найдорожчі істоти?.. Ну, добре, добре, я розпутник, я бабій, я халтурник - але при чому тут маленька біла мишка? нещасна кішка, яку дітлахи привчили до валер'янки? покручений колючий кактус? сер Тоббі, помісь тер'єра з дворнягою - при чому-у?!
- Квіти, кішка, мишка, собака - тобі нема про що більше думати в цю прощальну мить?
- Прощальну? - зойкнув я.
- Через півтори хвилини покинеш Землю. Навіки.
Я був приголомшений цим відкриттям. Нічого собі - півтори хвилини!
- А... а дев'ять днів, які душа проводить у рідній оселі?
Чорний Ангел здивовано стенув плечима, мовляв, звідки така інформація.
- А сорок днів? - не здавався я. - Коли душа з землею проща...
- Півтори хвилини! - перебив Він.
Відпущений мені строк був таким незначним, щоб не сказати смішним, що в голові мені замакітрилося, тобто моя нова субстанція беркицьнулася. Сповзаючи на землю, я встиг лише пробелькотіти:
- А вони - Гузманія, Опунція, сер Тоббі, Фірся, - вони вже ТАМ?
- Знову про них? - зітхнув Чорний Ангел. - Людино, у тебе двоє дітей - чому про них не думаєш?
- Двоє?! - підскочив я. - Божий Посланцю, Ти сказав - двоє?
- Десять хвилин тому Ія народила близнят - хлопчика і дівчинку.
- Дівчинку?! - знов упав я на траву. - Манюню, сліпеньку ще, але вже через кілька днів мій запах стане для неї...
Аякже, мій запах. Ніколи не відчує. Запах тата. І не схопить мене за чуприну ніколи. І мочку вуха мого не буде смоктати, кисюня моя. І повзати по мені не буде, і смішно сопіти при цьому. Ніколи. А хто ж її на руках підкидатиме до самого неба? Та й на коркошах носитиме? Щебетушечку мою. І хто ж її коломийок весільних співати навчить? А до школи за рученьку ніжну? А важкий наплічник тягати за нею?.. Та й хто ж їй, красуні моїй довгокосій, нашепче, як хлопцям голови дурити, а самій у пастку сердечну не потрапляти? Ой, та кому ж вона заспіває на весіллі своєму: "Дякую тобі, тату, що пускав мене гуляти - більше не будеш, не будеш"?!.
- Боже, я так мріяв про доцю...- скиглю ледве чутно.
- І тому запакував її разом з братиком у розкішну тюрму?
Скочивши на ноги, я почав хапливо виправдовуватися. Зовсім не думав про те, що кажу, якими безглуздими словами засмічую навколишній простір.
- Не міг же я до них поїхати без копійки в кишені! Бо я чесно заробив свої долари, і всі права на моєму боці. Але часи такі настали, що права - нуль, а бандити - все, і хоч не хоч, а мусив я зв'язатися з цими розбійниками, щоб вибили мої законні гроші...
- Законні?
- Так, бо ми з Девіком, моїм співавтором і режисером, підписали угоду зі Станцією на 50 тисяч доларів! А коли завершили роботу, бухгалтерія почала хімічити, і я змушений був найняти кількох знайомих босяків, щоб налякали... А ті, зарази, вступили в зговір з управляючим банку, і замість своїх законних баксів отримав я п'ять ножових ран. Так, звичайно, я зробив дурницю, бо мій спонсор Ярослав Дем'янович Мо... Ні, я не хотів би, щоб тут прозвучало справжнє його прізвище. Назвемо його підпільним прізвиськом Чорлай. Так от, пан Чорлай чітко гарантував п'ятдесят тисяч баксів...
Чорний Ангел підняв руку і я замовк.
- Чому гарантія підпільного махінатора Чорлая, відомого хіба що своїм боягузливим тхорячим характером, важливіша за юридичну угоду? - питає Він повільно. - Чому ставиш його на перше місце?
- Бо такі люди як Чорлай зараз авторитетніші, та ні - сильніші за всі наші юридичні закони...
Чорний Ангел якось дивно усміхнувся і вперше за всю нашу розмову відвів очі. Так, наче йому стало соромно не лише за мене, а й за весь рід людський. Помовчавши, Він спитав, все ще не дивлячись на мене:
- Ти... нічого не хочеш сказати мені про цього підпільного крутія, прізвище якого навіть у колах брудних махінаторів розшифровується не вельми приємно на запах?
- Божий Посланцю, - кажу стримано, - в нашому звірячому бізнесі сільський хлопець Чорлай досяг успіху не тому, що став боягузливим тхором, а тому, що понад усе любить гру у бісер... тобто у бізнес.
Чорний Ангел мовчить і дивитися у мій бік не поспішає.
Розуміючи, що зволікати далі безглуздо, кажу хапливо:
- Так, я знаю, звідси ще ніхто не вертався і до живих моя інформація, можливо, й не просочиться. Але, Божий Посланцю, на карту поставлена доля багатьох людей, і я не маю права ризикувати. А раптом це не потойбічне життя і не сон, а якийсь хитрий допит під наркозом? Шпигунські технології досягли таких успіхів...
Чорний Ангел повертається, щоб іти.
- Ну, добре, добре, - кричу злякано, - я розповім про нього все, що знаю... ПІДПІЛЬНИЙ КРУТІЙ З БОЯГУЗЛИВИМ ТХОРЯЧИМ ХАРАКТЕРОМ на прізвисько Чорлай має одну вельми погану звичку: понад усе любить дароване йому Господом Богом життя. І саме тому він багато років перебував у підпіллі, не хотів світитися, - тіньова економікав, одним словом, - і навіть вже маючи мільйони, продовжував позичати гроші і про людське око займатися дрібним цвинтарним бізнесом... Я довго шукав спонсора для своєї нової книжки. Аж раптом отримую запрошення від нього: так і так, дізнався про ваші проблеми, пропоную допомогу. Господи, яке щастя! Біжу до нього і знати не знаю, що в ті дні, коли він писав мені листа, могутня корумпована мафія напала на його підпільну імперію: протягом тижня загинуло кілька його ділових партнерів, тепер черга була за ним. Ми зустрілися і... довго стояли один проти одного, не вірячи власним очам. Божий Посланцю, ми були схожі, як близнята! Обличчя, голоси і навіть колір очей... Щоправда, один з нас трохи облисів. Та коли він розкрив мені всі карти і запропонував фантастичний план боротьби з нелюдською мафією, я перший подав ідею: змайструвати дві перуки - лисину і розкішну чупри...
Нараз я занімів: переді мною зринув привид: старий Майстер, мов живий!
- Ти? - белькочу. - Звідки?
- Хто тобі привидівся? - питає Чорний Ангел. - Чорлай?
- Ні, Ма... Майстер. Чому так дивишся, Борушку? Ми ж домовилися...
Згорьовано зітхнувши, привид утупився своїми бляклими очима в найглибші тайники моєї душі. "Дак вони ще більше сняться, Льова і Соня, - прошелестів його лагідний голос. - А сьогодні ми всі – Ія, Жулька, я, Ійсо... ні Ійсо десь пропала... місця собі не знаходимо. Що з тобою сталося, Костику, ти живий-здоровий?"
- Ох Божий Посланцю, спаси їх, допоможи, благаю! Бо не про мене зараз мова, а про найближчих мені людей! Ось він, - показую у бік Майстра, - один з них. - І щоб Чорний Ангел не встиг перебити, цокочу скоромовкою: - У глухомані, в степовій фортеці Ія, діти, Майстер, лікарка, - та хто ж їх випустить з тої розкішної тюрми, як мене не стане, Божий Посланцю?!.
Чорний Ангел дивиться, наче крізь мене, й крику мого не чує. Тоді я волаю до привида:
- Борушку, чуєш мене? Спробуйте вимкнути електрику...
Він зникає, а я продовжую кричати:
- Зіпсуй автоматику! Ламай все, проводи переріж!.. Божий Посланцю, благаю, допоможи, підкажи, що робити? Там же така скажена автоматика... Ну чому, чому я не залишив їм пульт управління?!
- Хто ти зараз? - різко перебиває Він. - Письменник чи мільйонер?
- Письменник, звичайно! Фризура його і все таке...
- Ти Чорлай чи СлавКо-Ко?
- Я письменник СлавКо-Ко, член Національної спілки письменників, лауреат...
- Отже, ти Чорлай, який прикидається письменником?
- Я письменник СлавКо-Ко...
- Досить! Життя, в якому ти всього боявся, - злиднів, конкурентів, бандитів, смерті, - і через те угробив сам себе, гадом повзучим став, - скінчилося воно, це твоє плюгаве життя! Досить брехні. Хто ти, людино?
- Письменник СлавКо-Ко, - шепочу завчено, - член Національної спілки письменників...
Замовкаю, бо Чорний Ангел, відвернувшись, робить кілька кроків у бік воріт. Я не знаю, що Він задумав, і тому перелякано лементую:
- Звичайно, Божий Посланцю, я в цій історії далеко не позитивний герой. Бо нині герой той, хто має гроші. А я що, я жебрак...
Озирнувшись, Він мовчки дивиться на мене, аж поки мені не заціпило. Тоді каже:
- Ти - жебрак?
- Ну, зараз, тобто перед тим, як мене вбили, - спохватився я, - трошки заробив. За п'єсу капнуло, за той падлючий телесценарій "Чапа ЕС"... та й Чорлай дав гроші на фортецю в таврійських степах...
Було очевидно, що ця гра в кота-мишки Йому зовсім не до вподоби, але Він її чомусь не припиняв.
- В усі часи, - мовить, врешті, замислено, - поети, та й не лишень поети - освічені люди вели свій народ до світла, захищали, як могли. Твоя ж Україна зараз у страшній біді - знавіснілі можновладці торгують її тілом, чужинці нахабно оскверняють душу, а ти маскарадами забавляєшся?
І тут сталося таке, чого, напевно, ніхто з небіжчиків ще не дозволяв собі - я розсердився. Гори воно все вогнем, думаю, чого це я принижуюся? Гірше не буде, а кращого я не заслужив.
- Ну, так, так, Божий Посланцю, я підлий брехун, і прошу не дивитися на мене з таким вселенським співчуттям! У цій історії є ще третій двійник - Лі Міт. І коли я прийшов на предмет спонсорської допомоги, то Лі Міт разом з Чорлаєм... я мав розкішну чуприну... а вони одягнули на мене перуку, просякнуту якимось розчином, - і дурне волосся покинуло мою розумну голову, чи, може, навпаки - мудре волосся покинуло дурну голову... І тепер ось на мені перука...
- Не плач - дам тобі калач, - мовить замислено Чорний Ангел і, відвівши погляд, якийсь час метикує, що зі мною далі робити. Врешті питає стримано:
- Виходить, що заради грошей ти все ладен стерпіти?
- Даруй, але Тобі цього не зрозуміти, Божий Посланцю. Коли злидні хапають людину за горло, вона на все здатна. На будь-які хитрощі, підлість і навіть на злочин...
- Є різні люди на цій планеті...
- Це теорія, Божий Посланцю! - чомусь кричу запально. - А насправді всі голодні люди цієї планети однакові. Ось я, будь ласка. Замолоду вважався діловим хватом, без нервів і почуттів. Не було на світі нічого, що злякало б мене чи примусило відмовитися від своїх творчих планів. Але настав час, коли без грошей далі ні кроку. Держава? фонди? спонсори? Хо, там невідомо кого більше - жебраків чи злодіїв. Безвихідь! І я, герой епохи,- на цирлах, і я вже на все готовий. Ой Божий Посланцю, через ті прокляті гроші я такі приниження терпів, такі знущання! Абсурдні вистави: "Біле пекло", "Чистилище"... А яку ганебну квартирну махінацію придумав Чорлай, щоб грязюкою мене з ніг до голови!.. А знамениту авантюру з телесценарієм, коли я став посміховиськом для всіх...
- І ти все терпів виключно заради цих проклятих грошей?
- Мало того. Кожну свою ганьбу, кожне приниження я потім описував у вигляді щирої сповіді - і читав, як естрадні гуморески, на королівських вечорницях. Боже, який там регіт стояв! - стогну, обхопивши голову руками.
- Заспокойся, - клює Він на мою дешеву мелодраму, - і поясни, чому ти сам себе розпинав?
- Як "чому"? Щоб ніхто нічого не міг запідозрити. Щоб образ нещасного письменника був цілісним, сучасним і правдивим! Бо зараз вони всі - письменники там різні, артисти, режисери - це ж лохи, жебраки, другосортні створіння.
- Серед Божих створінь немає другосортних...
- Ой Божий Посланцю! - нахабно перебиваю. - На цій планеті завжди були хазяї і раби. Інше діло, хто зараз вибився в хазяї. Ті, хто раніше були у зоні, за ґратами, стають повелителями, а нормальні люди опинилися в жахливій тюрмі, ім'я якій злидні, безправ'я, безробіття, хамство, наймані вбивці ет цетера, ет цетера. Зони помінялися місцями, розумієш? Ой, пробач, я захопився...
Не спускаючи з мене примружених очей, Він якийсь час мовчить.
- Продовжуй, - мовить нарешті.
- У мене була дружина, Катя, Котюня, - зненацька озвучую те, про що нікому ніколи не прохопився. - Молода, красива, артистка - на четвертому місяці. А бандюги викрали її - заради викупу, - знущалися, ґвалтували, і вона скинула дитя... дівчинку, як потім виявилося. І пішла від мене. Каже: "Не годна я жити з тим. хто не може захистити моїх дітей". І з того дня я робив усе, щоб мене боялися, і став таким страшилом... Хоч, як подумати, Божий Посланцю, то немає зараз в моїй нещасній державі ні повелителів, ні рабів - є жертви перехідного періоду. Ціна людського життя мізерна, смерть нависає над всіма - від олігарха до жебрака.
- Гм... А якщо не принижуватися, не звиватися вужем, а спокійно поглянути їй у вічі?
- Кому - смерті? - перепитую, не повіривши власним вухам.
- У вашій літературі це відомий вислів: кинути смерті виклик.
- Смерті - виклик? - криво посміхаюся. - На фронті - так, можливо. Але не з нашими владними структурами. Не з нашими мафіями. І не з нашими безбожними олігарха... О, Ти посміхаєшся, Божий Посланцю? Мовляв, небіжчик так захопився роллю видатного письменника, що про певні, гм, варіації взаємообміну зовсім забув. Почнемо з того, що я давно вже... я відразу сказав собі: "Досить бруду, крутійства, подвійної моралі - очищайся від скверни". І все, що я робив за останні півтора року, - повість написав, п'єсу, "Зустрічний Рух Лелеки" називається, Ію-сонечко ясне зустрів і закохався, як хлопчисько, - все це діяння письменника, а не якогось там примітивного діловара. А тепер відверто. Якби я був олігархом, то чи зумів би раз і назавжди зректися своїх мільйонів, зарубіжних активів, свого фантастичного палацу з басейном і зимовим садом, своєї дачі і... Та якби я зараз гучно заявив: "Зрікаюся!" - Ти перший сказав би: "О, чувак купує собі воскресіння". От якщо Ти не забереш мене до пекла, Божий Посланцю, тоді й поговоримо...
Видно, ця моя нахабна посмішка була останньою краплею, бо не встиг я договорити, як Чорний Ангел... зник! Стою стовпом, кручу головою увсебіч - нема.
Аналізую подумки ситуацію. Ну так, захопився я. До того вліз у шкіру жалюгідного жебрака, що про взаємообмін і тому подібне справді забув. Та й, крім того, ПИСЬМОВИЙ ДОЗВІЛ на моїй совісті, і "ЧАПУ ЕС", падлючу пародію на кращу свою повість, запустив на орбіту... Ех, підла моя душа, що правда, то не гріх...
- Чому Він раптом зник? - бовкаю пришелепкувато. - Може, хоче, аби я сповідався перед далекою дорогою?.. Стоп, а може, Його не сама інформація цікавить, а те, як щиро я розповім про все? Не приховуючи щонайменших подробиць, не прикрашаючи своїх негідних вчинків - все, як було, починаючи з Севастополя, коли я вперше зустрів Ію і виплодив це смердюче інтерв'ю. Та ні, ще раніше, набагато раніше...
Я замовк. Ті ж соняхи навколо, опунція, гузманія, мальви, - а я не міг сповідатися без Його очей. "Отак і буду мовчати аж до самого пекла", - подумав знічев'я.
- Гм! - кажу сам до себе. - Гарна фраза: "Мовчати аж до самого пекла!"
Тієї ж миті Чорний Ангел зринув біля мене.
- Кожен сам лаштує собі пекло, - каже Він стиха. І зненацька репетує мало не блатним тоном: - Чувак, ти все своє життя грішив, а тепер хочеш перехитрувати Землю і Небо?
І тут я не зміг придумати нічого кращого, як впасти на коліна й почати голосити гидотним голосом. Чорний Ангел аж позадкував з несподіванки.
- Ой, та чому ж ти з'явився так пізно, Божий Посланцю? Та хіба ж ти не міг вчора... чи позавчора... Ой, та хоч би ж натякнув - близнята, мовляв, будуть. Тридцять тисяч долярів - то ж не якихось тридцять срібняків, людоньки! Так, ми нині всі дуже вчені, знаємо, що скоро настануть часи, коли диявол буде спокушати кожного, але ж не такими грішми!!
- "Гроші, гроші, гроші"! Таку нікчемну душу навіть до пекла гидко забирати!
- Пробач, Божий Посланцю, але я не про себе думаю, а про дітей... Куди вона, бідна, поткнеться з двома дітьми, без копійки в кишені?.. Ой, донечко ж моя, донечко, та чому ж тобі так з батьком не пощастило?
- Тихо! Ну й клієнт попався!.. – Якусь мить Він дивиться на мене замислено, а відтак повільно промовляє: - От що, даю тобі останній шанс. Ти воскреснеш і побачиш своїх дітей, якщо... якщо за півтори хвилини зумієш виростити чарівний льон, наткати з нього полотна і пошити для мене білі янгольські шати.
- Як? І все це я сам-один... за якихось нікчемних півтори хвилини?!
- Чому "сам-один"? Я дозволяю тобі покликати на допомогу всіх, кому ти робив добро. Всіх людей, які померли і які ще живуть. Хай їх буде скільки завгодно - десятки, тисячі, мільйони. Але тільки тих, кому ти за життя зробив хоч якесь добро. Малесеньке, незначне - будь-яке!
- Я? Добро? Гм, дай подумати... А, ну, звісно, я все життя писав про те, як важливо робити людям добро...
- Писав - ні! - перебив мій візаві. - РОБИВ людям добро.
- Це смішно, але, Божий Посланцю, у нашій земній юдолі неможливо... Стільки чвар, така боротьба за місце під сонцем, що не встигаєш відбивати удари, і практично, якщо проаналізувати... Хто з моїх колег міг би поділитися жалюгідними спонсорськими грішми? Гм! Або щоб якась актриса віддала свою роль подрузі? Чи, скажімо, відомий письменник відмовився друкувати власну книжку на користь початківця?.. Ні, звичайно, я допомагав, коли просили. Піаніно, пригадую, комусь на шостий поверх тарганив, а потім два тижні лежав у лікарні... Дачу сусідові допомагав будувати... а його посадили за хабарі. А ще якомусь небіжчику яму копали, і так понапивалися, що самі в ту яму попадали... О! Колись я допоміг одному пенсіонеру зійтися з молодою вдовичкою... Ні, не годиться, бо він... помер на ній, герой Афгану...
- Ну, а коли ви мінялися місцями і ти ставав мільйонером? Хіба ти не робив нікому добра?
- Боронь Боже! Слідкували за кожним моїм кроком. Та й не прийнято це серед наших... серед багатих людей не прийнято розкидатися грішми... Якби хоч закон про меценатство був...
Чорний Ангел сумно мовчить. А відтак зітхає і, сотворивши магічний жест, кардинально міняє декорації: космічна темрява, що оточувала мою дачну господарку, спалахнула різнокольоровими вогнями і переді мною з'явилися... Звісно, я багато часу провів у театрі, десятки разів виходив на поклони - може, тому зримий образ переповненої глядної зали так закарбувався в моїй свідомості, що навіть тепер, у цьому дивному сні переді мною з'явилися фантастичні глядачі, які ширяли посеред неба у зручних фіолетових кріслах. "Людоньки, - майнула думка, - виходить, я не на дачі - я на якійсь галактичній сцені як артист, і на мене прилетіли подивитися кількасот чоловік!"
Та наступної миті скажена лють спопелила весь мій космогонічний сюр і я заволав не своїм голосом:
- Гей бандюги, ви що, і на смерті моїй робите ґешефт? І по чому ж квиточки?
Фіолетова глядна зала, що як і до цього ширяла поміж зірок-соняхів, ледве чутно зашуміла.
- Придивись до цих людей, - долинає до мене голос Чорного Ангела. - Може, серед них є хтось, кому ти робив добро?
Рішуче ступаю кілька кроків до примарної рампи, довго вдивляюся в обличчя найближчих глядачів: звичайнісінькі земні люди. Врешті кажу стримано:
- Не знаю, чи ви справжні, чи я вже так отруєний театром, що й після смерті... тобто в цьому дивному сні без вас... без глядачів не можу... Але якщо ви тут і, певно, потратилися, то спробую вас трошки розвеселити. Мене вбили кілька секунд тому. Отакий гумор, даруйте на слові. Чому вбили? Та як завжди на Землі: жінки, гроші, мафія - нічого оригінального.
Базікаю казна-що, а сам пробую зрозуміти, що ж мене мучить - думка важлива чи давно забуті спогади?..
- А це мій улюблений куток серед квітів, - продовжую механічно варнякати. - О, хтось виставив вазони з опунцією бразильською і шляхетною панною гузманією. Гм! Якби ще Фірся була тут, моя пухнаста кішечка, і королева Ійсо... ну, звісно, ще сер Тоббі з подвійною літерою "б"! О, все було б, як... як ніколи вже не буде... - Розвертаю стареньке крісло-гойдалку, сідаю і продовжую розмовляти з фіолетовою глядною залою. - Мушу вам сказати, що, відколи я купив цю фазенду, жодного разу не саджав ні картоплі, ні помідорів - скрізь лише квіти, соняхи, мальви. Боже, як я люблю мальви! Колись занесло нас з концертами аж у Володимирську область, недалеко від Кіржача, де загинув Гагарін. Аж раптом: мальви коло біленької хати! "Наші! - кричу, - українці тут живуть, щоб я пропав!" Постукали до воріт, вийшла гарна жіночка, а господаря не було вдома, - з Кіровоградщини доля занесла і людей, і мальви... Заплакав я тоді - а чого, питається, плакати, якщо люди не забули про мальви?!. Стоп, розвиднілося мені!
- Що, знайшов когось?
- Та ні, Божий Посланцю, прозрів я! - І в бік глядної зали: - Базікаю з вами, а сам намагаюся зрозуміти просту істину: якщо тіло моє там, біля хвіртки, то що це за мара теревенить моїм голосом?
Зриваюся на ноги й, ледве тамуючи радість від грандіозного відкриття, кажу до найближчих глядачів:
- Один мій дружок запевняв, що не можна стати видатним театральним діячем і зберегти душу. Ха!
Вибухаю злорадним сміхом і, як недорізаний, репетую на весь голос:
- Виходить, зберіг я душу, га? Бо тіло моє отам, біля воріт, вам не видно, а тут... - радісно обмацую себе. - А може, це мені тільки сниться, що, незважаючи на всі свої шахери-махери, я зберіг душу, і тепер вона спілкується з уявними глядача... Стоп, шрам на коліні! - Хутко закочую штанину. - Ось він, голубчик, ага! - Перевівши подих трохи заспокоююся. - Отже: не буду хвалитися, що душа моя велика й щедра, але те, що вона має шрам на коліні, - прошу! Прошу!
Ходжу-літаю поміж глядачами, показую шрам, жартую з дівчатами, хочу поцілувати руку якійсь старшій пані, але та злякано сахається. Ображено знизавши плечима, кажу їй стримано:
- Живих треба боятися, ласкава пані, живих!
Вертаюся на свою імпровізовану сцену. Беру знічев'я лійку й поливаю гузманію.
- Панно гузманіє, шляхетна полько, - кажу без афектації, - як ся маєте? Мені подарували вас на фестивалі в Кракові. Старенька зморщена пані прошепелявила: "Нєх пан добже пильнує ту кв'ятку, бо в трудней хвілє поратує пану жицє". Гм! Не врятувала мені життя ваша квітка, ласкава пані, пшепрашам. О-йой, тату лимоне, хіба ж можна так багато плодів на одній гілці!
Піднімаю якийсь прутик, підпираю гілку лимона і завмираю.
- Хо! - кажу у бік забобонної старшої пані. - Виходить, моя душа зі шрамом на коліні може не просто варнякати-патякати, а ще й якесь добре діло зробити?
- Криваві шрами на колінах - сліди бойових ран?
- Ой, ну ти ж про мене все знаєш, Божий Посланцю!
Чорний Ангел не зводив з мене суворого погляду, і я раптом зрозумів: питання про те, щоб дати мені останній шанс, було вирішене давно і, можливо, Кимось Іншим. Ось чому Чорний Ангел гайнував зі мною час. (Важлива деталь. З моєї теперішньої розповіді можна подумати, що ми бесідували кілька годин, насправді ж це тривало не більше секунди. А може, так мені тільки здалося, не знаю).
Отож, я трохи приборкав гординю, похилив голову та й признався:
- На королівських вечорницях засперечався з міністром оборони, що вистою п'ять хвилин на товченому склі. Голими колінами.
- Придворний блазень?
- У Хазяїна був жахливий настрій - Росія Тузлу, ну, острів той гівняний штурмувала. От хлопці, ну, тобто міністр оборони й міністр юстиції кажуть: давай, Ко-Ко, бо тільки ти можеш його розвеселити... Господи, яким же я дурнем був!
- Тепер порозумнішав?
- О, якби мені той розум спереду, що тепер ззаду!
- Народна мудрість.
- Скільки людей навколо мого тіла...- кажу, дивлячись у бік воріт. - Якась жінка штучне дихання робить. Наче Сусідка?
Будь-якою ціною прагнув я затримати земний час.
- Роздягайся.
- Що ж робити, Господи, - шепочу до глядачів, - як затримати час? Доця, доця!.. А чого поспішати, Божий Посланцю? Люди прийшли на виставу, гроші заплатили - треба ж відробляти!
Однак, дурний-дурний, а хитрий - водночас повільно роздягаюся, мовляв, я ж таки слухняний, ось, виконую, пане, Ваш наказ. А сам ля-ля, фа-фа до глядачів, як найостанніша базарна пліткарка:
- За життя я наслухався немало ля-ля, фа-фа про чорний тунель, в кінці якого яскраве світло, про Білих і Чорних Ангелів, котрі забирають ТУДИ відповідно білі й чорні душі. А ще - про Смерть, яка й cниться, і приходить наяву в подобі найближчих людей - манить, кличе, за собою, та в жодному разі не можна йти за нею - ой, ля-ля, фа-фа, казав я щоразу й саркастично посміхався. І навіть коли про це теревенили солідні люди і незручно було посміхатися, я все одно казав собі подумки: ля-ля, фа-фа. А вчора Сусідка, художник-модельєр, шиє мені білий полотняний костюм з оригінальною вишивкою і не вгаває: "А знаєш, Котько, я читала, що померлі бачать себе, тобто своє тіло, наче зверху, бачать рідних і близьких, чують голоси їхні, плач", - ах, з якою насолодою я припечатав її сардонічним: ля-ля, фа-фа!.. Тепер от бачу тіло своє скривавлене, жінку-лікаря, Сусідку бачу... Бідна, бідна Сусідка! Вона так схожа на Ію, і моє серце сповнене такою щирою симпатією до неї...
- Твоє серце, - різко перебив Чорний Ангел, - зупинилося кілька секунд тому. Тепер ще півтори хвилини і...
- Ну, нема, - репетую у відчаї, - немає тут нікого, кому б я зробив щось таке видатне... А сам за півтори хвилини що я можу?
- Невже ти нікого ніколи не любив?
- Ія! Доця! Синочок!.. А ще я любив Ійсо, королеву білих мишей. І сера Тоббі, помісь тер'єра з дворнягою. І Фірсю, кішку сибірську. І бджолиний рій, що сів на мене якось у травні - і жодна бджілка не вжалила. І гузманію. І колючу опунцію бразильську...
Невідомо, скільки б я ще репетував, якби не пронизливий дівочий голос, що долинув з боку альтанки.
- Ай, ворона! Ко-Ко, рятуй, мене! Боже, які в неї жахливі кігті! Боляче! Боляче! Боляче! На допомогу, Ко-Ко!
- Чуєш, Божий Посланцю? Це вона, Ійсо, це її голос. Чуєш?
- При чому тут миші, коти, бджоли, кактуси? Люди он-о! Свисне і вони відплатять тобі добром за добро. Або й ні: твоя душа - твої проблеми.
І Він повільно рушив у бік воріт.
- Хвилинку! - біжу за Ним, падаю, намагаюся випередити Його, заглянути в обличчя - і кричу не своїм голосом: - Ти покидаєш мене? Значить, я воскресну, воскресну?
Він раптом зникає, наче розчиняється в повітрі, а я продовжую лементувати:
- Гей, що за дурні жарти? Чому ти втікаєш? Я побачу дітей своїх чи ні? - Наслухаюся кілька секунд і знову кричу: - Гей, Божий Посланцю, де ти? Помучити вирішив? Мало я намучився на нашій культурній ниві?!.
Несподівано крісло-гойдалка, що стоїть спинкою до мене, поворухнулося і звідти пролунав знайомий голос:
- Дурак-падлєц! Ти мучився на "нашій культурній ниві"?
- Чорлай?! - кричу нажахано. - Ти? Звідки?
Крісло повільно розвертається: закривавлений Лі Міт у моїй білій вітровці: затискує обома руками рану на животі, плаче і... посміхається! Я навіть спочатку подумав, що то сам Чорлай переді мною, а далі бачу - Лі Міт, бо тільки ж він так уміє: посміхатися й плакати водночас.
Злякано озираюся - чи не підглядає за нами Чорний Ангел? Це ж ганьба яка, Господи! Я, відомий і так далі - і раптом на цирлах перед... самим собою! Бо у нього ж моє обличчя і голубі очі, й одяг - копія все!
- Фу, ледве кров зупинив...- каже Лі буденним голосом Чорлая. - А ну, пися-меннику, допоможи роздягнутися.
Зірвавши одяг, він випростується, а я мало не падаю від несподіванки: живіт його і груди розмальовані різнокольоровими ранами (саме так: розмальовані!).
- То, кажеш, мучився? - підскочивши на пружних ногах, він хвацько витирає сорочкою "рани", кілька разів присідає. - А мені здавалося, що ти кайфував на "нашій культурній ниві". Премії, дівчатка, високі покровителі...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
