Прийшов я до тями в своїй дачній спальні: вікна, як і до того, були заґратовані, броньовані двері на тих самих зовнішніх замках. На столі, однак, вельми грамотна записка: "Не переживайте, дядьку, ми скоро будемо. Холодильник повний, біотуалет новенький - творіть, аналізуйте пройдешнє, плануйте прийдешнє. І не галасуйте, гаразд? Володарі вашого "Письмового дозволу."
Мрії збуваються: фраєр хотів казкового життя - і тепер у нього все, як у казці: чим далі, тим страшніше. Ія повинна скоро народжувати, а я тут. Негайно щось треба... Мобільник! Зателефонувати знайомим, попросити... пообіцяти великі гроші... Мобільника не було, володарі "Письмового дозволу" знали своє діло.
Відчинити вікно і кричати, кричати, кричати...
Ну, добре, припустимо: почують сусіди; хтось має мобілу; приїде міліція; наплету щось про друзів-жартівників, які замкнули двері; зірве міліція грати.
А далі що? Залишити напризволяще, по суті, відчинену дачу з:
відео-аудіоапаратурою - раз;
англійським військовим надувним човном - два;
колекцією африканських масок - три;
набором морських біноклів і колекцією мисливських рушниць (вісім унікальних витворів) - чотири;
колекцією дорогоцінних ваз і кількома антикварними столовими наборами - п'ять;
безцінним сервізом китайської порцеляни - шість;
дюжиною килимів, серед яких три персидських - сім.
І ринути у бій з Чорлаєм і його хлопцями?
Нонсенс!
Сидіти, чекати і не впадати у відчай. Кафка гарно сказав: "Не впадати у відчай! Не впадати у відчай навіть з приводу того, що досі ще не впав у відчай."
Ходжу з кутка в куток, жую в'ялене м'ясо, пробую відверто поговорити з самим собою. Очевидно, що кожна моя похибка моментально карається. Тут не циганське закляття спрацьовує, тут хтось могутніший веде мене. Питання: куди веде? Якби хотіли знищити, давно б уже прибрали. Виходить, не заради смерті, а тілько для життя потужного? Ну, само собою, раз я вже під таким пильним космічним наглядом, то вочевидь мене готують для якоїсь великої духовної місії. Але, поклавши руку на серце, я не маю себе аж за такого видатного стовпа нації, котрий був би здатний очолити якийсь прогресивний рух чи виступити проти нинішніх політичних махінаторів. Моє діло - сидіти за комп'ютером, моделювати сюжети, які нікого з можновладців не зачіпають, придумувати різні формалістичні викрутаси і корчити з себе невизнаного генія. Некрасов чомусь пригадався:
Но жизнь любя,
К ее минутным благам
Прикованный привычкой и средой,
Я к цели шел колеблющимся шагом...
Ходжу по кімнаті, жую дурне м'ясо і питаю себе: хлопе, а чому це ти все життя повторюєш, як молитву: "О Боже, как играют страсти моей измученной душой"? Хочеш за допомогою Пушкіна оправдати власну нікчемність? Ах, ти собако безхарактерна!..
Стоп, як же я міг про нього забути?! Сер Тоббі, мій вірний сторож, він мусить бути поруч, нюхом має відчути, що я тут.
Хутенько відчиняю вікно і ледве встигаю відхилитися - худющий, нечесаний сер Тоббі, помісь йоркширського тер'єра з дворнягою сотворяє свій черговий цирковий номер: з кущів смородини у два скоки - на столик, а звідси - крізь грати у вікно. Перевернувшись, тихенько скавулить і повзе до мене. Падаю на підлогу, себто на килим, обнімаю його, цілую, - він же встигає облизати моє неголене обличчя, - хапаю на руки, щасливо сміюся і несу на підвіконня. Він добре знає, що буде далі, не дуже любить цей ритуал, але, похиливши голову, приречено завмирає.
Бачили б ви, як це чудо скоса зиркає на мене, поки я дістаю з його несесера ножиці і довгий гребінець, як терпляче підставляє то один бік, то інший, як, нарешті, зітхнувши, лягає на спину і міцно заплющує очі: знущайся, мовляв, садюго, ось тобі святая святих мого собачого достоїнства - живіт і все таке інше. Відкинувши примітивну людську мову, настроююся на божественну телепатичну хвилю.
- Сер Тоббі, - імпульсую суворо, - ну, скільки можна говорити: з нечесаними тер'єрами я принципово не спілкуюся!
- А я що, я ж не проти, - зітхає він. - Заради отих запахів з холодильника я на все готовий.
- Ах, так? Головне - жрачка?
- Не ревнуй собаку до кістки, коли жінка з сусідом ковбасу наминають, - цитує він мій останній і не дуже вдалий мультик для дорослих.
- Міг би й кращу цитату вибрати.
- Пес бреше, дощ чеше, а вітер далі несе, - підлизується він, знаючи мою любов до народної мудрості.
- Хто вміє красти, той уміє і брехеньку скласти.
- Ми що, ми собаки прості: хліба скибку, сяку-таку рибку, сала шматочок, солі дрібочок та горілки чарчину, - заморюся, чхну та й знову почну.
От зараза, таки знав, чим мене пройняти!
Сміючись, ставлю тарілки з дорогого сервізу, дістаю з холодильника всього потроху, підкладаю йому на стілець подушечку, щоб сидячи міг попоїсти - і чарівна учта розпочинається.
- До речі, - каже він, делікатно прожовуючи їжу, - мушу нагадати: хто з собаками лягає, той з блохами встає.
Якийсь час милуюся, як неквапливо бере він шматок ковбаси, як поштиво жує - що то значить порода і моє виховання!
- А чим же ти вивів свої блохи, якщо не секрет?
- По-лисячому: взяв у зуби зелену гілку і заліз у воду по самісінький ніс. І коли блохи перелізли на гілку, відпустив її за водою.
- Ну що ж, сер Тоббі, тепер ви такий великий пан, що я можу з чистою совістю довірити вам вилизати дорогоцінні тарілки з китайського сервізу.
- Це велика честь для мене, володарю мій...
- Кажи мені просто: Ко-Ко.
- О Ко-Ко, схоже на те, що сьогодні історичний день.
- Еге ж, і погода гарна.
- Ну ось, порядок. А тепер, Ко-Ко, я - весь увага.
- Цукерку хочеш?
- Дякую. Отже?..
- Ти все бачив?.. Як вони мене привезли, як у дім заводили... чи заносили?
- На жаль, ні. Я був на полюванні, Мишами трохи побалувався. Ну й, вибачай, переїв з голодухи. Поки знайшов потрібну траву, туди-сюди... словом, довелося заночувати в полі. А вдосвіта мене щось наче підкинуло: володар... Ко-Ко приїхав, а ти храпака задаєш?!
- Що з тобою, сер Тоббі, звідки це неоковирне багатослів'я?
Мовчить, тобто намагається заблокувати хвилю якоюсь примітивною собачою мелодією.
- Сер Тоббі, не засмічуй хвилю! Будь ласка. Ну, що сталося?
- Станеться...
Сідаю в одне з крісел біля журнального столика, він тут же влаштовується в іншому. Тепер наші голови на одному рівні - очі в очі.
- Ну?
- А чого це ти вібруєш, Ко-Ко? Навіть якщо... станеться трансформація, тобто, по-вашому, смерть, ми з тобою все одно зустрінемося ТАМ, в іншому вимірі.
- ТАМ - це добре, старий, але ТУТ - Ія. Скоро народжувати буде.
- Угу, - замислився він.
- Вони, - починаю обережно, - хочуть мене цюкнути?
- Та от, уяви собі, цілком випадково довідався - ворони базікали...
В тваринно-рослинному світі будь-яка інформація розповсюджується моментально. Але, змилосердившись над моєю кургузою людською свідомість, сер Тоббі придумав цю романтичну казочку - "Ворони базікали".
- Сер Тоббі, - гірко сміюся, - не тягни кота за хвіст.
- Ну, конкретно, значить, так: оці твої хлопці-молодці в цивільному виставили лічильник проти головного бухгалтера Станції. А та, мабуть, не чекала... розхвилювалася і врізала дуба. Трансмуральний інфаркт.
- Стара?
- Молода. Троє дітей.
- Господи Боже...
- Перед смертю видала їм свого компаньйона-директора комерційного банку: двоє дітей, хвора дружина. Тому вони з ним швиденько домовилися, раз, два - і по руках.
- А тепер, старий, конкретно і дуже повільно. Формулюй.
- Директор... віддасть їм... п'ятдесят тисяч доларів... а вони йому... твій "Письмовий дозвіл" і твоє...
- І моє?
- Життя.
На нашій хвилі зникли всі імпульси. Це був той рідкісний момент, коли ми водночас перестали вібрувати: ні думок, ні почуттів - благодать.
- А тепер, Ко-Ко, позолоти лапку і я тобі трошки поворожу.
- Цукерки досить?
- Цілком.
Не зводячи з мене замисленого погляду, зосереджено жує карамельку.
"Доведеться сказати йому всю правду", - далеким відлунням бринить одна з його побічних думок.
- Валяй, сер Тоббі, гірше вже не буде.
- Земля - це що - купа глини, мінералів і?..
- Земля - це ХТО! - перебиваю його.
- Так, звичайно, ти знаєш, Ко-Ко, вибачай. Земля - це жива субстанція. Недарма ваші пращури казали "Матінка-земля".
- А ми - її сучі діти... Ой, пробач.
- Я не жартувати хотів, я... Люди стоять на порозі великих відкритів. Одне з них: Земля чутливо реагує на прояви масових емоцій, особливо негативних. Масова злоба, релігійний фанатизм, міжнаціональні конфлікти, ідеологічні війни породжують те, що ви називаєте "природними катаклізмами": землетруси, повені, засухи, аварії, інші катастрофи. - І сер Тоббі відключився.
- Продовжуй, будь ласка.
- Не знаю, як про це розповісти... Бачу величезне горнило, воно майже погасло. А над ним - жахливі отруйні хмари, що сіють навколо смерть і катастрофи... Думаю, згасаюче горнило - то нищена своїми і чужинцями неповторна душа народу. А сказано: якщо хочеш знищити народ - відніми у нього мову.
Попри досить трафаретний образ горнила як символу духу народного, мені раптом стало неймовірно страшно - так, немовби тільки я винен у тому, що оте горнило згасає. І сер Тоббі прочитав мій страх.
- Тільки ти винен, Ко-Ко...
- А до мене все було о'кей?
- До тебе здеградовані земляки твої з благословення хитрих сусідів готували інше горнило - Чорнобиль. Бо жоден народ світу так масово, так добровільно, так радісно не зрікається рідного слова, як браття-українці.
- І Матінка-земля розгнівалася, я давно про це кажу!
- Не хочу нікого судити. Просто знаю: мова народу твого, предвічні пісні й легенди, поезія Тараса - це частка живого серця Матері-землі. І горе своїм і зайшлим убивцям. Горе батькам, які благословляють дітей своїх на яничарство. Горе дітям дітей їхніх...
Я й до цього видів, як плачуть різні тварини. Але таких рясних, таких безутішних сліз ніколи ще не бачив.
- Бо я оплакую не лише твій слабодухий народ, Ко-Ко, - мені страшно за все живе, що дихає одним повітрям з вами.
- І ти вважаєш, - поклав я руку йому на голову, - що в усьому винен я і тільки я?
- З-поміж усіх сучасників тобі було послано рідкісний дар: не просто знання рідної мови, а відчуття найпотаємніших її джерел. А ти... ти, Ко-Ко, почав на цьому гроші заробляти. Наляканий антисанітарним станом вітчизняних концтаборів, ти обминаєш гострі сюжети, закриваєш очі на відвертий бандитизм чиновницького класу, не хочеш заїдатися з вищою владою. І що найсмішніше - скрізь демонструєш таку собі лагідно-гумористичну зневагу до русскоязычного населения.
- Гірка твоя правда, сер Тоббі...
- Севастопольці... Серед них є затяті шовіністи, перелякані міщани, хитрі пристосуванці, але ж є і ті, хто каже сьогодні: доля України - моя власна доля. А ти всіх під одну гребінку. Та напиши ти для них гарну книжку, Ко-Ко, - і щоб навіть у запеклих москвофілів виникло бажання прочитати її в оригіналі!..
- Пізно! Ой, пізно, старий...
- Тссс, будь ласка, тихо! Помовч, Ко-Ко, я мушу... будь ласка.
На цей раз він не заблокувався, а просто переключився на прийом. Хто і що передавав йому, не знаю, але на нього важко було дивитися: страшні судоми пробігали по тілу, шерсть на загривку стала дибки, з вищиреної пащеки текла слина. Врешті він зітхнув і розплющив очі.
- Пробач...- зринули його слабенькі імпульси. - Здається, я тепер знаю, що робити... Ти тільки нічому не дивуйся, Ко-Ко. І не плач за тими, хто з різних причин покинув тебе... чи ще покине. Вони всі з тобою - і Фірся, і Гузманія, і королева Ійсо і я...
- Ійсо?! Господи, що з нею?
- Ворона схопила. Бігала в дворі. Ія ще не знає, шукає скрізь...
- Хвилинку! – перебиваю. Ти сказав: „І я”.
- Я сказав: „Ія ще не знає”.
- Не хитруй! Що станеться, сер Тоббі? Як ти збираєшся мене покинути?
- Ну, я ще не знаю, але рано чи пізно...
Та я вже думав про інше. Він знає, мусить знати моє найближче майбутнє.
- Слухай, сер Тоббі, - обережно імпульсую, - ти сказав: "Здається, я тепер знаю, що робити". А я?.. А мені що робити?
- Зустрічати гостей, - сказав він звичайною людською мовою. І зник.
Прокинувся я. Лежу на застеленому ліжку: одягнений, неголений, з поганим присмаком у роті, але босий. Сером Тоббі, звісно, й не пахне, отже, це був сон... Механічно виймаю записника з нотатками про найдорожче - Ія, Севастополь, вагон, хутір під кипарисами, Борух ет цетера. Ліниво гортаю... Гм, нібито для себе фраєр писав, не для широкого загалу (!), але який вишуканий стиль, які претензійні діалоги - хоч зараз до друку! Проститут, або ж курва продажна... Беру фломастер, закреслюю слова ФАТАЛЬНА ЗДИБАНКА У СЕВАСТОПОЛІ і виводжу метровими літерами заголовок для цих нібито інтимних нотаток: BUTTA FUORI! В якомусь дивному стані, що межує з непритомністю, записую кілька думок про моє бутафорське життя, щось на кшталт заповіту, і несподівано дістаю з шухляди пістолет. Хотів перевірити, чи повна обойма, але сяйнула така ідіотська думка про якогось ГОЛУБОГО ВЕРБЛЮДА, ЯКОГО ТРЕБА ВЧАСНО ОБНЯТИ, не більше, не менше, - що відкладаю пістолет, матюгаюся і записую все, що прителющилося до голови, - будь вона проклята, ця ідіотська звичка записувати всіляку дурню. Не перечитуючи написаного (небувалий випадок, щоб я не перечитував своїх геніальних думок, особливо про ГОЛУБИХ верблюдів, яких треба вчасно обнімати!), змахую записника на підлогу. Встаю, озираюся довкіл. Вікно прочинене, записка на столі - "Не переживайте, дядьку, ми скоро будемо..." А двері?
Двері, як не дивно, були незамкнені, і я вийшов на веранду.
Теплий сонячний ранок. Скільки ж я "спав" - добу, дві?
- Сер Тоббі, - кличу неголосно. Нема. Не озивається. - Сер Тоббі, - кричу, - де ти, сер Тоббі?
Шум машини, що над'їжджає.
Розумію: треба б зайти до хати, замкнути свої броньовані двері на всі замки і дістати з шухляди пістолет. Натомість прямую до хвіртки.
Чорний "Мерседес"! Дерев’яніють ноги. Прощавай, сер Тоббі.
Ні, я не крикнув. Я лишень подумав: "Прощавай, сер Тоббі". А він почув! І як вискочить з протилежних кущів, та як кинеться до мене...
Власне, це я тоді подумав, що до мене. А насправді він цілком свідомо кинувся під колеса чорного "Мерса".
ЦІЛКОМ СВІДОМО КИНУВСЯ ПІД КОЛЕСА.
Люди добрі! Як я кричав не своїм голосом, як витягав його з-під машини, як відніс на веранду і плакав, і взяв перше-ліпше покривало, та й замотав його, щоб ніхто не бачив, що залишилося від мого найліпшого друга, і як ховав його під вишнями в кінці городу, - туманно то все пам'ятаю.
Але як я біг з лопатою наперевіс до тих двох нахабних убивць, що преспокійно смалили біля веранди, як кричав не своїм голосом - це я дуже добре пам'ятаю! І ще пам'ятаю, коли завважив ножі в їхніх руках, почув голос: "Спинися, якщо не хочеш до пекла!" Та я продовжував бігти й бігти; і тоді замість сонця хтось засвітив казкове театральне освітлення: ніжно-пастельне по центру сцени, а біля задника і бокових куліс - розмите північне сяйво. А на самому заднику висвітилася величезна фотографія старої базарної циганки і вогняний напис під нею: ДУША МОЯ ЗІ ШРАМОМ НА КОЛІНІ.
