Зрусифікований Евгеній Бобров від народження писався Євмен Матня. Півжиття терпів дошкульні кпини, хапанув кілька гарбузів від дівчат, а далі плюнув на своє славетне козацьке минуле, поміняв за великі гроші ім'я та прізвище, вступив до лав компартії і дослужився до заступника міністра всього рухомо й нерухомого майна. Поки вийшов на пенсію, встиг понабивати всі матраци, шкарпетки і жінчині панчохи валютою, а з півдесятка горщиків - золотом. Якби не розвал імперії, то, мабуть, помер би собі тихо-мирно, і тільки розкішний пам'ятник на Байковому цвинтарі свідчив би про неабиякі масштаби його державницької діяльності.
Та сталося те, що сталося: за якихось півтора-два роки пенсіонер всесоюзного значення перетворився на всеукраїнського олігарха; добре знаючи рухомі й нерухомі цінності коханої батьківщини, заграбастав за безцінь все те, чим знехтували керівні акули вкупі з їхніми чадами.
Тут би йому жити й жити, всесильному щасливчикові, але, видать, якийсь заздрісник в небесній канцелярії не витерпів, і було послано за чорною душею Євмена. Той гостював якраз на мальовничому березі широченької річечки Косинки, в дачному палаці єдиного синочка, і несподівано для всіх послав за священиком. Та не для сповіді, як виявилося. В присутності велелюдної родини попросив Євмен Матня-Бобров поховати його на знаменитих косинських горбах, що вінчають собою улюблене місце відпочинку навколишніх жителів.
- Але ж, сину мій, - заперечив старий священик, - ці горби - народна власність, і ховати нікого там не дозволено, навіть святих.
- Батюшко, - проказав у відповідь затятий безбожник, - у мене стільки грошей, що не тільки ваші горбки, а й усю річку Косинку, весь Косятинград - все купимо!
- Купимо, батьку, бля буду, купимо! - гаркнув єдиний нащадок і вірний соратник Матні-Боброва. - І церкву твою купимо, якщо треба, ти пойняв... батюшка-матушка?!
- Свят, свят, свят! - перехрестився зблідлий священик і, позадкувавши, покинув сатанинський палац.
- Клятву, сину, клятву дай мені при всіх, що поховаєш на середньому, найвищому, горбі над Косинкою, бо ми там з мамою зачинали тебе тридцять три роки тому.
- Ох ти, йоли-пали, батя! Шо ж ти мовчиш? Люди, це ж, виходить, моя родіна, так сказать, малая батьківщина! Та я ж костями ляжу, сука-падло, я ж мавзолей тобі, батя! А зліва і справа, спереду і ззаду шикарні дачі поверхові одгрохаю, щоб за сотні кеме видко було: тут сповили собі скромноє гніздечко Бобри, ха-ха-ха! Батя, ти віриш мені, віриш?
Та Євмен Матня мовчав, оскільки душа його була вже в дорозі до свого останнього місця призначення.
- Батя, батя, - кричав, безутішно ридаючи осиротілий нащадок, - я клянусь, чуєш, клянусь, чого б мені це не стоїло!
Попервах здавалося, що стоїти воно буде не так вже й багацько: п'ятдесят тисяч - районним людям, двісті - обласним - дещиця! Якби ж здуру не забув нащадок про місцеве началство в особі голови сільради Наталки Синиці. А та Наталка так образилася, так заартачілась, так по-дурному затялася, що навіть ляпнула відкритим текстом:
- Ми вам, зажерливі хапуги, нашого єдиного місця відпочинку не віддамо!
А навколишні пліткарі й нероби, прозвані по радіво і телебаченню народом, стали стіною довкруг тої Наталки, та так рішуче стали, що обласні люди разом із районним керівництвом, про всяк випадок, змилися невідомо куди на рибалку. Довелося гідному нащадкові Матні викопати перший горнець із золотом і податися, тьху, тьху, аж до генеральних генералів.
А генеральні, вони що, вони теж люди: хочеш, не хочеш, а якихось сосисок додому щодня принеси, і, опять же, наверх треба регулярно... Бо якби не той залізний королівський устав - де хочеш візьми, а регулярно таку-то суму принеси! - то можна було б цикнути на знахабнілу жінку і якось-такось на саму зарплатню перебиватися...
Одне слово кажучи, анулювали генеральні генерали горщик і негайно послали районних орлів-беркутів супроти Наталки і її монолітної стіни.
- Хлопці, спам'ятайтеся, - зустрів прибульців всенародний лемент, - то ж єдиний доступ до річки! Погляньте, всі береги вже розпродані, і мури кам'яні перекрили нам сонце і воду. Згляньтеся хоч на діточок наших.
- Що нам ваші діти, - сказав перед атакою найстарший орел-беркут, - якщо людина кладе солідну суму в державну казну. Та ми на ту суму вам же, дурням, пенсію на три гривні збільшимо. Або й на чотири, хтозна.
Однак атака зірвалася, позаяк хтось дав знати опозиції, яка замість того, щоб давно вже сидіти в лук'янівських камерах, приперлася зі своїми японськими камерами, та ще й з народними депутатами...
Залишалася розлюченому нащадкові мертвого без поховання Євмена Матні остання надія: викопувати черговий горнець і їхати з поклоном до найголовнішого у світі гробокопа. Бо шепнули мудрі люди, начебто чоловік той по сумісництву служить блазнем при королівському дворі, і, бува, що й сам король плеска його по пиці, або ж навіть грає з ним у підкидного дурня. А ще шепнули мудрі люди, аби нащадок Євмена Матні розмовляв з головним гробокопом виключно рідною мовою, бо то є справжній українець і патріот.
Отут і проступають перші контури героя нашого часу: рання лисина і примружене ліве око. Ні, це не професійне прищурення кілера, боронь Боже. Просто в людини така звичка - вирішуючи питання державної ваги, примружувати ліве око. І не його провина в тому, що запопадливі підлеглі трактують це прямолінійно - тут же замовляють кілерів. Подейкують, що через це непорозуміння загинуло кілька знатних придворних, після чого блазень-гробокопач замовив оригінальні захисні окуляри.
- Горщик - це що? - спитав різко. - Це хабар? Чи це - унікальна археологічна знахідка?
- Знахідка, аякже, знахідка! - розквітнув у цинічному усміху нащадок мертвого без поховання Євмена Матні. - А ви, ласкавий пане, кажуть, великий знавець ДО АРХЕОЛОГІЇ.
Нащадок добре знав, скільки в нього ще є валюти і невикопаних горщиків - оттому й поводився так нахабно.
Зрозумівши це, гробокопач повільно зняв окуляри й виразно примружив ліве око - двоє підлеглих тут же метнулися до виходу.
- Стояти! - зупинив їх владним окликом. І до нащадка: - Коли батько помер?
- Позавчора.
- Пахне?
- В підвалі. І французькі духи... парфуми.
- А ця Наталя Синиця, вона що, справді така орлиця?
- Та ні вже, бо... випила чогось. Отруїлася. В боль... в лікарні. А навколо повно лохів... ну, простого народу. Днюють і ночують, суки.
- Не треба так про народ, добре?
- Не буду, - перевів хижий подих нащадок.
Гробокопач мав честь особисто хімічити з Євменом-Євгеном без поховання, а тому подумав спроквола: "Отак-то, Євгене-Євмене Трохимовичу, не захотів ти продати мені дитячий санаторій імені Зої Космодем'янської, доведеться за це трошки поскубти твого нахабного синочка".
- Значить, так. Батька негайно у морг. А своїм подзвони, щоб готувалися до похорону.
- Вже робиться!
- Стривай! - і до підлеглих: - Катафалк, автобус для родичів, оркестр, вінки і теде - по найвищому розряду. - Помовчавши, повернувся до нащадка. Промовив, карбуючи слова: - Всі повинні знати: батька поховали на Байковому цвинтарі в Києві.
- Поняв... зрозумів.
- А через кілька днів археологічна експедиція Академії наук почне розкопки ваших косинських горбків. І вже на другий день розкопок вибухне колосальна археологічна сенсація: знайдено древнєгрецьку амфору з унікальними золотими речами.
- Мінутку! А де ж я ту амфору візьму?
Стлумивши усміх - "Не про золото думає вахлак!" - хазяїн розпорядився по домофону:
- Організуйте для пана Боброва древнєгрецьку амфору другого тисячоліття до нашої ери.
- Ага, я усьок... шурупаю. Під час розкопок мого нещасного батечка перевезуть на середній горб і таємно, - підкреслюю: таємно! - зариють у землю. Як собаку? Як падаль якусь? Так? Так?
"Діловий хлопець - називає речі своїми іменами", - подумалось хазяїну. А голосно промовив:
- Після сенсаційної знахідки всі три косинські горбки будуть оголошені заповідною зоною і ретельно огороджені. Коштом держави там буде споруджено тимчасові будівлі для охорони і постійнодіючої археологічної експедиції...
- Та нащо воно мені! - скочив на рівні ноги лютий нащадок. - Я пообіцяв батькові мавзолей, а навколо - дачі!..
Гробокопач владно підняв руку.
- Сядь, - мовив стиха. - Через якийсь час, коли народ і думати забуде про нещасні горбки, ти відкупиш їх у мене, приватизуєш - і взуєш.
- У вас? А чому у вас, а не в держави?
- Тому що держава - це я, - відказав навдивовижу просто. - А тобі що, не все одно?
- Та... З вашими амфорами я взагалі можу голим залишитися.
"А що ж ти хотів, голубе, - думав хазяїн, встаючи, - віднімати у рідного народу сонце, повітря, воду - і не платити за це?"
- Ну, ну, ну, - обнявши нащадка за плечі, проводжає до дверей. - У нас з твоїм батьком стільки всього було - і прізвища міняли, і ґешефти разом крутили. Та ми ще з тобою класно забавимося на відкритті його мавзолею! Віриш? Ні? - І раптом іншим, багатозначним тоном: - А Я ВІРУЮ! ВІРУЮ!"
Авторський вердикт. Слово "вірую" стосується не земних, а небесних справ. І якщо блазень-гробокопач, сотворивши безбожну археологічну сенсацію, тут же репетує: "Вірую!" - фіксацією лишень його злочинних діянь, продажності і збочень не обійтися. Мусимо, панове, всією громадою пильно стежити за творчими злетами подібних мистців.
А може, їм і справді вдається з однаковою силою і душевним трепетом служити відразу двом богам - Мамоні і Всевишньому?
****
