Згідно з передбаченням Нострадамуса настали часи такої великої демократії, що кожному порядному грабіжнику довелося думати про запасний аеродром. Одні кинулися зводити фортеці в якнайдальшому зарубіжжі, інші пробивалися в нардепи, а всенародно знаний прохіндей Чорлай організував собі звання живого класика всієї нашої літератури. Тобто спочатку він придбав за безцінь кілька талановитих творів початкуючих геніїв, далі видав їх різними мовами спантеличених народів світу, ще далі придбав з півдесятка солідних премій, найскромнішою з яких була, вочевидь, Національна в галузі досягнення, - і врешті сталося: в пасхальну суботу сто дві російськомовні газети і двадцять один інтернаціональний телеканал оголосили Чорлая видатним класиком української літератури. А через якусь добу, надвечір у неділю, себто на самісінький Великдень, постановив наш іменинник кинути фінансовий виклик своїм підступним рекламодавцям.
Ось як він до цього дійшов, а точніше, був доведений жорстокою дійсністю.
Не довіряючи лицемірним телефонним панегірикам і віншуванням, вирішив живий класик пірнути в самісіньку гущу столичних мас, аби власноочно і власновушно пересвідчитися у всенародній до нього любові. А позаяк на Хрещатику у вихідні припинявся рух транспорту і всі київські достойники виходили на шпацер, то цілком логічною і вмотивованою була з'ява знаменитого письменника саме там, у гомірливому тлумі з пивними пляшками в руках, цигарками в зубах, ненормованою лексикою на язиках та виразом найвищої крутості в очах.
Отож, вийшовши надвечір у Великдень на людну київську магістралю Хрещатик, замилувався наш видатний мистець різнобарвними пивними і їстивними наметами, привабливими дівулями, оспіваними самим Геною Крищевським, дурнуватими скейтбордистами, котрі намагалися з усієї сили скрутити собі м'язи, - замилувався-залюбувався, та й утратив природжену пильність, властиву кожному свідомому українцю, а саме: заговорив з кимось малоросійською говіркою, або, як казав їхній Горький, на малорусском наречии.
І все пішло шкереберть. Замість всенародної любові, захоплених оплесків і підкидання до неба отримав наш поки ще живий класик убивчу фразу хоч і поганеньким, але зате человеческим языком: "Ну вот, приехали - ужо и на Хрещатик село поперло!"
Не встиг причмелений класик отямитись, як тут з усіх гучномовців хрещатицьких рявкнуло комерційне радіво "Шанс-он-Зона ": "Ты зашухерила всю нашу малину и за это, падло, получай!"
Розлютований інженер людських душ, проклинаючи власну славу й нерідну державу, а також розвішані по всіх стовпах жовто-блакитні стяги, що змусили його втратити вікову пильність, кинувся геть. І мабуть, таки пробився б з боєм з ворожого оточення, - як віками пробивалися до корита, до слави і до влади чи не всі талановиті малороси-цвіт і опора Великой Расейской Империи, - якби не трійко веселих міліціянтів: стоять собі при в'їзді на вулицю колишнього Леніна, а нині Хмельницького і, яко справжні стражі національного порядку, нічого не бачать і нікого не чують.
- Ви що, хлопці, глухі?! - закричав ще здалеку ледве живий класик. - Чи вам позакладало?
На таке грубе сільське слово вся весела трійка вмент стала грізно-похмурою, і вустами найстаршого, а саме сержанта Винниченка спитала нормальным человеческим языком::
- В чем дело? Документы?
- Я член Національної спілки письменників, лауреат державної премії, ось моє посвідчення. Але прошу і вас, так, так, вас усіх прошу представитись.
- Дядя, - мовив співчутливо інший міліціянт, а саме рядовий Грушевський, - идите себе до хаты, если не хотите, чтобы мы с вами сделали то, что наша влада делает с вашей спилкою письменникив.
- Але ж, перепрошую, міська адміністрація заборонила транслювати по радіво бандитські пісні! - й собі стишив голос новоспечений лауріят.
- Не запретила, - поблажливо роз'яснює третій міліціянт, а саме Діма Донцов, - а не рекомендувала. А потому долго вибачалася... то есть извэнялась, шо ее неверно пойняли.
- Цэ такое же самое дело, - зауважив недбало сержант Винниченко, - которое имело когда-то место отам-о, - кивнув у бік Хрещатика, 26, - в Национальном комитете радиво и теле: здуру приняли решение, шоб усэ радиво и теле балакали по-хохлацки. А когда в ответ на такую дискредитацию...
- Дискримінацію, - механічно поправив ще живий класик.
- Ну да, я ж и кажу: когда русская Дума приняла свое решение перекрыть все газовые и бензиновые трубы, то шо? Сам президент Леонид Данилович вынужден был выступить и заявить: ой, вибачайте ласкаво, браття-росіяни, наші дурні чиновники з Национального комітету перегнули палку!
Він так щиро, так по-українському сказав "ох, вибачайте ласкаво, браття-росіяни...", що видатний мистець мимоволі засміявся. А за ним радісно загелготала й уся міліціянтська трійця: мир і щастя знову запанували на Хрещатику магістральному.
- А до речі, хлопці, - дещо запанібратськи рече воскреслий класик, - я б на місці наших президентів не вибачався перед знавіснілими москалями, а сказав би твердо: "Зась! Не лізьте у наші державні справи. Досить того, що ми вам дозволили завалити Україну своїми книжками, газетами, касетами, сигаретами і..."
- Слава Богу, что ты не наш президент, - не менш фамільярно відповів мудрий сержант. - Бо наши президенты, все, кроме одного, потому и насоящие президенты, шо думают не про какие-то там глупые "державні справи", а про газ и нафту для народа...
- І про шматок запорізької сталі - для себе! - озвався голосом рядового Грушевського недобитий козацький зубоскал.
- Грушевский! - засичав сержант. - Ми ж домовилися... мы же договорилися: Пятого канала не смотреть и газету "Просвіта" не цитировать! И не будь я сержант Винниченко... Отставить! Рядовой Донцов, я правильно излагаюсь?
- Правильно! - стрепенувся той наче зі сну. - Вон даже этот... ну, московский который, посол, так сильно хвалил его, ну, так же хвалил!.. А чего вы, каже, бочку на свого президента котите? Он же никому не мешает!
- Рядовой Донцов! Пример неудачный...
- Хлопці, я вибачаюсь, а як це ви так підібралися - Винниченко, Грушевський, Донцов?
- Не мы подобрались, а полковник Троицкий нас, потехи ради...
- Рядовой Грушевский, болтун - находка для шпиона! - гаркнув сержант і сам злякався власного голосу. Після невеличкої паузи спробував пожартувати: - Письменники, вони завжди... всегда шпионами были. Подслушивали интимные розговоры, сюжеты разные вынюхивали, а потом клеветали, хе-хе...
- Полковник Троїцький каже... он говорит, что был такой идеолог украинского буржуазного национализма Дмитрий Донцов, это правда?
- Щира правда, пане Донцов, у вас історичне прізвище!
- Странно, Донцов - чисто русская фамилия - и вдруг украинский националист...
Помітивши, що сержант збирається перемінити дислокацію, знахабнілий класик рішуче перегородив йому дорогу.
- Хвилинку! Я б хотів договорити щодо нафти і газу. Це дуже важливо, панове! Хіба ми їм не платимо за енергоресурси? І хіба вони не крутять цінами, як циган сонцем? І крім того, ми повинні усвідомити: перекривши газ і нафту, московські самодури покарали б нізащо одинадцять мільйонів своїх...
- Не одиннадцать, - перебив Донцов, - а втроє больше! Потому как много наших только прикидываются нашими, а на самом деле -ихние, скажи?
- Каждый второй! - радісно сказав рядовий Грушевський.
- Да в Киеве, считай, что каждый, - похмуро уточний рядовий Донцов.
- Тим паче! - піднімає палець торжествуючий класик. - Невже б вони таку масу народу прирекли на голод і холод?
- А что им - впервой? - резонно завважує рядовий Грушевський.
- Вы вот что, политиканы,- пильно озирається довкруг сержант Винниченко, - вы не путайте русского народа с правящей верхушкою!
- Та щось вона, та верхівка, гля, довго тримається! - прорвало рядового Діму Донцова. - До революции - триста указов и циркуляров о запрещении украинского языка! После революции - голодоморы, коллективизация, репрессии, вонючие моря по всей Украине, атомные станции! Теперь вон скупают все, везде пролезли, барахлом разным завалили, на горло гады наступают своими бандитскими эф-эмами...
- Рядовой Дмитрий Донцов! - різко обірвав його сержант. - Я тебе как на дневных, так и на ночных дежурствах талдычу: не забувай про свою фамилию! Нам еще нехватало, чтоб идиотская мода отстреливать инакомыслящих перекинулась на наши стройные ряды защитников общественного порядка.
- Я, конечно, извиняюсь, Володя, - не втримався рядовий Грушевський, - но как это, гля, может быть - ни одной нашей песни по эф-эм радиво?! Я, сука-падло, уже третий месяц после твоей свадьбы, как в московской тюрьме! Да я, сука, ни одной нашей мелодии, Володя! Да мы же, братцы, мы же единственый в мире народ, у которого больше трехсот тысяч оригинальных песен! Думы - кто еще может похвастаться? Козацкие песни? Чумацкие? Стрелецкие? Свадебные! Коломыйки! Веснянки! Про кохання! Про зраду! Колядки, Господи Боже, колядки-то какие у нас! А мы что слушаем? А по телеку что нашим детям подсовывают?!
- Тихо, тихо, Грушевский, - скрегоче зубами сержант Володька Винниченко. - Народ... Може, тут не всі... иностранцы - услышат, заварушка начнется - и снова нас камнями забросают, а президентский дворец - яйцами. А что это за народ без яиц? Кто нас в Европу возьмет без яиц, вы подумали своими дурными башками?!
- Дякую вам, братці, - змахнув скупу чоловічу сльозу остаточно воскреслий класик. - Сердечно дякую!
- Потому что Москва хитрая, зараза, - бешенные деньги выделяет, чтоб нас захомутать, - люто шипить рядовий Діма Донцов. - А наша влада, наши олигархи - не наши, не наши они!
Ах, краще б він, цей молоденький міліціянт, язика проковтнув - менше б горя зазнав наш знаменитий мистець і не постраждала б так люто українська національна ідея!
Бо після тих сакраментальних слів "А наші олігархи - не наші вони" дивовижний вогонь запалав у грудях гордого літератора, і придумав він небувало патріотичну акцію.
Маючи кілька тисяч баксів, виграних знічев’я в казино, зорганізував він таємне товариство, члени якого, - а було їх аж семеро! - отримали певні суми долярів купюрами різних номіналів і розійшлися увсебіч. Завдання вони мали одне-єдине: винагороджувати мешканців столиці, які розмовляють українською мовою. При цьому були розроблені суворі квоти, себто по-нашому прайси: одне українське слово - випадково мовлене чи свідомо - винагороджувалося одним доларом, речення - п'ятьма, кілька хвилин постійного мовлення - десятьма баксами і, врешті, принципове стояння на своєму у розмові з російськомовним насєлєнієм - п'ятдесятьма чи навіть сотнею $ США.
Через кілька днів у квітучій столиці, мощеній родинною плиткою держадміністрації, почався небувало вульгарний бум, або ж нове вавилонське стовпотворіння: усі справжні українці, аби їх не вважали продажними, принципово перейшли на російську мову, а всі затяті москалі і недоумкуваті перевертні стали базлать по-украйонському. А що невловимі винагороджувачі не поспішали преміювати галасливих крикунів, то останні почали терміново організовувати гуртки по вивченню укрмови, та ще й вимагати у владних структур відповідної літератури, вчителів, приміщень для занять ет цетера тощо.
Довідавшись про подібну диверсію, мобільна і, на відміну від Верховної Ради, така монолітна Дума, не довго думаючи, перекрила всі труби й резервуари.
Виступивши екстренно по всіх ста тридцяти трьох російськомовних і 0,133 україномовних каналах, всі колишні і теперішній президенти, крім одного, запевнили сусідні народи включно з донечанами та одеситами, що українська влада, як завжди, ні при чому і що підступні терористи скоро будуть знайдені і навіки вічні русифіковані.
Однак, запідозривши хитрих хохлів у черговій Тузлі, Дума зреагувала досить оригінально: закрила геть чисто всі труби на власних імперських просторах. Сморід почався неймовірний, - бо ж думські максималісти, про всяк випадок, прикрили й каналізацію.
Невідомо, що було б з ненькою-Україною і сусідніми державами, якби живий класик не згадав, що він-то насправді підпільний олігарх Чорлай, і не література в нього на першому місці, а бізнесові шахери-махери з північним сусідом і його-ж-таки-мовними холуями. Терміново зібравши своїх бандюків-двійників, спитав їх грізний Чорлай: "Хлопці, нащо нам цей сморід? Хто ми - бізнесмени чи каналізаційні щурі?"
Хлопців так часто мішали з лайном, що вони давно вже мали себе за щурів - отже, делікатно промовчали.
І сприйнявши це мовчання за знак згоди, придумав хитрий крутелик винятково мудре рішення, яке врятувало всіх - від щурів до нашої істеричної незалежності: втридорога платити принципово російськомовному столичному населенню - і платити лишень доларами.
Три дні і три ночі шастали двійники Чорлаєві з мішками долярів - платили чужинцям, а ЗДЕБІЛЬШОГО - СВОЇНЦЯМ. Коли ж в золотоглавій столиці не залишилося жодної україномовної душі, - платити перестали.
Дехто побоювався російськомовних бунтів, але як іноземці, так і власні запроданці зрозуміли: стільки ж їх розвелося довкіл, що всіх доларів на світі не вистачить, аби оплачувати таку масштабну зраду-армаду.
Ось тоді-то в акурат і народився на кухні котрогось із президентів сусідніх держав яко мудрий, тако і крилатий вислів: ГРАНИЦЫ ВЕЛИКОЙ РОССИИ ПРОХОДЯТ ТАМ, ГДЕ ЗВУЧИТ РУССКАЯ РЕЧЬ.
Амінь.
