Моя стаття «Унадився журавель до бабиних конопель» була опублікована в газеті "Слово Просвіти", ч.28, 16-22 липня 2009 року і викликала вкрай негативні відгуки професорів лінгвістів у наступних числах цієї ж газети, які навперебій заганьбили мене і мої думки щодо живої української мови. Я написав відповідь професорам, але на жаль редактор газети Любов Василівна Голота вирішила більше не дразнити учених. Оскільки моя перша стаття має резонанс на ГАКу, то я пропоную читачам і свою відповідь професорам мовознавцям з переднім словом до редактора газети «Слово просвіти». А злі відгуки професорів можна знайти у вищеназваній газеті за 2009 рік.
Шановна Любове Василівно! Щиро вдячний Вам, що помістили мої роздуми про журавля, який унадився до бабиних конопель, на сторінках одної з найповажніших і найінтелектуальніших газет в Україні. То я писав щиро, від душі, а не на замовлення Москви, на що так відкрито натякає Євген Фалендиш, бо це питання й справді наболіле і його чомусь ніхто не наважувався торкнутися. Так само приємно було читати і гострі відгуки поважних професорів, хоч, як на мене, твердження їхні не дуже переконливі, але я терпляче переношу їхні удари (навіть ті, які нижче пояса, бо переходять на особистість).
Дуже хотілося б, щоб Ви тепер помістили і мою відповідь шановним професорам-лінгвістам, адже вони таки добряче з усіх боків пом’яли моє ім’я. Я намагався дуже коректно відповідати своїм опонентам, щоб не образити когось особисто, і якщо я й пишу, що професор О.Пономарів "переможно вигукує", чи "Не лякайтеся, шановний читачу!", чи, що його аргумент – "перлина!", то я лише повторюю його слова, які професор вживав щодо мене у своїй статті "Чистіша від сльози вона хай буде...".
З повагою Василь Трубай.
ТО КОЛИ Ж МИ, НАРЕШТІ, ЗМУЖНІЄМО?
Хоч на початку своєї статті "Унадився журавель до бабиних конопель" я й передбачав, що накличу на свою голову "прокляття" учених-лінгвістів, але, по правді сказати, десь у душі все ж таки сподівався на виважену, спокійну, вдумливу полеміку, бо залишаюся переконаним – тут, справді, є про що говорити. Але сталося, як і передбачалося, а шкода...
Однак хочеться все ж таки повернути учених до піднятого питання і поговорити про це без емоцій і образ, бо коли я писав про "деяких учених та редакторів, ортодоксів калиново-солов’їної" я зовсім не мав на увазі моїх опонентів, що відгукнулися на статтю. А тим більше усіх тих, кого так палко захищає шанована мною Ніна Гнатюк. Це у Ніни Юхимівни, виникла думка, що саме тих видатних мовознавців я називаю "ортодоксами калиново-солов’їної", а не у мене. Я мав на увазі зовсім інших, які відкрито чи потай нищили і продовжують нищити нашу мову, їх імена добре відомі.
Але повернемося до суті. Думаю, що учені погодяться зі мною, що походження слів не має беззаперечно однозначного трактування, бо ніхто не може зазирнути у ту глибінь, коли людина перший раз кришу обізвала кришею чи на красну охру, якою розмальовувала стіни печер, сказала краска. Але не це, зрештою, було головною думкою у моїй статті. Йшлося насамперед про те, що мову творить народ, а не учені мовознавці, і саме вони, учені, повинні прислухатися до народної мови, а не навпаки. Якщо цього не визнавати, то говорити далі нема про що. Якщо це визнати, тоді можна балакати і про все інше. Наприклад про те, навіщо геть відкидати ті слова, які міцно прижилися у нашій мові, якими споконвіку користувалися наші діди і прадіди. Або про те, звідки походить слово, і чи воно "наше", чи "не наше". І якщо мої опоненти погоджуються, що мову творить таки народ, (а хочеться думати, що погоджуються) тоді чому ж так агресивно накинулися на пропозицію ввести у словники слова, якими говорять у повсякденні той таки народ: красити, криша, поняв, нада, лучче, пожар і т.п.? Відповідь, як виявилося, дуже проста – учені мовознавці просто не вірять, що люди так говорять. Вони кажуть, що це слово не прижилося, або його взагалі немає, або воно витіснене іншими, або не збагачує мови, або вийшло з ужитку, або, як стверджує професор О.Пономарів "щодо частоти використання на перші місця вийшли фарбувати, дах, краще (ліпше), пожежа... а пожар став рідше вживаним поетичним синонімом". Не знаю, може в колі мовознавців наведені мною слова й відійшли на другий план, але з ужитку слово виходять не тоді, коли ним перестає користуватися офіційна літературна мова, а тоді коли його забувають прості люди. Але люди, слава Богу, тих слів ще не забули! І якщо пожар є лише поетичним синонімом, то тоді переважна частина українців просто поети!
Запрошую усіх учених лінгвістів, редакторів, мовознавців хоча б на кілька днів відірватися від свого наукового середовища і приїхати до мене у Халеп’я, нехай поживуть серед справжніх мовотворців, нехай сходять до лавки по хліб, чи до клубу, чи прийдуть на сход села, нехай посидять поруч з бабусями на колоді біля хвіртки і послухають, як старенькі говорять, а потім вирішують – вийшло з ужитку слово нада чи його примусово хочуть "вийти", витіснене слова криша, чи його силоміць намагаються збутися, є в українській мові дієслово поняв, чи його просто не існує, про що твердо переконаний пан Є.Фалендиш.
Безперечно, з деякими обґрунтованими доводами учених можна погодитися, але чимало тверджень викликає подив. Наприклад те, нібито я хочу замінити цілі синонімічні ряди українських слів якимось одним із "сумнівним походженням". Наприклад слова треба, потрібно, варто, необхідно, слід я начебто пропоную замінити єдиним словом нада. Буцімто хочу зректися слова дах заради криші і т.д.. Але ж, шановні професори, перегляньте уважно ще раз мою статтю, я не закликав замінювати одне слово іншим, я пропонував лише додати до уже узаконених вами слів ще й ті, котрі ніяк не вдається викорінити з ужитку українців, бо вони теж наші, рідні, українські, але з різних причин зневажені ученими. І в першу чергу тому, що ними користуються росіяни. Ну й нехай собі користуються на здоров’я нашими словами, навіщо ж через це відрікатися від них. Просто внесіть їх у словники і нехай собі щасливо живуть разом з братами-синонімами.
На жаль (чи на радість) не всі доводи моїх опонентів щодо "слів-зозуленят" (були вже покручі, суржик, мовне сміття, калька з російської, а це ще й зозуленята додалися!) є переконливими. Наприклад професор О.Пономарів каже, що у змаганні між словами город і місто "у процесі лексичного відбору перемогло слово місто, тож тепер немає потреби міняти лексичні норми." Оце такий простий доказ. Перемогло – і все! Дивно, як це воно перемогло, коли люди кажуть "мій син навчається в городі", "поїду в город, побачу онуків". Я розумію, що у підручниках та наукових інститутах воно перемогло, але ж треба чути і голос мовотворців.
Професор стверджує, що слово тоска навряд чи може збагатити нашу мову. "Тож нема чого журитися за тоскою". Чи не правда сильний аргумент у доктора філологічних наук. Просто "перлина"! Випало слово з мови – і не жаль, і біс із ним, із тим словом. Нема чого журитися... Чи усвідомлює свою відповідальність учений, коли виступає всесильним суддею і вирішує, яке слово збагачує мову, а яке ні? Може, нехай, все ж таки, люди вирішать, пане професоре? Дозвольте й людям бути хоч трошки причетними до мовотворення. Вони розберуться, коли яке слово вживати – коли тугу, а коли тоску.
Не переконало мене як "новоспеченого етимолога" і роздумування О.Пономаріва з приводу "не нашого" слова нада. Учений пише, що слова принада, унадився, принадливий походять не від слова нада, як зазначаю я в своїй статті, а "є похідними від дієслова надити." Отакої! А дієслово ж надити, що тоді означає і від чого походить? Я ж, мабуть, наджу, бо те, що я наджу мені нада? Чи ні? Чи не нада воно мені тисячу років, а я просто наджу його та й усе?
Про етимологію слова криша професор взагалі не мудрує, просто посилає читачів до етимологічного словника української мови, та й по всьому. Невже ж пан професор схильний думати, що словники – то непорушні Божі скрижалі? Все ж таки їх грішні писали, а не Боги. Я своїх студентів учу піддавати усе сумнівам, навіть складені людьми словники, і вчитися мислити самостійно.
А аргумент на захист наголосу у слові подушка взагалі вбивчий – треба говорити пОдушка тому, що (не лякайтеся, шановний читачу!) "Наголос на першому складі в цьому слові – єдиний у словнику за редакцією Б.Грінченка." Ага! Цього не може бути, бо цього не може бути ніколи! Все! Крапка! Бо так сказав Б.Грінченко! І не треба "розхитувати усталених норм". Та ніхто ж їх і не розхитує, шановний О.Пономарів. Я просто писав, що, "можливо, повернення несправедливо "розстріляних" слів, укладання спеціальних словників нагло забраного, споганеного, украденого іншими мовами і буде початком зближення чистої літературної мови з мовою народною, що є запорукою її живучості" Ви ж не будете заперечувати, що саме це є запорукою живучості мови?
Інший мій опонент, професор І.Ющук боїться, що ці "слова-зозуленята": нада, криша, поняв. врем’я, тоска та деякі інші геть витіснять слова синоніми, які, на його думку, кращі, рідніші, влучніші. Я ж думаю, що побоювання тут даремні, ніхто нікого не витіснить. Треба дозволити жити і тим, і іншим. Не забороняйте, бо заборонами нічого доброго ще не було створено. Якщо сильно натягувати віжки – вони обов’язково лопнуть. Хто говорив треба, той спокійнісінько і говоритиме треба, а сільська тітка, як казала нада, так і казатиме, але тоді вже ніхто не буде шпетити ту тітку за те, що вона неук. Ото і все. Люди розберуться, яке слово їм до вподоби, яке і коли краще лягає на душу, не нада силувати народ і не треба ставити отих перепон і загат, про які я писав у своїй статті. Ради Бога, не консервуйте мову, дозвольте їй текти, як вільній річці. Якщо в ту річку потрапить консервна бляшанка, то вода потопить її, або ж викине на берег. Погодьтеся з тим, що український народ зуміє розібратися де зерно, а де полова, він мудрий, це він, і насамперед люди села, а не хтось інший, зберегли і зберігають до цього часу українську мову.
Як на мене, у дуже дивний спосіб І.Ющук намагається довести і не українське походження слова "цеп", мовляв, якби воно було наше, то голосний е в закритому складі перейшов би в і, цебто, якщо ми кажемо – немає цепу, то в закритому складі він був би ціп, а не цеп (як у словах печі – піч , попелу – попіл ). Але, як не дивно, чомусь меду не переходить у мід, і якщо у мене немає одного кеда, то це не означає, що в мене всього один кід. Так само лепу не переходить у ліп, і мама як вичісувала з тім’ячка немовляти леп, так і вичісуватиме його, не зважаючи на закритий склад. Тож немає чого боятися, що й цеп перейде в ціп.
Так само не переконливо звучать доводи мовознавця щодо походження слова подушка, нібито воно походить зовсім не від того, що кладемо її під ухо. (Так-так саме під ухо, а не вухо! А щоб професора переконати, що слово ухо таки українське, бо він не вірить, то нехай відкриє Словник української мови в 11 томах, де написано: "Ухо. Те саме, що й вухо." і даються приклади вживання цього слова І.Котляревським, П.Мирним, О. Гончарем). Але професор заявляє, що ухо тут ні до чого, подушка, мовляв, походить від слова дух, надимати. А тому це слово треба писати з наголосом на "о". Певно, існують сучасні гумові подушки, які надимають, але є підозра, що слово виникло задовго до винаходу гуми, тож, "надимати" у те далеке врем’я ще не було чого. За логікою професора, подушка скоріше б мало походити від слова душа. Однак така його етимологія теж викликає великі сумніви – плівки, як відомо, на кисіль не натягнеш.
Доводи ще одного мого опонента пана Є. Фалендиша не дуже відрізняються від уже наведених. Він так само думає, що слово принада походить не від нада, а "має свою кореневу спільність... з уживаними ще в ХІХ столітті надобний, знадний зі значеннями красивий, чарівний, привабний." Як кажуть – на тім же суку й сів. А надобний, знадний чи не одного кореня з нада ?
Слова ж поняв, за твердженням дописувача, в українській мові взагалі не існує. І нехай собі мільйони українців споконвіку користуються ним, але його немає, та й усе. Це, вибачте, як у тому жарті, коли мама забороняла своєму синові вживати сороміцьке слово срака. Частина тіла така є, а слова – немає.
Не зовсім чемними є натяки автора і на "загін вишколених відомими спецслужбами "мовників", що оформлятимуть..." нібито прагнення 80 відсотків українців увести у країні двомовність. Не хвилюйтеся, шановний, я не отримував замовлення на свою статтю від російських спецслужб, грошей у них не брав і друго-товаришем сумнозвісному Бузині не є. А от світлої пам’яті Анатолія Погрібного ви згадали доречно. Коли у 2006 році на Шевченківських святах в Одесі ми з Анатолієм Григоровичем рано-ранесенько ходили купатися до моря і вели довгі розмови на підняту мною тему, то він не був таким категоричним, а спокійно й ґрунтовно полемізував з приводу мови літературної і мови народної... ба, навіть де в чому згоджувався зі мною. Шкода, що потвердити це тепер уже немає кому.
Можна було б ще довго говорити і сперечатися, і шукати істини, якби мої опоненти справді хотіли діалогу. Хоча після їхніх навіть сердитих опусів, я став розуміти консерватизм учених-мовників – вони побоюються ефекту "доміно", коли рушиш одну домінинку, а вона лавиноподібно звалить перед собою всі інші. Безперечно, такі застереження варті уваги, звісно не можна допустити, щоб після узаконення слова "поняв" чи "нада" лавиною рушився у нашу мову всякий непотріб. Але ж на те вони й учені, щоб визначити, вивірити, дослідити, ідентифікувати і повернути справді наші, українські, корінні слова. І підхід до цього питання має бути виваженим, справді науковим, дослідницьким... Саме цими словами я й закінчував свою статтю "Унадився журавель до бабиних конопель".
Шкода, що деякі вчені-мовознавці навіть думки не допускають про виважений, науковий, дослідницький підхід до цієї теми. "Про що ж полемізувати? – переможно вигукує професор О.Пономарів. – Лексичні, як і инші, норми в нас давно усталені".
Невже навіки-вічні так уже й усталені, пане професоре?! Невже – амінь?! Чи ж не писали усі ми (і ви у тому числі!) ще зовсім недавно слово инші як інші? Не злукавте – писали! То ж чи все воно так усталено? І як же тоді Г.Квітка-Основ’яненко, душа якого чекає не дочекається, коли ж ми, нарешті, змужніємо і позабираємо з московського діалекту усі наші рідні руські слова.
