А правда, щастя приходить тихо? Так, що його і не помітиш? І як помітити? Ремонт, робота, не дали премії – і навіть на т у 20 незалежність не дали премії – працюй тілом, якщо хочеш заробити, нє? Що за дурні думки? Мабуть, не дурні, мабуть, згадала Маланюкове "Лежиш, розпусто, на розпутті" – і це про неї, про рідну неньку-Україну, яка отак от взяла і наплювала в душу – може, це ще й стерпіли б, але ж наплювала в кишеню рідним дітям – куди ж біжиш, розпусто, вже визначилася? До Ваньки чи до Ганса? І вашим і нашим – аби всім було добре – це ж мораль повії, чому я досі цього не розуміла? Колись, у дитинстві, дивилася кіно в старому кінотетрі – і коли знала – оце отут буде засідка, а Їх спіймають – як би то Їх повідомити, як би т Їм передати отаке повідомлення – щоб знали, щоб не впіймалися... А оті страшні фільми про війну – хотілося всіх попередити – дивіться, люди, слухайте, люди, то німці їдуть в село, то будуть палити ваші хати, тікайте, рятуйтеся... А німцям хотілося сказати – ні, не їдьте туди, їдьте десь інакше, бо вас там повбивають...Як тоді малій дитині було жаль усіх, і як ота дуренна доброта просилася на світ і просила пожаліти усіх – і ваших, і наших...
І ваших, і наших... таке дивне щастя – не хоче іти до всіх одночаснео, і ваших і наших не визнає, вибіркове, холєра, таке вибіркове, таке воно швидке – бери, лови, як встигнеш, як вистачить тобі розуму, як вистачить тобі серця – зрозуміти – оце – ось – воно – і милуйся оту неповторну – таки неповторну – одну-однісіньку мить – бо дано тобі – ЩАСТЯ!!!!
Сльози дурні. А може , навпаки – дуже мудрі. бо випливають, як сатисфакція усім твоїм нереалізаваним мріям – як розуміння реалій – (боже, яке дурне слово – реалії – медалі, регалії, подалі... і все це таке далеке від справжнього ...)
Такий нині день. що намішалося усього ... Так вперто себе переконувала - так, зізнайся, таки переконувала, займалася самонавіюванням – ось твоє щастя, кудлатеньке, бородате і майже двохметрового росту – лежить чемним диванним валочком на ліжку, щось робить, живе своїм життям поруч із тобою, питає. що нині на вечерю, розказує тобі свої життєві премудрості, від яких у тебе опускається голова (хоч би не помітив мого презирства!), але деколи себе опановуєш і навіть у такт підтврджуєш – от, який ти в мене молодець, добре, що ти мені це сказав (аякже, психологи радять підтримувати чоловіка, хоча б ілюзорно, він же слабак, він же потребує визнання і словесної похвали, він – мала дитина.... сумно... сумно, що не розуміє, наскільки я відчуваю його недорозвинутість... От, зараз маю можливість нарватися на шквал чоловічого обурення – що за кобіта така, самозакохана – вона презирлива, вона зневажає свого єдиного-благовірного – о, чоловіки, як би я хотіла його обожнювати, тішитися ним, як би я хотіла ним пишатися і відчувати своєю опорою, розумом і совістю...
Не дається. Отаке невловне щастя – не дається))) скоро 25 літ намагаюся зловити оте щастя – пишатися своїм чоловіком – і от, останнім часом наче і зуміла–зловила-зрозуміла...
А все тому, що коліжанка моя розлучилася із своїм чоловком – молодша, впевненіша у своїх силах, і- а оце, мабуть, визначальне – знайшла ІНШОГО ЧОЛОВІКА, З ЯКИМ ВІДЧУЛА СЕБЕ ЖІНКОЮ... Те, що вона страшно розчарувалася у ньому (іншому) згодом – це не так страшно. Страшно, що вони – колишні - ділять дітей, хату, страшно, що відкрилися брандсбойти бруду – і - ... пішло-поїхало.. оце страшно... і коли я стала свідком того, як мою чарівну, милу, розумну – мою маленьку і тендітну коліжанку чоловік викинув з хати – просто поміняв замки і не пустив її до хати, яку вони спільно будували десять років... і після того, як на опікунській раді він заявив, що колишня дружина не переймається проблемами старшого сина – а сам вкрав , буквально вкрав того старшого сина – забрав з гімназіїї, а моя коліжанка не знала, де шукати дитину – і от...
Я отоді зрозуміла, що щаслива. Таки мабуть треба побачити якийсь жах, щоб збагнути, яке твоє щастя.
Нині погиркалися з чоловіком так, що бідні двері ледь не поламалися, лупаючи об одвірки... Дурна причина – ремонт... Причини завжди дурні... А ще за півгодини до того обіймалися ніжно і пристрасно, користаючи моментом. що доньки іще нема вдом а- і нам ніхто не заважатиме)))) О, класика анекдотів про малометражні квартирки))))
Щоб трохи зняти напругу, пішла ввинести сміття. Оцей сусідський песик ... Так привітно махає хвостом – усе так просто – привіт , ти мені подобаєшся... І я таки присіла коло нього, погладила по кудлатій голові... Поговорила з ним... Чсому так добре з безсловесними створіннями? Цей малий кудлатик не пече тебе словами про те, як тебе любить – чи ненавидить ... Яким для нього важливим є кожне твоє слово.. Ой, а про що це я – та про того, іншого кудлатого... Є такий чоловік, що в словах мене обожнює і робить дивні, навіть чудернацькі, навіть, можна сказати, великі речі - заради мене. Але я йому не вірю. Він казав, що мене любить – не вірила. Він казав, що мене застрілить – не вірила. А потім узяв і видав цілу книжку віршів – і усі про любов – до мене –ооо, таки це не щодня буває. .. А я прочитала її, як строгий редактор і знайшла купу правок і недоречностй... Він не знає. як уже мене назвати – найжорстокішою чи найпрекраснішою...Найбентежніше те, що став будувати церкву у своєму селі – каже, через мене, заради мене, церкву- як мене...
Позавчора її вже освятили. А нині він таки увірвався до мене нароботу – вбіг у мій кабінет – і, яке щастя, таки щастя, що я була не сама, що мій колега, хоч і був у відпустці, але таки на кілька годин вийшов на роботу, щоб виконати своє завдання... Як він мене врятував... Шаленець-поет поклав на стіл квіти(три величезні домаші троянди) і срібний браслет, вигукував якісь фрази про те, яка я прекрасна жінка... Я мовчки стистнула плечима і не переривала своєї розмови по телефону...Єдине речення у відповідь "Я зайнята" . Пішов.... Отаке щастя.... Летить-біжить до мене, закохане і шалене...А не віриш... І йдеш до свого домашнього кудлатика, і готуєш йому вечерю, ітерпиш його вибрики, і лупаєш в гніві дверима... Одне збагнула – у ваших і наших щастя не бавиться....
