Сьогодні зранку я хвилювався як школярка перед іспитами. Поголився, випрасував форму, до дзеркального глянсу наваксував чоботи і навіть трохи похляпав пику одеколоном. Столиця – то культура, тут все не так, як в рідному Проскурові. Там хлопці за цей одеколон засміяли б. А тут всі так роблять. Затягнувся ременем з новенькою рипучою портупеєю і поклав до кобури свого потертого нагана. Наприкінці не втримався і зиркнув до великого венеційського дзеркала. Звідти глянув на мене хвацький старший співробітник з особливих доручень із рішучим вольовим обличчям. Третій кубик на петлицях ще був зовсім свіжим і навіть трохи виділявся кольором. Бо перші два вже вицвіли і ще б якийсь дурень з доброго дива між сплутати їх з червоноармійськими відзнаками. Бо у них – червоні, а у нас – крапові. Я теж раніше не знав такого кольору, та мабуть він є, бо так в уставі пише. Це темно-червоний, кольору важкої венозної крові.
Усміхнувся сам собі – ну геть як дівка перед приходом сватів. А гарну квартиру пришукали мені київські товариші – простору, з високими стелями. Мабуть недавно якогось врєдітєля шльопнули. А на стіні картина - сидить в пів-оберта панночка в капелюшку з пірям, вся в чорному і дивиться якось дуже гонорово. Напевно викину –краще пригляну на базарі щось із хатками чи копичками.
Навіть у шафах ще дещо залишилося – здебільшого жіноче. Одну річ – щось дивовижне, невагоме, наче виткане з павутини, обшите мереживами я довго роздивлявся як тільки в’їхав сюди. Товариш Кац, із горвідділу, засміявся, - село, ти товариш Микита, це пеньюар. Приобщайся до столичної культури.
Та я і не проти, я ж люблю ту культуру. Та мені б господиню до цієї хати. І щоб культурна була. Бо скажу чесно, набридло вже парубкувати і харчуватися по общєпітах. Хочеться затишку, спокою. Бо ж робота у нас нервова. Не один з котушок з’їхав і замість якоїсь контри чи врєдітєля собі в чоло кулю пустив із службового нагана. А родина ж то є ячейка общества.
Холера, щось я замріявся, вже треба бігти.
----
У великій залі було повно люду, всі у формі. Поважно розмовляли, відблискуючи тьмяним пурпуром ваговитих ромбів губернські начальники і заступники, снували солідні прямокутники повітового начальства. Хотілося сховатися у якусь непримітну темінь, щоб боронь Боже, випадково не штовхнути у цій тисняві когось із них. Та врешті почалося...
Першим виступив товаріщ Баліцкий. Він говорив про нові умови, в яких ми мусимо захищати нашу соціалістичну державу, що ворог перейшов від прямої контрреволюції до диверсій і врєдітєльства, і в цьому став ще небезпечнішим. Та світовим імперіалістам...
Я не встигав слідкувати за думкою товаріща Баліцького, і наче загіпнотизований, дивився на його три ордени Красного Знамені і один – Трудового Красного Знамені. У залі була цілковита тиша і чутно було навіть тихий дзенькіт цих орденів.
Потім виступив товаріщ Кацнельсон. Хоч і гебрей, та чоловік хоробрий. Він командував тією кавалерійською дивізією, що ліквідовувала банду Тютюнника. Нарешті я можу побачити цих легендарних людей, що зламали хребет буржуазним націоналістам і іншій контрі, що чинила запеклий опір нашій соціалістичній державі.
Потім почали нагороджувати. Як назвали моє прізвище, я пішов до трибуни. Ноги були наче дерев’яні. Товаріщ Баліцкий щиро потис мені руку і приколов до гімнастьорки цю відзнаку. Овал, червона римська XV, згори – караючий пролетарський меч. Це, звичайно, не орден і навіть не медаль, а лише ювілейний жетон, та його дають не всякому. Дуже гарна річ, і до зарплати тридцять рублів.
Потім я зустрів товаріща Каца з якимись його знайомими – теж з кубиками в петлицях і ми пішли до буфету. Махнули кілька стопок вірменського коньяку під керченський оселедець. Коньяк це напій культурний, мені ж треба потрохи ставати столичним. І як його вип’єш не хочеться комусь заїхати в пику, а настрій навпаки, філософський. Тягне на життєві роздуми. Попрощався я з колегами і вирішив піти додому пішки, хоч це і не близько.
То мабуть було чудо. Не з того мракобісся, що насаджують попи, а справжнє... Знаєте, буває кохання з першого погляду. Вона йшла мені назустріч. В простенькому ситцевому платтячку, поверх піджак з комсомольським значком. Хвилясте біле волосся розсипане по плечах. А очі – сірі і таємничі як поліська імла. Богиня...
- Стойте, гражданочка, - промовив я і схопив її за руку. Бо ж у столиці треба по культурному говорити, на язикє мєжнаціонального общенія. Вона ж – одразу видно що культурна. Мабуть вчителька. Мені хотілося сказати їй щось ніжне, лагідне. Запросити в кіно чи в цирк... В столиці є ж куди повести культурну дєвушку.
- Пішов, ти, козел, - просичала вона розлюченою кішкою, вирвала руку і побігла.
....
... Марія не витягуючи руки з кишені, поставила пістолета на запобіжник. Якби вчасно не відчула запах перегару і не зрозуміла, що той дурень-гпеушник не збирається її арештовувати, а просто шукає амурних пригод, то почала б стріляти. Цього б положила, ще шість пострілів, восьмий – в скроню.
Запізнілий страх, огидний, липкий підкосив коліна. Вона сіла на лавочку і зламавши кілька сірників, запалила сигарету…
