Різко задзвонив телефон: Уляна аж здригнулася від цього звуку, що увірвався в одноманітне гудіння мотору та стишених голосів, що лунали в салоні автобуса.
- Я слухаю.
- Привіт, - пролунало у відповідь. – Нам тут цікаво з Дмитриком, коли ти повернешся, бо ми вже без тебе не можемо, так Дмитрику? Ми вже дуже скучили.
- Привіт, мої любі, - її очі спалахнули радісно, посмішка засяяла на обличчі, - як там у вас справи? Я лише вчора поїхала, а таке відчуття ніби вже місяць вас не бачила. Як там Дмитрик?
- Не хвилюйся, Ляночко, у нас все добре. Зараз підемо гуляти, я обіцяв, що поведу малого сьогодні в парк, може покатаємося на каруселі, або ще вигадаємо якусь розвагу. Шкода, що ти мусіла їхати у відрядження, ми тут без тебе сумуємо.
- Швидше повертайся, мамочко! – пролунав у слухавці дитячий голос.
- Дмитрику, мій хороший, я вже завтра повернуся, а ви за той час гарно з татком розважитеся.
- В тебе, мабуть, багато роботи, а я тебе відволікаю.
- Це добре, що відволікаєш, Володю, я і так вчора до ночі працювала, хочеться швидше тут все закінчити. Зате сьогодні буду мати майже увесь день вільний. Трохи поблукаю містом. Ти знаєш, тут майже нічого не змінилося, стара частина міста, мені здається, така ж як і була, - молода жінка поглянула у вікно.
- Бажаю тобі гарно провести час. Це ж така нагода, Ляно, ти вже стільки часу хотіла просто так туди поїхати, а тепер якраз поєднаєш приємне з корисним. Я впевнений, тобі є що згадати. Дитинство ж для кожного з нас чи не найкраща пора життя. Ми тобі ввечері обов’язково подзвонимо. Цілую тебе!
- Па-па, мамочко! – почувся десь здалеку голос Дмитрика.
- Па-па, мої любі!
Поклавши телефон у сумочку, Уляна поглянула у вікно, так – це її зупинка. Швидко вийшла з маршрутки і попрямувала до будинку, де знаходилася новостворена філія банку, в якому вона працювала, і по справах якого і приїхала сюди у відрядження.
Через деякий час, залишивши в банку необхідні документи, що привезла з собою і закінчивши на сьогодні всі справи, що стосувалися роботи, Уляна вирушила в місто. Так хотілося побродити цими вулицями, з якими її пов’язували такі милі серцю спогади.
Був кінець вересня та, хоча дні були теплі і сонячні, в повітрі витала осінь, яка вже встигла розмалювати листя на деревах розкішними жовто-багряними барвами. Ляна поїхала звідси будучи ще дитиною, їй було тоді тринадцять. Вона була дуже прив’язана до цього невеликого тихого провінційного містечка. Після переїзду з батьками у велике місто Уляна ще не один рік мріяла про те, що колись сюди повернеться, аж поки вир життя не закрутив її і ця мрія не поступилася місцем іншим мріям і прагненням. Ляна добре вчилася, після школи поступила в інститут, який закінчила з червоним дипломом, вийшла заміж, знайшла хорошу роботу, народила дитину – була успішною і щасливою. Та все ж інколи чогось їй не вистачало. І одного разу, гуляючи з Дмитриком в парку Ляна зрозуміла, що саме з нею не так. Вона зрозуміла, що стала дорослою, але дорослою не по віку, а дорослою у душі, а вона цього не хотіла. Ще не так давно, вона вміла по дитячому радіти будь-яким приємним дрібницям, як то квітам, які подарував чоловік, або звичайній вечірній прогулянці після роботи, чи то часу проведеному з Дмитриком. Інколи, граючись з маленьким сином, вона так захоплювалась грою, що переставала все навколо помічати, втрачала відчуття часу, починала дивитися на все його очима, очима дитини. Вони гралися в піратів, розбійників, лицарів, перед ними відкривався чарівний, казковий світ і Уляна на якийсь час втрачала відчуття реальності. Це були прекрасні моменти, які вона дуже цінувала. Але чомусь останнім часом, якось все змінилося, вона раптом посерйознішала, навіть спохмурніла. І ось тепер Ляна зрозуміла чому – це тому, що вона перестала бути дитиною. Тепер, як ніколи раніше, Ляна згадувала своє щасливе дитинство, згадувала різні милі дрібниці, про які давно вже здавалося не пам’ятала. Перед сном, коли вона звільнялась від домашніх турбот, коли малий Дмитрик вже давно мирно посапував у своєму ліжечку, Ляна все частіше закривала очі і подумки відправлялася у мандрівку – вона блукала вже трохи призабутими вуличками свого дитинства. Уляна дуже хотіла поїхати у містечко, де вона виросла, їй здавалося, що так вона знову стане такою як була, зможе повернути собі втрачену радість життя, та через домашні клопоти і роботу вона поки що не мала такої можливості. Та коли на роботі сказали, що саме вона поїде у відрядження і саме в це місто, в якому вона виросла, то Ляна подумала, що це мабуть сама доля дає їй нагоду повернути собі частину свого дитинства.
І ось, нарешті їдучи сюди, вона відчувала легке хвилювання, думала, що за стільки часу (Ляна поїхала звідси 20 років тому), може все змінитися до невпізнання і вона не зможе відчути того зв’язку з цим місцем, який так прагнула відчути.
Уляна вирішила почати свою мандрівку у минуле зі свого колишнього дому. Сидячи на лавці у дворі багатоповерхівки, з трепетом у душі дивилася на вікно. Кожного ранку, коли вона йшла до школи, вийшовши з під’їзду, обов’язково поверталася і махала рукою бабусі, що завжди проводжала її поглядом саме з цього вікна, що виходило у двір. Скільки любові і ніжності було в тому погляді. Ляна все кілька разів озиралася, а бабуся дивилася їй вслід аж поки вона не заходила за кут будинку. Молодій жінці на якусь мить здалося, що вона і зараз побачила у вікні бабусину постать і її усміхнене обличчя. Скільки років бабусі вже не було, але її любов завжди зігрівала Ляну, надавала їй сили, оберігала від життєвих негараздів. Скільки теплих спогадів пов’язаних з нею виринали в Уляниній пам’яті. Сльози самі текли по обличчю та Уляна постаралася взяти себе в руки і щоб трохи заспокоїтись і втішити себе чимось вона зайшла у кав’ярню. Колись вони з мамою дуже часто заходили сюди. Уляна навіть здивувалася, що тут і досі кав’ярня. І хоч інтер’єр кардинально змінився та вид з вікна на скверик і смак збитих вершків, якими тепер насолоджувалася були такими ж як багато років тому. Трохи піднявши собі настрій ласощами Ляна вирішила пройтися сквериком, на який дивилася через вікно кав’ярні. У центрі скверика стояв як і колись пошарпаний фонтанчик зі статуями двох лебедів посередині. Неподалік за деревами стояв будинок культури, він знаходився у старовинному домі з колонами і статуями двох левів, що лежали по обидва боки від входу. Колись, гуляючи тут, Ляна уявляла себе принцесою, будинок був її палацом, скверик парком. Повз неї пройшла молода жінка, тримаючи за руку маленьку дівчинку, що щось весело розповідала. Цікаво, може і ця дівчинка теж колись буде згадувати цю мить! В цій дитині Ляна побачила себе такою, якою вона була колись.
Вийшовши зі скверику, Уляна пішла дорогою, що вела у центр містечка. В дитинстві вона мало не щодня нею ходила. От зараз вулиця поверне вліво і вона як колись побачить церкву, що примістилася на високому пагорбі. Пагорб височіє над містом, що заховалося у долині і церква здається від цього ще величнішою. Уляна часто згадувала одну картину, як сонячного і морозяного зимового ранку вона, ще зовсім дитина, йде цією дорогою, дерева обабіч вкриті білим пухнастим інеєм, вона милується старовинною церквою, від якої луною розливаються мелодійні звуки дзвонів, вони сповнюють Ляну радістю і спокоєм і від цього вона почувається просто щасливою.
Неподалік був великий старий парк. Скільки щасливих годин вона провела тут у дитинстві. Уляна у задумі прогулювалася тінистою стежкою, що змією звивалася поміж високих дерев, одягнених у строкате осіннє листя, що вже починало опадати. Уляна згадувала, як любила вона з батьками приходити сюди, коли тут організовували свято квітів. Влаштовувався конкурс на найкращу картину, і тоді обабіч доріжок розквітали тисячі хризантем, жоржин, айстр та чорнобривців викладених чудернацькими візерунками, а повітря, яке вона з насолодою вдихала, було сповнене терпкими пахощами осінніх квітів.
Вже починало темніти, сутінки робилися все густішими, та Ляна вирішила ще трохи побродити вулицями. Вона любила вечірнє місто, любила коли запалювалися ліхтарі – це надавало містечку якоїсь таємничості і чарівливої краси. Та час було повертатися в готель. Вночі ще довго стояла коло вікна, милуючись безлюдними вулицями, один за одним мелькали в голові спогади дитячих літ…
Зранку Уляна, закінчивши всі справи на роботі, поверталася додому. Вона була вдячна долі за минулий день, це був неповторний день, день коли вона знову на якийсь час стала дитиною, відкинула всі турботи і просто раділа життю. Тут вона набралися сил і енергії, щоб бути такою як колись, щоб легко крокувати по життю, щоб по-дитячому радісно дивитися на світ. Вдома на неї чекали рідні і це зігрівало її серце, вона поверталася до свого теперішнього життя без жалю за минулими часами, часами, коли жила в цьому містечку – містечку свого дитинства.
