Віра,тяжко дихаючи,збиралася звивистою вулицею на пагорб. Ще кілька будинків і вона нарешті добереться. В руках були тяжкі сумки,але Віра не зупинялася,адже на неї чекає мама. Ось вона вже на подвір’ї,потім тихо прочинила двері і увійшла. Мама була на кухні,Віра чула як вона щось готує. По всьому будинку розлилися смачні пахощі.
-Мамочко,я вже приїхала.
Ганна швидко обернулася,від радості в її очах заблищали сльози. Міцно обнявши дочку,вона якусь хвилину не відпускала її.
-Мамочко,ну що ти,я ж приїхала,в мене все гаразд,а ти плачеш.
Віра,щоб якось заспокоїти маму почала розповідати про дітей та чоловіка. Старший Артем закінчує дев’ятий клас,скоро буде кудись поступати. Молодша Юля ще ляльками бавиться,вчитися не заставиш. Андрій знайшов нарешті хорошу роботу.
-Дитино моя,я так чекала,ти як подзвонила,що приїдеш,то я з радості аж не знала за що швидше братися. Так рідко бачу тебе. Що ж то по телефону,хіба ж усе скажеш,чи обнімеш,чи побачиш. Тільки ти у мене і залишилася.
Віра лагідно обняла маму.
-Мамо,я ж казала,переїзди до нас. Коли тато помер,ти ж тут зовсім сама залишилася. А так і тобі буде веселіше і мені легше,бо я з Андрієм все більше на роботі,а малі самі вдома,нема кому доглянути.
-Та ні,доню,я вже якось тут буду. Як же я все це залишу,будинок,він же без мене розвалиться,а так ми з ним удвох доживати будемо. Тут,Вірочко,усе моє життя,а ти мені діток на літо привезеш. А на завжди… Ти ж знаєш,Віруню,я не зможу переїхати,я вже тут коріння пустила,не можу я все це залишити. І ти до мене хоч зрідка,а все ж приїдеш. Та що ж це я зовсім тебе заговорила. Сідай,доню,до столу,я ж стільки всього наготувала,а ти з дороги втомлена,голодна. Сідай.
Віра сиділа в затишній маминій кухні,їла смачний борщ і почувалася малою дитиною. Тут вона,зігріта маминою любов’ю,завжди відпочивала душею,всі турботи на якийсь час відступали.
Через кілька днів Віра поверталася до свого звичного життя. Після короткого перепочинку вона раділа тому,що скоро буде поряд з чоловіком і дітьми.
Ганна ще зранку настроювала себе на те,що треба триматися,бути веселою,плакати не можна. Плакати вона буде тоді як Віра поїде,коли вона сама залишиться у своєму будинку. Ганна стояла на пероні аж поки потяг не зник за обрієм. Вона наче заклякла,все дивилася і дивилася в далечінь,потім,опустивши плечі,наче під вагою якогось тягаря,помалу побрела додому. По дорозі зайшла до сусідки. Лідія Михайлівна,давня подруга Ганни,одразу помітила її поганий настрій. Здогадалася,що це через Віру.
-Аню,ну чого ти мучишся так. Тобі ж дочка багато разів казала,щоб ти до них переїздила,а ти все сидиш одна,так би з внуками була і Вірі допомогла.
-Та ні,Лідо,я не можу,як я все залишу. Тут мій Петро похований,я коло нього хочу спочити. Та І будинок…Я в ньому така щаслива була. Там усі мої спогади. Я його не залишу. Ми з ним одне без одного жити ніяк не зможемо.
-Дивна ти,Аню,ну не хочеш ти до них їхати,то кажи нехай вони до тебе переїжджають,жити ж є де.
-Та ні,ну що ж ти таке кажеш,Лідо,- Ганна аж насупилася.-Я б цього навіть не хотіла.
-Це ж чому?- здивувалася Лідія Михайлівна.
-Віра ж уже доросла. В неї тепер своє життя,свої обов’язки,сім’я,робота,домашні клопоти. До мене вона приїздить наче в минуле. Тепер в цьому маленькому містечку ніби зупинився час. Хоча колись і тут вирувало життя. Пам’ятаєш,Лідо,років тридцять тому,як ми з Петром переїхали сюди з села,як тут усе аж кипіло,усі мали роботу,містечко тоді як розбудувалося,мені тоді воно просто столицею здавалося. Я зайнята була,на роботу щодня ходила,Віруня маленька ще була,ми з чоловіком наш будинок добудовували,які то щасливі часи були,а тепер наче все заснуло…Тут і роботу тепер не знайдеш. Я то хоч на пенсії уже,а що ж Вірі тут робити?А там у неї діяльне життя наповнене подіями,враженнями,емоціями. Я знаю,вона там щаслива,у неї хороша міцна сім’я,двоє діток. Нізащо б не хотіла,щоб вона через мене тут жила.
Через годину Ганна прийшла додому. Трохи посидівши та випивши гарячого чаю,заспокоїлася,навіть задрімала,зручно вмостившись у своєму улюбленому кріслі. Ввечері ,як прокинулася,хвилювання вже вляглося,вона почувалася відпочившою і бадьорою. В задумі пройшлася по кімнатах. У вітальні поглянула на фото на стіні. Вони там були удвох із чоловіком,сфотографувалися невдовзі після весілля,обоє молоді усміхнені і щасливі. Так наче і давно це було,але настільки все живо виринає в пам’яті,що здається і не так багато часу минуло. Ганна все пам’ятає. Ось тут за столом у вітальні,за цим самим столом що стоїть тут і тепер,вони завжди разом вечеряли,розмовляли. А ось на тому дивані Віруня,ще школяркою ,зручно вмостившись,любила читати. А взимку Ганна топила пічку дровами і ввечері вони всі збиралися тут. Петро,втомлений після роботи,сидів у тому самому кріслі,яке вона тепер так любила,а ось за тим столиком вона допомагала Вірі вчити уроки. Ось і зараз,була вже пізня осінь,за вікном завивав вітер,а Ганна як колись,багато років тому,сиділа і слухала як у пічці потріскують дрова. Вона була сповнена спокоєм і щаслива як у давні добрі часи. Ні,нізащо вона не змогла б залишити усе це і переїхати кудись. Ці стіни були їй наче ще одна рідна душа,вони бачили її радість і горе,були їй опорою. Сюди вона завжди поверталася ,що б не сталося в житті:сюди вони переїхали з Петром після одруження,сюди вона щовечора поверталася з роботи,сюди прийшла з маленькою Вірою з пологового будинку,сюди повернулася як відправила Віру на навчання,потім після Віриного весілля,а кілька років тому Ганна повернулася сюди після похорону чоловіка. Тут для неї усе було незмінним,вона нізащо б не покинула свого будинку.
Так,Віра хвилювалася за маму,вона б почувала себе набагато спокійніше якби мама завжди була поруч. Та Ганна не хотіла залишати свого дому і Віра розуміла її. Знала, що не зможе щось змінити. Якщо стане наполягати і мама врешті-решт погодиться на переїзд,то для неї це стане ударом,від якого вона навряд чи оговтається і цим Віра їй тільки нашкодить,а тому вона змирилася і залишила все так як є. Віра старалася якомога частіше приїжджати,дзвонила мало не щодня. Та чомусь,останнім часом,у Віри поселився неспокій у душі. Їй почали снитися похмурі сни,щось на неї насувалося,вона хотіла від цього втекти і не могла,воно невпинно переслідувало її. Віра бродила ночами по квартирі наче примара,не знала напевне,що саме так пригнічує її,наче все добре,але була впевнена в тому,що щось має статися і навряд чи це щось хороше. І одного ранку задзвонив телефон. Віра,відправивши дітей в школу,якраз збиралася на роботу. Вона одразу наче відчула,що це має бути якась погана звістка,налякано поглянула на телефон і лише через якусь мить наважилася зняти слухавку.
-Ало , - пролунало у тиші,а потім з розпачем у голосі,- так ,Лідіє Михайлівно,я вже збираюся і біжу на вокзал. Ви лише поїдьте до неї сьогодні,може щось потрібно,ліки чи гроші,я приїду і все віддам. Ви лише не залишайте її саму.
Віра поклала слухавку. Через мить вже схопила дорожню сумку,покидала в неї речі,що перші потрапили під руку ,швидко вийшла і,зачинивши за собою двері,побігла на вокзал. Вже по дорозі подзвонила на роботу та Андрієві,що їде до мами,поки що напевне нічого не знає і коли приїде теж не відомо. Вже з автобуса дзвонила Артему,щоб забрав Юлю зі школи,бо вона не зможе,з бабусею погано. Віра дивилася у вікно автобуса і нічого не бачила. Ось,вона знала,відчувала,що щось має трапитися. У мами інсульт,це ж так серйозно. А як вона не виживе,як помре,що тоді? В голові роїлися безліч думок. Віра їхала увесь день та ні на хвилину не зімкнула очей. На серці було тривожно. Ввечері,вже починало сутеніти,добралася нарешті до лікарні. Віра увесь час була з мамою. Лідія Михайлівна теж не залишала свою давню подругу,навідувалася щодня. Та Ганну пригнічувала лікарня,вона просилася до дому. І лише це стало можливим Віра забрала її. Вдома Ганна і справді ніби ожила,одразу навіть краще стала почуватися. Та одного разу ввечері вона попросила дочку посидіти коло неї. Притуливши Віру до себе,вона ніжно погладила її по голові.
-Я хотіла з тобою поговорити,донечко,- почала розмову Ганна. – Хотіла тебе попросити,щоб ти побула ще зі мною. Я знаю,що мені не багато залишилося,інакше і не просила б тебе про це,Віруню.
Віра ледь стримувала сльози.
-Ну що ти таке кажеш,мамо,тобі ж краще стало. Ти одужаєш. Я ж з тобою,я тебе більше не залишу саму. Скоро літо,Артем з Юлечкою приїдуть. Я вже говорила про це з Андрієм,через кілька тижнів він їх привезе,а там, потім,все буде добре. Все владнається,мамочко.
-Ні,Віруню,я відчуваю,що вже не довго мені жити. Не плач,донечко,це ж усе рівно має колись статися. Ти не ображайся ,що кажу це все зараз та потім просто може не бути часу. А ти,Віруню,не сумуй за мною,стара я вже стала,втомилася від життя. Ти повертайся до свого дому. У тебе ж сім`я,діти,вони потребують твоєї турботи. А щодо будинку,то я знаю,що тобі тут важко буде,погано,у тебе ж тепер своє затишне гніздо є,там твоє життя. А цей старий будинок ти продай,якщо ти його так залишиш,то він довго не простоїть,розвалиться,він теж догляду і ласки потребує,як жива людина. Ти не плач,доню,знаєш,я просто щаслива,що ти зараз зі мною. Я тішу себе тим,що в тебе все склалося в житті. Андрій тебе любить і поважає,а дітки,які вони в тебе хороші. Ти про них тепер маєш думати,ти їм потрібна і вони тебе підтримають і допоможуть. Я не хочу,щоб ти за мною сумувала,а як поїдеш звідси тобі легше буде змиритися,пережити усе.
-Мамочко,я ж не зможу без тебе,ти мене не залишиш.
-Ну що ти,Віруню,заспокойся,це ж життя.
Віра плакала ,Ганна заспокоювала її. Вони ще довго,до пізньої ночі сиділи і розмовляли. Але наступні кілька тижнів пройшли спокійно. Ганна почувала себе краще і Віра потроху почала забувати їхню недавню розмову. Вона доглядала за мамою,намагалася проводити з нею кожну мить. Та все ж сталося неминуче. Одного ранку,коли Віра підійшла до маминого ліжка,то побачила ,що Ганна не дихає,вона померла тихо,уві сні. Віра не могла в це повірити,їй здавалося,що це просто страшний сон,що вона,Віра,зараз прокинеться і все буде як колись. Та змінити щось було вже не можливо. Лідія Михайлівна не залишала Віру саму,вона чим могла допомагала їй,намагалася її якось розрадити і втішити,хоч і сама сумувала за Ганною. Наступного дня приїхав Андрій. Віра була ніби в якомусь заціпенінні. Але потрібно було комусь про все подбати: влаштувати похорон,поминальний обід для близьких,оформити необхідні документи,і Віра змушена була тримати себе у руках,не могла віддатися горю,та біль був такий сильний,що часом їй здавалося,що вона не зможе цього пережити. Віра погано пам`ятала похорон. Втомлена останніми днями вона хотіла спокою,хотіла залишитися наодинці зі своїми думками. Її охоплював відчай від усвідомлення своєї втрати. Вона була як людина,у яку влучила куля - якийсь час вона ще рухалася по інерції,не відчуваючи в повній мірі як болить її рана та нарешті впала знесилена. Кілька днів Віра не могла піднятися з ліжка,її охопила така загальна слабкість,що важко було навіть поворухнутися. Коли вона трохи окріпла,Андрій забрав її до дому. Вона закривала за собою не просто двері старого батьківського дому,Віра залишала позаду цілу епоху свого життя. Тепер все інакше,більше нема кому дзвонити щодня,нема з ким поділитися своїми тривогами і радощами,нема до кого приїхати,хіба що на могили батьків. Для неї цей дім був сповнений смутку,кожен куток їй нагадував про втрату. Та на неї чекали діти,Віра мусіла дбати і думати про них. Вдома вона і справді стала почуватися краще. Турбота про рідних заповнювала майже увесь її час. Тут Вірі легше було пережити своє горе.
Через кілька тижнів Віра поїхала на могилу до батьків. Думала,що побуде кілька днів у старому батьківському домі. Потрібно було перебрати і спакувати речі,які хотіла взяти з собою. Коли підійшла до будинку,просто не впізнала його. Навіть подумати не могла,що за такий короткий час може все так змінитися. Будинок,ще доволі міцний,здавалося аж похилився під тягарем самотності. Вікна сумно дивилися на вулицю. Будинок теж тужив за своєю господинею,що повсякчас дбала про нього. Віра за кілька днів,що провела тут,як могла привела все в порядок та будинок однаково мав сумний вигляд. Це відчувалося одразу,як тільки вона заходила на подвір`я.
Ввечері Віра ніяк не могла заснути. Вона бродила по кімнатах. Їй важко було тут,де стільки спогадів. Вона ще не пережила втрату мами. При одній згадці про це в неї лилися сльози. Особливо все яскраво оживало в пам`яті в цьому будинку,який мама так любила. Віра прилягла і нарешті задрімала. Їй приснився дивний сон. Ніби мама ,молода і гарна,якою Віра запам`ятала її з дитинства,була поруч,підійшла до Віри і ніжно погладила її по голові,поцілувала,посміхнулася до дочки такою спокійною радісною посмішкою,а потім повільно стала переходити з кімнати в кімнату. І коли, нарешті,обійшла ввесь будинок,на якусь мить затрималася на порозі,а потім вийшла,ще раз озирнулася і пішла. А Віра стояла і дивилася їй вслід поки легка мамина постать не зникла за обрієм. Віра прокинулася. Їй стало якось моторошно від цього сну. До ранку вона більше не зімкнула очей. Все думала і думала про маму,про будинок,в якому Віра знала ,що не зможе жити. Як же вчинити,щоб було правильно? І раптом згадала розмову з мамою незадовго до її смерті,коли вона сказала Вірі,щоб продати будинок як її не стане. Та ще цей сон,цей дивний сон… І враз Віра зрозуміла – так мама дала їй знати,що вона вже попрощалася зі своїм будинком,що тепер вона в іншому світі. Так,у невизначеності Віра повернулася до дому. Вона мучилася цим ще не один місяць,не знаючи як вчинити. Та коли,через доволі значний період часу,знову побачила як спохмурнів будинок,більше не вагалася. Вона вирішила остаточно – треба продати,якщо вона сама не може там жити. Треба,щоб хтось доглядав за домом так само дбайливо,як це робила мама в останні роки свого життя. І Віра написала оголошення. Як на диво,скоро знайшлися і покупці – це була молода сім`я з двома дітьми.
Коли через три місяці Віра приїхала відвідати могилу батьків,будинок було просто не впізнати. Він наче виструнчився,помолодів. На вікнах були новенькі занавіски і багато квітів,всередині лунав веселий дитячий сміх. Одразу було видно,що новим господарям тут добре. Вони наповнять цей дім своїми щасливими спогадами і радістю,дадуть йому нове життя,а цей будинок буде вірним їм,як був вірним своїй колишній господині. Віра вирішила не заходити,щоб не тривожити нікого і не порушувати тієї гармонії,що панувала навколо.
