У знайомстві з роботою і працівниками швидко минув місяць. Прийшов час зарплати і за традицією виставляння могоричу Павлом.
Вирішили піти після роботи в недороге кафе усією бригадою. Після розпитої першої пляшки розмова пожвавішала і всі стали наперебій розказувати кожен свою думку щодо політичної ситуації у країні, національних доріг і традиційно дурнів.
Павло докупив ще оковитої. Бригадир Степан вже настільки підкрутив звук своєї розповіді, що всі інші не тільки за столом, а й у всьому кафе змушені були замовкнути, бо їх все одно не було чути.
– От всі говорять: дороги погані, дороги погані… А знаєте чого вони в нас погані? – запитав він.
– Технології в нас не ті… – Дав однозначну відповідь закушуючи солоним огірком щойно випите Петя, котрого колись возили на чорній волзі щодня п’яного додому.
– Угу, так, так. – Сміючись перебив його бригадир Степан. – Краще б сказав – мозки у нас не ті, а не технології. Раніше, та й тепер коли допече то можуть прокласти десь кусок дороги нічим не гірший від європейського зразка.
– То чого всюди не кладуть такі? – пережовуючи запитав Петя.
– А ти більшу частину свого життя прожив на могоричах і хабарах і не знаєш як це робиться? – перепитав бригадир і далі перекрикуючи усіх в барі. – Я розкажу. Отам на об’їзній біля хімзаводу є асфальтний завод – пеклом його ще називають ті, хто там працює. Я теж пропрацював там деякий час, тому дещо розумію у технології виготовлення асфальту та прокладання доріг. Так от – пекло, тому що там кругом одна грязюка до колін, смола, гуркіт, сморід і в добавок вимащені й обдерті роботяги з мінімальною зарплатою. Начальство теж має малу зарплату, так що в цьому плані там панує цілковитий соціалізм. Але далі цікавіше, на кожний відрізок дороги котра повинна прокладатися чи ремонтуватися виділяються певні кошти і матеріали. Якщо з самими грошима трохи важче провернути якісь незаконні оборудки, то з матеріалами придбаними за них набагато легше. Отже, якщо комусь треба щебеню, каменю, асфальту – він спокійно підходить до виконроба, котрий займається прокладанням чи ремонтом дороги, або й до самого начальника пекла і домовляється. Повірте, що бувають дні, коли наліво продаються не одиниці, а десятки машин різних матеріалів. Крім того, серед багатьох компонентів, які входять до складу асфальтної дороги є цемент. На заводі, тобто в пеклі, до бункера мішалки асфальтної суміші навіть заварена труба з якої мав би подаватися цемент. Думаєте його не купують? – запитав Степан і сам відповів на своє запитання. – Купують, але везуть не в пекло, а відразу на іншу фірму зареєстровану на сина начальника пекла, яка виготовляє бруківку, а вже зараз здається й будинки будує…
– З чого ж дороги будують, якщо так багато продають? – не зовсім вірячи у розповідь запитав Іван Семенович.
– Замість шару щебеню в метр, засиплють – двадцять сантиметрів, а якщо не вистачить і на те, то наберуть трохи піску з річки разом з мулом.. – Відповів Степан. – Потім кілька разів до обіду працівник проїде катком по цій каші зі щебеню та піску, соляру продасть чи обміняє на горілку і готово – можна стелити асфальт. До речі – катки крім того, що їздять повинні ще й вібрувати, але я у нас такого ще не бачив. Не знаю, чи вони всі зламані, чи шофера самі відключають цю функцію, але доріг в нас ніхто не вібрує… От тобі й не ті технології.
– Поміняти начальників пекла, виконробів, поставити чесних людей… – Дав пропозицію чесний Петя.
– Чесним там не місце. Адже виконроб несе калим начальнику, начальник ще вище… і так аж на самий верх. І якщо хтось знайдеться дуже чесний і комусь не приноситиме… То майже автоматично перестане працювати на своїй посаді. – Заперечив бригадир.
– Хлопці! – закричала строга власниця бару, яка сама й стояла за стійкою. – Ану припиніть кричати, або вимітайтеся звідси. Усіх клієнтів своїм горланням мені порозляпували.
– Пішли, - коротко скомандував Степан.
Погода цього дня була прекрасна. Підігріті алкоголем чоловіки ішли з чіпка на зупинку через парк Слави.
– Пішли на каруселі, бачите он поставили, – враз викрикнув мовчазний Боря.
– Тебе що, в дитинство кинуло? – підсміюючись запитав Іван.
– При чім тут дитинство. Згадайте, коли ви останній раз були на каруселях? – не заспокоювався Боря.
– Я, якщо чесно, то ніколи. – Зізнався бригадир Степан. – Пішли.
Петя шепнув на вухо Павлу, щоб той ще збігав докупив горілки. На каруселях же ж так не цікаво буде…
Їхніми першими, і останніми каруселями на цьому атракціоні був круг із змонтованими різними звірами по краю, який після того як вони всі вмостилися один за іншим почав крутитися. Як тільки він набрав обертів Петя встав зі свого барана і повільно хапаючись спочатку за хвіст тигра, потім за плече Павла підійшов до нього, витяг стакан з кишені, узяв у того пляшку і наливши дав йому. Той випив повернувши стакан. Так Петя пройшов до Андрія зварника на слоні, потім бригадира на зайці, і в кінці до Івана на якомусь птасі. Спочатку він налив йому, потім дав пляшку в його руки, а собі взяв стакан. Жінка оператор увесь цей час весело сміялася до якогось залицяльника і не бачила, що робили п’яні чоловіки.
Петя одним махом випив налитий Іваном йому стакан, але при цьому дещо ослабив хватку з якою тримався за голову птаха, втратив рівновагу і підкоряючись відцентровій силі вилетів за межі каруселі. Але здаватися схоже він не збирався. Падаючи Петя зловився за висячий з боку сидіння ланцюг. Карусель продовжувала крутитися, а Петя ціпко вчепився і не відпускав ланцюг стираючи до асфальту туфлі і коліна.
– Зупиніть!!! Зупиніть каруселі! – закричав Степан.
Оператор нарешті звернувши увагу і побачивши, що сталося зупинила карусель і вибігла з операторної кабінки перелякавшись за життя і здоров’я потерпілого.
– Хлопці, я ж казала пристебнутися, чого ви порушили правила техніки безпеки? – думаючи, що той вилетів з крісла через те, що не пристебнувся.
– Ми монтажники-висотники. Ми, можемо і не пристібатися. – Підводячись з асфальту і ледве перебираючи язиком сказав Петя.
Павло підбіг до нього і допоміг йому встати. Іти той також вже сам не міг чи то від сп’яніння, чи то від травм. На Петю було страшно дивитися. Його одяг на ліктях і колінах був подертий в лахміття і закривавлений. Підошви в туфлях майже повідривалися. Носків узагалі не було. З-під подертих шкарпеток боязко виглядали закривавлені пальці. Усе обличчя подряпане…
– Алло, швидка? – намагався додзвонитися на швидку допомогу Степан.
– Я вас прошу, хлопці. Тільки не тут. Тільки не сюди викликайте швидку, ви ж самі винні, ви випивші… Мене звільнять з роботи… – Заламавши руки просила оператор.
– Під’їжджайте на перехрестя по Квітневій вулиці, біля атракціону в парку Слави, тут збили чоловіка. – З коса глянувши на оператора сказав Степан. – Давай швидко його виводь он до того перехрестя…
– З тебе могорич, – опираючись на Павла і шкутильгаючи сказав Петя до жінки вважаючи, що вони роблять благородний поступок.
– Іди вже, йди, п’янь нещасна. Не лазив би тут п’яний, не мала б клопоту. – Тихо бурмотіла собі під ніс оператор.
Петю забрала на перехресті швидка, водій винуватець нібито не зупиняючись утік з місця пригоди, а всі інші порозходились по домах.
Через тиждень Петя повернувся в робочий колектив. Крім синців і подряпин нічого страшного з ним не сталося.
Так минуло кілька місяців поки вони усією бригадою не були відправлені на монтаж нових фільтрів та пов’язаних з ними систем водозабору міського водоканалу.
Саме там відбулися події, котрі зумовили наступні зміни в житті Павла. Весняного погожого дня на другий день роботи на водозаборі вся бригада побачила дуже гарних двох лаборанток, які брали воду на аналіз. Вони навіть були подібні між собою наче близнюки, тільки одна сумна ніби наділа скривлену театральну маску, яка от-от заплаче, а інша весела, як весна.
– Дивись Павло, яка пара хороших кандидаток у твої жінки, он поскакали. – Киваючи до Павла сказав Петя. – Тільки не бери ту скривлену, ніби жує квасне яблуко. Я вдома таку маю. Вона усе життя така, і чим старіша – тим більше бундючиться і кривиться. І мене пиляє, пиляє… Як я її вже ненавиджу…
А та друга нічого. Тільки либиться постійно так, ніби знаходиться в постійному оргазмі…
– Заткнися вже, дурню старий. – Перервав його Степан. – Він вже не маленький, сам вибере, якщо захоче і треба буде. А твоя, якби тебе не пиляла – уже давно гнив би в землі, як твої друзяки алкоголіки-фінансисти.
Ті дівчата кожен день приходили до водозабору брати зразки води на аналізи і кожен раз одна була невимовно сумна, а інша весела ніби під якимось кайфом.
Старші працівники постійно підштовхували Павла, щоб той ішов знайомитися, але він чи то на зло всім, чи від сором’язливості і відсутності такого бажання жодного разу не зробив такої спроби.
За два місяці бригада майже закінчила свою роботу і розставляла останні штрихи та підтягувала, як кажуть хвости.
Павло розбирав установлене риштування і будучи на висоті кількох метрів бачив, як лаборантки традиційно сумна і дуже весела беруть воду на аналіз і йдуть геть. Весела дівчина привітно усміхаючись помахала монтажникам рукою і дівчата пішли геть. Інша дівчина чомусь йшла дуже повільно і досить відстала від першої, котра сміючись і щось розповідаючи навіть не помітила, що подруги немає позаду.
Павло спостерігав, як зачарована дівчина, так її називали усі працівники, спочатку відстала від подруги, а потім оглядаючись довкола наче злодій, котрий не міг визначитися в яку сторону бігти попрямувала за територію водозабору на сусіднє не підприємство, яке займалося виготовленням дерев’яних брусів. Тим часом перша дівчина помітивши відсутність подруги розгублено оглядалася у пошуках подруги. Павло бачив усе і запідозривши недобре зіскочив з риштування і побіг на пилораму. На його очах молода дівчина, наче не при розумі зупинилася біля козлового крана, який пересуваючись по рейках розвантажував деревину з машини, дочекалася коли зачепивши кілька важких стовбурів почав рухатися в її сторону. А далі наче засуджена відьма середньовіччя покірно клякнула і положила голову на рейсу…
Павло був зовсім недалеко, коли побачив це видовище. Кран теж… Крім нього цього не міг бачити ні кранівник, а ні вантажники за величезними стосами складеного дерева.
