Криза графоманського оптимізму
Не плутати з кризою ренесансного гуманізму, притаманною пізнім творам Шекспіра чи Сервантеса (якщо вірити шекспірознавцям, саме так і було). Це трохи інша криза, притаманна саме молодим авторам. Хоча іноді вони співпадають. В мене вона прийшлася років десь на 27, але спостерігаючи за сучасними літераторами-акселератами, я з подивом довідався, що графоман може переживати цю оптимістичну трагедію і в 25 років, і в 23 роки.
Проявляється вона в тому, що графоман починає думати. І думи його сумні та невеселі, як в сотника Забрьохи з «Конотопської відьми» Квітки-Основ’яненка.
- Скільки можна займатися єрундою? Віршики якісь писати, замість народжувати синів, садити дерева й будувати будинки? Мені вже 23... 23, на хвилиночку! А в мене ще навіть дебютна збірка не вийшла! Та Артюр Рембо в моєму віці...
Втім, навіть якщо дебютна збірка в неборака вийшла ще у 18, в 20 він вже був автором чотирьох літературно-мистецьких проектів, для одного з яких на дві години перекривали рух трамваїв у центрі Львова, підсвічували хмари лазерами і помирили Забужко з Костенко (ну так для проекту було треба), а про ті фестивалі, форуми, слеми й читання на стадіонах, в яких він просто брав участь поетом на загальних підставах, вже так одразу й не пригадаєш, або доведеться наводити повний список у додатках до цього розділу, бо список більший за розділ, навіть якщо він вигравав якісь престижні, хоча й заохочувальні, премії «Смолоскипа», друкувався в півтора десятках поетичних альманахів, навіть якщо за його віршами відзняли більше відеопоезій, ніж серій в «Рабині Ізаурі», навіть якщо єдине питання, яке виникає при погляді на такий послужний список у 25 років буде «Дівчино, чого ж вам ще треба, щоб в себе вірити?», навіть тоді графоман не застрахований від цієї кризи графоманського оптимізму.
- Ось видам нарешті другу збірку і покінчу з поезією. Назавжди! - думає той поет.
Усі молоді поети чомусь думають про Артюра Рембо, який у їхньому віці вже торгував неграми в Африці, і геть ніхто про Тютчева, першу поетичну збірку якого видали у 51-літньому віці.
Якщо якийсь прозаїчний графоман думає, що нас, привильних пацанів, це не стосується, мушу його розчарувати. Більше того, криза графоманського гуманізму якраз прозаїкам притаманна в більшій мірі. Поети можуть хоча б читати свої вірші перед люди. Й тому зазвичай мізантропи з них никудішні. А уявляєте собі слем десятка прозаїків, авторів семисотсторінкових романів, безжалісний і безглуздий?
Тож характер ненадрукованого прозаїка псується не на жарт. Звідки в інтернеті беруться тролі?Це душі ненадрукованих прозаїків.
Тож варто прозаїкові здатися, зачохлити перо, й полишити велику графоманію, яка від графоманії першої ліги відрізняється головне вірою прозаїка в свою щасливу зорю, варто ту віру й бадьорість графоманові втратити, як...
Наведу декілька симптомів перетворення прозаїка на троля. Список не повний.
- Ви переконані, щоАвтор Д. замолодий. Що він може Вам розказати?
- А Автор Б. – старий пеньок. Чим він може Вас здивувати?
- Для змістовної критики на вісім сторінок нової книжки авторки К. Вам досить лише почути її назву.
- Коли Ваш критичний допис потрапляє до рук сторонньої людини, вона довго не може визначитися, присвячено його літературі, чи все ж таки фізіології.
- Ви все частіше оперуєте не прізвищами авторів і назвами їхніх книжок, а цілими літературними школами, напрямами, періодами, жанрами, стилями і навіть літературами. Звісно, що нічого хорошого про той постмодернізм не кажете.
- Вас не бентежить, коли ви як недосяжний взірець для сучасної літературної молоді, ставите літературні періоди, коли половина літераторів сиділа в мордовських таборах за доносами іншої половини літераторів. Головне, вони були – шестидесятники! Богатирі – не ви!
- На будь-якій презентації будь-якої книжки ви обов’язково берете слово і якось так виходить, що 15 хвилин говорите не про презентовану книжку, а про свій недописаний роман.
- Вживаєте слів «дискурс», «інтенція», «Письменник» (обов’язково з прописної літери!) і фразу «літота нищить гіперболу», навіть коли вас всього лише спитали дорогу до бібліотеки о другій ночі.
- На запитання, що зараз читаєте, гордо відповідаєте – читаю тільки мертвих! І на Петрівці пасетесь переважно на розвалах букіністів, шукаючи журнал «Звізда» за 1953 рік з тими мертвими.
- Вважаєте, що сучасним українським видавцям потрібно було торгувати ковбасою, а не друкувати книжки.
- Довго й емоційно дискутуєте з двірником Серьожею, що Л.Денисенко – не письменник, а О.Денисенко – Письменник.
- Улюбленою вашою прикладкою стають чомусь фекалії, кажете не інакше, ніж: гівно-видавці, гівно-автори, гівно-читачі. Можливо це тому, що читаєте переважно у відхожому місці.
- Основною вадою будь-якої книжки, окрім Вашої вважате те, що вона – надрукована.
Ну і таке інше. Я б закріпив за кожним графоманом право бути надрукованим державним коштом безпосередньо у Конституції. Просто щоб не псувати соціум. Бо, наприклад, Друга світова війна – то всього лише розборки німецькогоневизнаного художника з грузинским невизнаним поетом. Дуже сподіваюсь, що після того, як наше графоманське лоббі з’явилося і в вищих сферах нашої держави, справу з конституцією буде вирішено, третьої світової не відбудеться.
Чи є протиотрута від перетворення на троля, якщо вже помітили в себе певні симптоми? Оптимізм і вміння наполегливо чекати. Мені свого часу допомогло дуже нескладне заклинання, надруковане на машинці «Еріка». Я б навіть сказав – анкета на сторінку друкованого тексту. Просто сів і записав, зовсім як Дениско з оповідання Віктора Драгунського «Що я люблю» і «Що я не люблю».
Анкета виявила дивні речі. Наприклад, що за те «десятиліття відсилання рукописів по редакціях часописів» я відсилав свій рукопис до редакції аж... чотири рази. Чи що я так і не навчився притомно вибудовувати сюжет. Чи що серед улюблених авторів у мене українських – втроє менше, ніж російських і чи не вчетверо, ніж іноземців. І намагаюся при цьому писати українську прозу. Що недописаних і загублених рукописів у мене чи не шістдесят відсотків. І таке інше, і таке інше. Досить для того, щоб зрозуміти, що не варто звинувачувати невдячний світ, варто попрацювати ще якийсь час над одним з його насельників. І тоді, можливо, ще і з нього будуть люди.
Анкету подам в додатку, якщо знайду в шухляді. Чи взагалі продаватиму графоманам за гроші. Чудодійний, як виявилося, засіб, якщо заповнювати її кожні десять років.
