Вона танцювала Танець Світла зі своєю Тінню.
Якби не було світла – не було б і тіні, якби не було її – тіні також не існувало б. Проте чи була б вона сама, і чи існувало б світло без її Тіні?
Вона не могла відповісти на ці запитання.
Вона просто танцювала зі своєю тінню.
Танець Світла.
Зі своєю Тінню.
Вона не була самотньою, а, можливо, й була, хоча й обманювалась власною наповненістю.
Вона ігнорувала очевидне і заперечувала будь-які роздуми.
Вона просто танцювала зі своєю Тінню і проникала все глибше й глибше в справжню суть речей.
Вона стукала у стіну – тверду твердиню очевидно існуючого в пошуках прогалини. Вона намагалася пройти по інший бік очевидного – проникнути в справжню суть своєї Тіні. А тінь її падала на тверду непохитну бетонну очевидність існування в цьому світі.
Вона довго танцювала.
Довго стукала в стіну.
Люди проходили повз неї, щиро дивуючись з поведінки цього незвичного створіння, котре звикли називати дитиною.
Але не заперечували. Вона ж бо дитина, дітям властиво стукати в твердиню очевидності, перевіряючи її на міцність.
А вони не знали, що вона просто танцює танець Світла зі своєю Тінню.
Мені хотілося підійти ближче і сказати, щоб не слухала нікого, продовжувала танцювати, і тоді колись вона неодмінно проникне в суть своєї тіні, в суть себе, в Суть справді Суттєвого у цьому світі. Мені хотілося сказати, щоб вона не слухала нікого, і тоді вона ніколи не дізнається, що проникнути в Суть неможливо, і таки проникне в неї.
Я думала, вона далеко піде, і фантазувала, ким стане ця дитина, якщо продовжить танцювати.
А вона не думала. В її світі не існувало місця для роздумів, вони були їй чужими. Вона все перевіряла на смак, випробовуючи твердиню цього світу.
Вона просто танцювала Свій танець. Танець Світла зі своєю Тінню.
Як і всі ми.
Колись…
