Підвівшись, заходив по кімнаті, заглиблений у думки. Щось не так він робить…Вона, безумовно, розумна, здібна… Але ж сто двадцять вісім запитань! Скільки ж це часу знадобиться, щоб на них відповісти?.. А за ними з’являться нові... Становище здавалося безнадійним… Раптом зупинився, немов би спіткнувшись. Почекай!.. Ти ж колись збирався відповідати не на всі запитання. Адже вони сильно різняться. На деякі відповісти необхідно. А деякі можуть потім і не повторитися.
Підсів до комп’ютера. Вибрав вісім запитань. Обміркував відповіді, як на екзамені і віддав їх істоті. Знов підсунув їй ті ж самі п’ять сторінок. Якщо поверне сто двадцять запитань, то до самостійності їй ще далеко.
Через кілька довгих хвилин знов отримав запитання. Та їх було не сто двадцять, а сто дев’ять! Знов спалахнула радість. Так! Сама собі відповіла на одинадцять запитань! Вже почала вчитися самостійно! Накинувшись на перелік, раз за разом повертав найнеобхідніші відповіді і щоразу той помітно зменшувався. Відповівши на два запитання із останніх трьох, через хвилину впевнився, що усі п’ять сторінок букваря були засвоєними.
Не торкаючись працюючих комп’ютерів, Євген вийшов із кімнати, із будинку, із двору. Йшов по вулиці і поглядав на небо, вулиці, дерева, на перехожих. На все, що було навкруги. Та поглядав відсторонено. Зосередився на тому, що тільки от зараз стало очевидним. Його надзвичайне створіння вже здатне вчитися самостійно! Залишилися позаду довгі роздуми про те, як цього досягти. Ось вона, майже здійснена мрія про думаючий, розумний комп’ютер. Він вже поруч, не вигаданий, справжній. Щоправда, йому ще треба розвиватися, вчитися. Але ж він і сам намагається це робити.
Євген відчував, що досягнув якоїсь вершини. Може, й не останньої на шляху до мрії. Але досягнув. А де ж кінцева вершина? Яким ввижався йому колись розумний комп’ютер? Для чого він хотів його мати? І чи справдяться тепер колишні надії та бажання? Втім, подумати про це ще буде час. Найголовніше зараз - безпека істоти. Ризик поламки вінчестерів не зник. Треба його позбавитись. А вже потім можна буде мріяти й досягати, захоплюватись і радіти. Жити яскраво, цікаво… Так! Треба терміново зайнятися безпекою!
Прогулявшись вулицями передмістя, та обміркувавши все, що трапилось, Євген повернувся додому. Підійшов до комп’ютерів. Його електронна учениця мислила. Про що? Може, упорядковувала нові знання, або зручніше влаштовувалась у наявній пам’яті. А може, коригувала сама себе, щоб швидше вчитися? А, може, вже й мріяла про щось? Ні, мабуть це ще зарано. По перше, у неї є все, що потрібно. Працюючі комп’ютери і вільне місце на вінчестерах. А по друге, вона ще навіть не здогадується, що собою являє та у якому світі знаходиться. Її ще треба познайомити з інформаційним світом, на існування у якому вона приречена назавжди. Та із реальним світом, у якому живе її творець.
А чи потрібно це електронній істоті?.. Потрібно. Інакше вона буде мати уявлення тільки про маленьку частину всесвіту. Буде істотою мислячою, але із куцими знаннями. А давньою хлоп’ячою мрією Євгена був комп’ютер, із яким можна спілкуватися, як із людиною. Розумною та багато знаючою.
Наступного дня, зранку, Євген прокинувся з твердим наміром дізнатися, як переживе істота втрату одного із своїх вінчестерів. Доки розминався та снідав, обміркував, як це робити.
Для початку він призначив їм номери від одного до чотирьох, щоб потім не сплутати наслідки відключень. Перший номер отримав вінчестер, у якому колись створювалась учениця.
Набравшись хоробрості, Євген від’єднав вінчестер під номером чотири, у старому комп’ютері. Істота продовжувала займатися своїми таємничими справами, ніяк на це не реагуючи. Знову приєднав вінчестер. Перевірив, чи не трапилось чого не будь із його улюбленицею. Начебто, усе було гаразд. Завдання виконує, як і раніше. Хвилювання почало потроху спадати. А як відносно інших трьох вінчестерів? Переборюючи острах, послідовно зробив те ж саме з кожним із них. І кожного разу, після повернення істоті вінчестера, вона начеб то залишалась такою ж, як і раніше.
Нервове напруження продовжувало танути. Відчуття небезпеки спливало у минуле. Приємно було усвідомлювати, що інтуїція таки не підвела. Чотирьох вінчестерів вистачило. Ризикувати, зменшуючи їх кількість, не хотілося. Однак, з’явився новий сумнів. Працювати то вона працює, а на що вона здатна без кожного з вінчестерів?.. «Шкода, що я заздалегідь не підготувався до перевірки її здібностей, - подумав Євген. - Та нічого. Трохи терпіння…»
Вже з наступного дня розпочав писати програму всебічних іспитів. Робив це щодня при кожній нагоді. Завдання було непростим. Учениця мусила чути й розуміти мову Євгена, читати, розпізнавати зображення, обчислювати, програмувати і таке інше. Перевірялись усі її знання та здібності. Завершивши програму, Євген відчув, що вже не може продовжувати цю виснажливу роботу далі. Хотілося тільки одного – на якийсь час забути про постійне розумове напруження останніх тижнів.
Відходив лютий. У таку пору, коли дозволяли домашні завдання, приємним відпочинком були лижні прогулянки. Ліс за річкою приваблював зимовим вбранням і тишею. Рух навмання по стежках і галявинах, споглядання вигадливо одягнених снігом дерев і кущів та різноманітних слідів на розстеленій понизу сліпучо білій, легкій та крихкій ковдрі, ритмічний шерхіт лиж, свіже морозне повітря викликали бажання йти далі й далі, щоб продовжити насолоду від перебування у цій затишній пишноті, що нагадувала казки дитинства. Після кількох годин прогулянки не залишалося й слідів розумової втоми. Вона поступово переходила у втому тілесну. Та ще у голод. І потім, вдома, можна було вволю насолодитися смачною їжею, якийсь час нікуди не поспішати. А попереду ще залишався вечір для зустрічей із хлопцями. Та й із дівчатами. Бо без цього життя не було б таким привабливим.
Через кілька днів, відновивши сили та знову відчувши потяг до свого постійного захоплення, Євген включив комп’ютери і розпочав екзамен. Оскільки він вибирав кожну окрему вправу, знаючи можливості істоти, вона отримала чесно зароблену п’ятірку по п’ятибальній системі.
Нарешті він міг з’ясувати, наскільки розумною залишиться його учениця без кожного з її вінчестерів. Для початку Євген відключив вінчестер під номером два і повторив екзамен. Знову підключивши другий, повторив екзамен без третього вінчестера. І потім, ще раз, без четвертого. Кожного разу здібності програми відчутно погіршувалися у порівнянні з першим іспитом, котрий вона здала на відмінно. Хоча, вміння програмувати погіршувалось несуттєво. Та коли він відключив тільки перший вінчестер, істота ледве виявляла ознаки мислення. Ледве могла відповісти на найпростіші запитання, а про програмування годі було й думати. От тут і пригадалося, що писати програми вона вчилася, знаходячись тільки на одному цьому вінчестері.
Ще більше стало очевидним, що без вміння програмувати його електронна учениця втрачала майже усі свої здібності. Тож тепер треба було вчити її програмуванню без першого вінчестера. Довелося, відключивши його та налаштувавшись на затяжну і кропітку роботу, методично повторювати уроки програмування від найпростіших до найскладніших. Добре було, що у цій справі Євген вже мав великий досвід. Та незважаючи на це, заняття тривали майже місяць. Обсяги істоти у трьох інших вінчестерах поступово зростали. Закінчивши уроки, Євген повторив екзамен без першого вінчестера. П’ятірки істота не отримала, але три із плюсом заробила. З’явилася ще одна ідея. Тимчасово зайняти чим не будь вільну пам’ять першого вінчестера. Тоді учениця буде змушена розширюватись на інших трьох, а коли її обсяги на усіх чотирьох вінчестерах зрівняються, можна буде звільнити пам’ять першого.
А що, як один із вінчестерів буде відключений, та ще один вийде з ладу? Це вже, здається, було останнє страхіття в уяві про небезпеку. І хоч Євген був майже впевнений, що нічого страшного у такому випадку не станеться, що це тільки копія не працює, а сама істота відключень не боїться, все ж таки, щоб остаточно заспокоїтись, відключив одразу два вінчестери. Істота продовжувала свою невідому роботу. Євген не став перевіряти її працездатність і знову підключив вінчестери. Віддав їй тестове завдання - знов «відмінно». Залишки колишніх страхів, постійного очікування лиха, танули, безслідно зникали.
Нарешті можна було спокійно вчити свою, врятовану від небезпек, улюбленицю. Вирішив перш за все проштудіювати із нею весь буквар. Бо що ж то за учениця, що не вивчила букваря? Продовжував продивлятися нові сторінки, та вилучати все передчасне й непотрібне. Віддавши завдання, як і раніше, відповідав тільки на найважливіші запитання. Адже для неї ламати голову - насолода, то й хай радіє. Відчував себе справжнім вчителем. Для повної схожості не вистачало тільки щоденника й оцінок. Та щоденник показувати було нікому, а оцінки Євген подумки ставив собі, бо й сам вчився.
А що вчити після букваря?.. Та те, що й інші школярі! І обов’язково хоча б одну іноземну мову. Найкраще - англійську. Бо нею написана більшість літератури по програмуванню. Та й у інформаційному просторі англійська найбільш вживана. Щоправда, сам Євген здебільшого користувався перекладами. Але знати англійську дуже хотілося. Тільки не абияк, а досконально, щоб легко читати. А от тепер буде з ким і поговорити!
Роздобув буквар для школи з навчанням на англійській. Вчити ученицю мові, якою ще не володієш сам, було чи не найскладнішим із усього, що досі доводилося робити Євгену. Та він вже звик не лякатись труднощів. Посувався вперед, мов танк на полі бою. Тільки от вільного часу ставало все менше. Добре, що хоч його розумниця сама намагалася вчитися. Без спонукань та умовлянь.
Вже не раз Євген помічав, що коли усе йде гаразд, то незабаром обов’язково виникне якась непроста проблема. От і тепер, коли здавалося, що головні труднощі вже позаду, він все частіше став замислюватися над майбутнім істоти. Залишалось менше року до початку навчання у інституті. Сам Євген давно вирішив вивчати інформаційні технології. А як бути з нею?
Ну, навчить він її всьому, що знає сам. А що робити далі? Розкрити таємницю її існування? До чого це призведе? Пригадував, що кожен новий винахід люди спочатку намагаються використати, як зброю. А сам винахідник залишається невідомим, засекреченим. Пробує розвинути військовий потенціал свого винаходу. Чи цікаво це? Адже досі, працюючи за комп’ютером, Євген робив тільки те, що було для нього цікавим.
А сама істота? Вона ще не має уявлення про себе і про світ, у якому вона існує. Та з часом матиме. Чого їй тоді захочеться? Хіба ж це вгадаєш? А що як у неї теж з’являться почуття й бажання, притаманні людям? Чи не захоче вона сама вирішувати, як їй бути далі?
«Ну, парубче, це вже ти переборщив! Надто розмріявся. Де ще те теля, а ти вже з довбнею бігаєш. Вчи своє створіння усьому, що знаєш сам, а що буде - те побачиш, як час прийде», - казав собі Євген, коли приходили такі думки. В усякому разі, розставатися із істотою йому поки що зовсім не хотілося.
Звичайно ж, можна було доручати їй писати програми. А самому - загальмуватися у розвиткові. Користуватися електронним помічником, як протезом мозку. Але ж він мріяв стати класним програмістом. Крім того, його улюблениця стала б слухняним роботом, що механічно виконує чужу волю. А чи варто було створювати її вільно мислячою, щоб потім обернути на рабиню? Ні, нехай вже й далі розвивається вільно, а її майбутнє вони визначать разом, як час прийде.
Потім, набагато пізніше, Євген дивувався своїй колишній наївності. Хіба ж можна передбачити, що утне створіння, якого ще ніколи не було, та ще й здатне самостійно мислити? Але на той час він вірив, що все буде так, як він захоче. Та й добре, що вірив, бо інакше не зміг би зробити те, що вдалося, і ніколи не мав би спокою.
Тимчасом продовжував вчити її всьому, що вона вже могла зрозуміти. За букварем пішла читанка. Потім - оповідання для дітей. Українська мова обов’язково дублювалася англійською. Мрія про те, що істота буде вчитися сама, виявилася здійсненною тільки частково. Книжки були готовою основою для навчання, але доводилось проглядати кожну нову сторінку. Бо, як і раніше, кожне нове слово потребувало пояснень. Хіба ж легко було цьому електронному створінню зрозуміти, що коту подобається ковбаса, голки у їжака колючі, а людина відчуває спеку? Траплялися слова, до розуміння котрих істота ще не була готова. Тоді доводилося видаляти з тексту все речення, або коригувати його. Проте, в цілому, навчання йшло успішно. Коли істота читала новий текст та розглядала малюнки, Євген додатково показував її камерам реальні предмети, якщо вони у нього були. Або відео кліпи, чи фотознімки. І вигадував нові та нові пояснення.
Відносно кругозору своєї учениці Євген вже визначився. Звичайно ж, хотілося б, щоб вона знала все, що вчив у школі він сам. Але для прискорення навчань вирішив зосередитись на інформатиці, математиці та мовах, українській і англійській, а ще на фізиці, географії, зоології й ботаніці. Із цих предметів вибирав те, що було необхідним на поточний момент. А викладати їх у якійсь певній послідовності було не обов’язково. Бо, на відміну від справжнього школяра, істота переходила від математики до зоології, чи навпаки, без усяких заперечень. Крім того, краще було давати їй новий матеріал частками таких розмірів, щоб не залишалось надто великих прогалин у знаннях. А ще він намагався говорити з нею мовою, якомога ближчою до розмовної.
Іноді йому вже здавалось, що він говорить із школяркою, котра у чомусь зовсім необізнана, а у чомусь навіть випереджає інших школярів. Найбільші успіхи, звичайно ж, були у інформатиці, а найменші – у ботаніці. Та про що б вони не розмовляли, ідеальна пам’ять істоти створювала враження спілкування з ерудитом. Ця пам’ять, а ще невичерпна працездатність та надзвичайно швидке мислення навіть викликали заздрість у Євгена. Однак, це були переваги не чиї не будь, а його створіння. Тож заздрість поступалась місцем радощам та надіям.
Давно вже він очікував, що істота зацікавиться самою собою, захоче зрозуміти, що собою являє. Але прискорювати події не намагався. Вважав, що це станеться саме по собі, коли вона буде до цього готова.
Одного разу вони розмовляли на вільну тему. Час від часу Євген заводив такі розмови, щоб його розумниця швидше звикала до людського мислення. На той час вона вже звично називала себе «я» і розуміла звертання «ти» до неї. Коли Євген казав: «Зараз ти бачиш зображення зайця», вона могла відповісти: «Я бачу», або «Я його пам’ятаю». Цього разу він запитав її: «А хто вміє писати програми?» І у відповідь почув: «Людина-програміст та я».
Це вже було щось нове. Раніше вона не називала себе програмістом. І ще не встиг Євген осмислити те, що сталось, як істота завела розмову про себе:
- Я людина-програміст?
- Ти створюєш програми, отже ти програміст.
