Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50898
Рецензій: 95672

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30222, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.218.145')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Обітниця

© Андрій Ворон, 15-08-2011
Він знав що за ним прийдуть, обов’язково прийдуть. Катуватимуть, ображатимуть, а потім кинуть десь пуд кущем гнити. В них не було вибору, така їх правда. Але була і інша. Правда – людська. Правда людей яких ображають та грабують чиновники. Правда водіїв яких грабують на дорозі ті, що мали б робити рух безпечнішим. Правда людей яких збив на смерть чи скалічив черговий п’яний нащадок «талановитої родини», що не впорався з керуванням своєї квартири на чотирьох колесах. Правда ошуканих виборців, вкладників, матерів, студентів, робітників….
Якось він собі заприсягся: написати про цю правду. Розповісти людям про таких самих як вони. Сказати що у єдності сила. Що вони гідні. Тоді щось зміниться… Аби тільки люди його почули, зрозуміли… Але якою стала нагорода? Сусіди та пересічні стали кликати його «бандерівським недобитком», а більш офіційні кола проплаченим заходом провокатором. І ось нарешті чистий багажник з якісним покриттям, гарний полотняний мішок і справжні шкіряні ремені на гомілках та зап’ястях, а десь попереду безіменна могила – аналог пуліцірівської премії, що батьківщина видавала справді гарним журналістам.
Але цього слід було чекати, і поступово він змирився. Перестав прокидатися від найменшого шурхоту, та озиратися на підозрілих незнайомців. Зрештою це було неминуче. Він змірився і став жити. Нещодавно навіть отримав у спадок дідусевиї дім. Халупка у передмісті, але своя. Є навіть невеличкий садочок в якому ще була сила-силенна роботи. Єдине про що він благав Бога це аби його жереб оминув кохану. Ту що він довго відштовхував аби не наражати на небезпеку. Та зрештою вони стали ділити на двох ліжко та, хоч скромний, але сімейний бюджет… І ось вони ділять багажник джипа, що вже звернув з траси на грунтівку. Схоже Бог знайшов для себе важливіші справи ніж вберегти безневинну жінку. Як завжди. Якщо Бог справді такий яким його змальовує Церква, то він рідкісна мерзота. Чи просто в нього своя доля відкатів?
Та чомусь все це було десь на узбіччі розуму. А єдиним що не давало спокою роковоному журналісту було те що він образив друга. Той хто завжди був поряд та наче відганяв усі негаразди, надихав та повертав сили коли здавалося, що все втрачено.
Товаришували вони почали від закінчення школи. Точніше трошки раніше. Наприкінці останнього навчального року коли, попре заперечення батьків, був обраний життєвий шлях в гості завітав двоюрідний дядько. І привіз собою собаку цуценя маламута. Веселий, зеленоокий, дуже сильний пес мав особливу відзнаку: смугу рудого хутра вздовж хребта та пляму такої самої шерсті на грудях. Дядько подарував собаку і сказав, що цей товариш ніколи його не зрадить, ніколи не кине. Але треба обов’язково виконати три гейси: ніколи не знімати ошийник, ніколи не саджати на ланцюг, і ділити з псом одну оселю.
Хлопець легко погодився щиро радіючи пухнастому невгамовному дарунку. Та дядько примусив заприсягтися на крові. Але і це юнак сприйняв спокійно, матусин брат в родині вважався диваком, а клятва на крові робила подарунок містично казковим. Ще більш казковим зробив його ошийник – витвір ковальського мистецтва, гнучке кільце з застиглих у металі пелюсток полум’я, що попре всю свою ажурність виявилися дуже міцними. А довершував композицію замок – чудернацьке сплетення незрозумілих рун. Саме туди накрапав крові хлопець урочисто повторюючи слова клятви, насправді просто підігруючи дядькові аби той швидше відчепився.
Відтоді вони з Рудим завжди були разом. Разом викручувались ховаючи звіра від вахтерки гуртожитку чи вередливої господарки квартири, ділили на двох радість і горе, голод, холод, успіх чи поразку. Щоб не було вони це зносили вдвох, і жодного разу пес не показав як йому важко чи погано. Він просто був поруч, заряджаючи своїми спокоєм та оптимізмом. Чи дурнуватими жартами. В такі моменти журналіст готовий був заприсягтись, що бачив тоді посмішку на обличчі звіра.
Посмішка, від теплих спогадів, мимоволі прикрасила приховане мішком обличчя. Але миттю розтанула коли господар пригадав свою зраду. Вигнав з дому, замінив ошийник та посадив на ціпок біля будки. Певно поряд з тою будкою пес і сконав коли по хазяїна пришли. І тепер, на порозі смерті, він думав лише про що так і не встиг вибачитись перед Рудим та повернути його в дім…

Він міг зносити біль, міг терпіти голод чи холод. Міг пробачити все. Тільки не зраду. Не того хто заприсягся і порушив слово. І через кого? Через ту стару відьму - матір дружини. Обраницю Господаря Рудий зустрів радо, це була лагідна, уважна та хазяйновита жінка. А головне вона і Господар щиро кохали одне одного. Їх зв’язувало дещо міцніше за штампи на папері, почуття що ідуть з самісіньких глибин і серця. Тож слідуючи свої обітниці пес взяв під захист ще одну людину.
Та матір обраниці по вмінню отруїти життя могла дати фору половині пекельних змії. Пихата та зарозуміла жінка одразу не сподобалась Рудий. І це почуття було взаємним. Але те що тещі не подобався «блохастий цуцик» можна було пробачити, а от «того навіженого журналістика» пробачити було неможливо. Хто вона така аби коментувати свідомий вибір двох дорослих людей? Та більш за все Рудого дратувало, що абсолютно не поважаю зятя, теща вимагала поваги до себе. Ще й мала дурість ображатися коли отримувала відповідне ставлення. Тому Рудий, на втіху оточуючим, взяв собі за правило доводити нахабу до сказу безневинними витівками: гацав по прибраній оселі, скуйовджував щойно прибраний диван, заважав розмовляти, постійно крутився поряд чи кудись перекладав її речі. Звісно його наказували та більше для виду. Бо і самі молодята були раді позбутися надокучливого товариства старої.
Та знайшла стара відьма на нього управу. Але чого Господар повівся в неї на поводу? Для нього чи для господарки не було новиною, що три дні повного місяцю скипає кров у жилах пса. От і виє він на небо і гарцює по галявинах тікаючи в ніч. Ну і що з того що горять в нього по недоброму очі? Наче він бодай раз когось скривдив? І як можна було припуститися думки, що він міг образити хазяйську динину? Ну що за друня!?
Але діло зроблено та слово сказано. І не знайшовши за що зачепити карабін Господар зняв ошийник, замінивши його магазинним непотребом, та посадив на ланцюг поряд с конурою. Ще й вибачався тоді, придурок. А просто не слухати стару дурепу він не міг?
Рудий легко розірвав би ці дешевенькі ланки та чомусь йому стало байдуже. А яскраві до цього дні потонули у сірій багнюці одноманітності. І навіть коли по Господаря прийшли ті що несли лихо. Такі самі як і їх попередники, про яких журналіст навіть не здогадувався. Страж не показав ознак життя. І коли нападники вантажили у джип два борсаючись тіла пес не підвівся. Його зрадили! По всіх статтях! То чого він має лишатись вірним?
Та коли джип гаркнувши розтанув у глупій ночі, якийсь хробак сумління що точив серце вчепився в мозок з настирністю перфоратора: «Як він міг?»
- Мене кинули, мене образили - дуріючи від головного болю бубонів собі під ніс пес.
«Зрадник» - не зважало сумління, довбаючи череп з наполеглівістю у кілька тисяч обертів.
Аж раптом він відчув запах, точніше два. Рудий схопився на ноги та принюхався. Перший – не впокоєний дух. Переляканий привід, що марно сподівався втекти від другого.… Рудий здригнувся коли пізнав цей запах. Закарбований у глибинах гетичної пам’яті десь поряд з початком родоводу.
Привід, напіврозтанувша мара з сірого туману пройшла крізь паркан та шпарко кинулася до дому, не звертаючи уваги на надсадний гавкіт собаки. Від духу огидно смерділо злобою та гнівом, і Рудий раз по раз смикався на ланцюгу силкуючись відігнати потвору від домівки. Домівки Господаря… Подумавши про це пес вдавився власним гавкотінням. Якраз у той момент коли духа притисло до землі чудовисько, яке наче впало прямо з неба. Це була велетенська, метри три у холці, собакоподібна гостро морда звірюга, вкрита коротким рудим, наче піски пустелі, хутром. Інколи Рудий чув про нього згадки, але побачити… Певно дух був у краї лихий, раз Він вийшов на полювання. Пес стояв розкривши пащеку та у всі очі дивився на засновника свого родоводу.
Пращур звісно теж його відчув, повернув голову і зазирнув в самісіньку душу Рудого. І йому страшенно не сподобалось те, що він там побачив. Пращур мовчав і навіть жодний м’яз на могутньому тілу не здригнувся, але хвиля Його гніву загасила навкруги усі звуки разом. Відчувши, що увагу перенесли на інший об’єкт дух хотів вислизнути, та лапа звіра лише міцніше притисла його до землі.
- він … - піджавши хвіст проскиглив Рудий, - вони порушили усі гейси… зрадили мене…
- А хіба це важливо? – гаркнув Парщур – Склав обітницю, маєш виконувати. Ти пес. Чи він це зі зла зробив?
- ні він не усвідомлював… а потім ще ходив як пришиблений…
- То чого ти і досі тут?
- Але я, - Рудий шиєю смикнув металевий ланцюг. – не можу порушити цей гейс.
- Той, що ти вже порушив куди як важливіший.
Рудий опустив очі та запитав:
- А правда, що порушені гейси вкорочують віку.
- Звісно, на те вони і гейси.
- Що ж подивимось, - рикнув Рудий і перекусив ланцюг.
Пращур посміхнувся, вхопив у зуби здобича і розтанув у повітрі. А Рудий підбіг до вибитих дверей, знайшов перший ліпший гачок і розірвав зроблену в Китаї пародію на ошийник. Тепер треба було знайти свій. І скоріше доки чужий запах від розкиданих тельбухів рідного дому не довели до сказу. Продершись крізь огиду до себе та безлад домівки Рудий знайшов свій ошийник. Розкрите коване кільце лежало на тумбі біля ліжка.
Вдихнувши сморід нападників та запах відчаю Рудий вищирив ікла здибивши шерсть на карку. Та зволікати на злість було ніколи. Пес перевернув ошийник та просунув голову у гостинно розкритий обруч. Магічний браслет замкнувся охопивши шию тугим кільцем клятви. І холод металу перетворив палаючи злість ненависті на крижану лють розрахунку.
Легкою ходою мисливця Рудий полишив будинок. Ошийник до болю здавлював горло. Невидимий ланцюг крові, що зв’язував його з господарем, аж дзвенів від натяжіння готовий ось-ось луснути. Та часу було вдосталь. Відштовхнувшись від землі Рудий стрибнув вперед зім’явши як папір крихкий простір, а переляканий час застиг на місці даючи дорогу далекому нащадку Секера. Рудий дав зв’язку вести себе. В крові заграла радість гонитви, а огидний сморід нападників перетворився на п’янкий запах жертви.
Людей завжди дивувало куди Рудий стільки їсть? А ще це давало підґрунтя для чисельних жартів: чи про ядерний реактор, вираховуючи тиск у шлунку, чи про чорну діру порівнюючи маси собаки та їжі. Та викрадачам різко стало не до жартів, коли між ними та стоячими навколішках жертвами, прямо з повітря що пішло брижами, постав двохсоткілограмовий демон у подобі собаки. Пес вищирив ікла та змірявши жертв зеленим вогнем очей пішов в атаку.
Комусь могло здатися смішним колиб він побачив як несамовито лементуючи, відбиваючись від пустоти на землю впав перший бандит. А може випадковий свідок побачив би у темряві людей, що сказившись стріляли у порожнину нічної темряви. Та Рудого це не обходило, він знав що його справжню форму могли побачити лише ті до кого прийшов племінник Цербера по матусиній лінії.
Три кулі розплющились о виблискуюче крицею хутро звіра. Ідіот, на таких як Рудий потрібно йти із сталлю, що коваль загартовував у горні. І другий бандит впав на землю з розірваним горлом, побачивши безпорадність зброї він зустрів свою долю давлячись слізьми. Та яка різниця? Ось і третій вже лежав притиснутий до землі важкою тушою пса. Раптом бандит вихопив ніж. Небезпека? Ні. Лезо безсило ковзнуло по жорсткого ворсу. Коване лезо, ідіоти коване. Те якому вогонь горну та ковальскі молоти наспівував свою пісню. А не магазинна іграшка за дві тисячі гривень з малюнком леза під булат, карбуванням «Вовану от братвы», та ледь помітним маркуванням «made in China». І третій труп лишився застигати на нічному повітрі. Четвертий нападник єдиний вчинив розумно, побачивши яка доля спікала товаришів він стрибнув за кермо і втиснувши педаль у підлогу поквапився забратися якнайдалі. От тільки від таких як Рудий неможливо втекти, нереально заховатися чи збити зі сліду. Випериджаючи світло пес стрибнув навперейми. Страшний удар збив джип з дороги прямісінько на зустріч дереву.
Прийшовши до тями, крізь кров та біль бандит побачив вишкірені ікла звіра за розбитим лобовим склом. Відзначаючи перемогу Рудий дозволив собі загарчати. І ось останній галас, спотворений болем, перетворився на криваве булькотіння розірваної жертви сповіщаючи оточуючий світ, що все скінчено. Відсапавшись Рудий заспокоївся і повернувся до форми у якій його звикли бачити Господарі. Якось обтерши пащеку він розгриз пута і полишив людей на якийсь час одних.

Нарешті виплакавшись на грудях чоловіка жінка видихнула:
- Облиш це! Скільки можна? Нащо це все тобі? Нас би закапали тут і все ніхто б не помітив, оком би не зморгнув.
Чоловік обійняв дружину за плечі та міцніше притис до себе. Він вже був ладен погодитись аж раптом погляд зустрівся з поглядом товарища. Знову зазирнувши у ці не собачому розумні очі людині стало соромно. Він заприсягся. Сам собі. «І ким він стане зрадивши себе?» - ніби запитували суворі очі зі спокійними зеленими вогниками. Жінка здригнулася відчувши думки коханого, і обійняла його що сили.  Він такий який є, за те і покохала. І хай там, що каже матуся, він єдиний хто їй потрібен у цілому світі.  А поряд розлігся той хто завжди буде поручь, вбереже та захистить.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Завжди вірний

© Ігор Скрипник, 30-01-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.63106393814087 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …