Дерево росло в степу на відкритому місці. Ніщо не заступало йому сонця, тож не було довкіл дерева більшого та розложистішого, як це. Холодний осінній вітер шумів у його безлистій кроні й байдуже розхитував обмерзле гілля...
На дереві сидів великий птах.
То був хижий птах, бо мав гострі, цупкі пазурі та загнутий донизу міцний дзьоб. Очі його були схожі на дві маленькі чорні тернини, обведені жовтими обідками.
Він сидів на самій верхівці дерева й пильно вдивлявся у степ.
Ліворуч із краю в край стелилося рівне, пласке, як долоня, зоране на зиму поле. Чорні борозни посмугували його поперек аж до горизонту, і лише вдалині, незграбно горблячи промерзлу землю, височіла стара могила. Вона стояла посеред поля самотньо, як острів, і схили її були вкриті густими пасмами ніколи не кошеної трави.
Із-за могили вихоплювалася на простір широка асфальтована дорога, по один бік якої лежало все те ж безмежне поле, котрому не було кінця й краю, а по інший тягнулася смужечка цілини, яка збігала вниз, у неглибокий вибалок, порослий чагарниками дикої сливи та ожини. Внизу той вибалок переходив у простору долину з річкою та заливними луками.
На узбіччях дороги, на могилі, на незайманій смузі цілини – скрізь стирчали закрижанілі цурупалки полину, поміж яких з пронизливим свистом гуляв студений вітер.
Птах потовкся на гілці, вибираючи зручніше місце, потім підібрав під себе одну лапу й занурив її в теплий пух. Другою міцно обхопив гілляку, увігнавши в неї гострі пазурі.
Так сидів і, зрідка покручуючи головою, вдивлявся у степ.
Трохи поодаль дорога круто забирала праворуч і спускалася в низину до річки, сталевий відблиск якої було добре видно з верхівки дерева. Весною річка в цьому місці широко розливалася, затоплюючи собою велику ділянку землі, а влітку, коли вода спадала, на лузі селилося безліч всякої дрібної звірини, і великий птах там полював.
Це був його луг. Аж ген від отого лісочка, що невиразно синів удалині, й аж до високого пагорба, за яким ховалася річка.
І річка ця теж була його.
І дерево.
І степ.
Він тут жив...
А на протилежному боці долини, наче квасоля, розсипалися по схилу білі хатки. Там жили люди. Птах мав гострий зір і добре бачив, як вони поралися на городах, згрібаючи в купи сухе картоплиння та спалюючи його разом із листям. Дим від вогнищ тягнуло в долину, але він не стелився пасмами, як це буває за тихої погоди, а зразу ж розвіювався в повітрі, підфарбовуючи усе з того боку прозоро-блакитною аквареллю. Тільки небо залишалося високим і чистим, і в тій височині, ніби розкошлані клапті вати, плавали білі хмарки...
Зима цього року настала зовсім неждано й негадано: м’який південний вітер, що приносив з собою вогкість й тумани, раптом змінився північним, задув колючим холодом і за кілька днів нагнав у долину морози. Листя на деревах так і не встигло зжовкнути – пооблітало додолу ще зовсім зеленим; ночами тепер було зимно, річка під берегами шерхла тоненьким льодком, рілля тужавіла, робилася залізною, а на сухих стеблах полину провисали важкі, облиплі інеєм павутини.
Та все ж це була іще не зима. На ранок сонце знову чорнило землю, з’їдало на річці кригу, і до полудня поверталася осінь. Студена, вітряна, безнадійна...
Птах витягнув шию, дістав дзьобом обмерзлу гіллячку та злущив із неї сколок льоду. Лід був холодний, але птах не викинув його: діждався, доки той розтане в дзьобі, й проковтнув краплину води. По цьому розпростав свої широкі крила, змахнув ними кілька разів, відштовхнувся від гілки й безгучно полетів до річки.
Останніми днями на лузі ставало все менше й менше їжі, і це змушувало великого птаха частіше вилітати на полювання. Однак він не збирався полишати цих місць, доки ще можна буде вполювати тут бодай яку-небудь здобич.
Біля річки зробив велике коло, зайшов проти вітру й заходився набирати висоту. Стрічні потоки легко підносили його вгору, і широкий степ, пересипаний подекуди острівками лісу, став віддалятися від нього, і білі хатки, і висока стара могила, і крислате дерево, на якому любив сидіти великий птах, – все воно віддалялося й віддалялося і маліло, аж поки він не дістався до тих невагомих хмар, що пливли серед синього неба. Там розкинув крила й вільно поплив разом з хмарами, відчуваючи під собою пругкий осінній вітер.
Якась жінка, підперезана теплою хусткою, розігнула спину й, прикривши долонею очі, глянула вгору. Потім сказала щось іншій жінці, вказуючи рукою на птаха.
А він нерухомо значився в небі чорною цяткою, споглядаючи звідти людей, які ворушилися на грядках, мов дрібненькі жуки. Він міг би ширяти там як завгодно довго, його дужі крила не знали втоми, але голод змушував опускатися на землю. Вихнувши крильми, птах завалився набік і стрімголов полетів донизу.
У густій, полеглій від морозів траві годі було відшукати чогось їстівного, та він уперто, коло за колом облітав долину, пильно обстежуючи під собою кожен кущ. Інколи йому здавалося, начебто він таки угледів там щось живе, – тоді складав крила і вже готовий був шугонути по здобич, та вчасно застигав у повітрі, бо то був лише вітер, який ворушив траву.
Та ось нарешті крила рішуче злетіли догори, зімкнулися над головою і він каменем упав на землю. Виставлені наперед лапи без промаху накрили разом з травою маленьку сіру мишу. Вона судомно забилася в чіпких кігтях, пропищала й стихла. З горла у птаха вихопився радісний переможний клекіт. Він гордовито підняв голову, постояв так якусь мить, роззираючись довкіл, потім схилився і став їсти. Він був голодний, тож не мав багато клопоту з маленькою полівкою: роздер її гачкуватим дзьобом, враз поковтавши ще теплі шматочки м’яса. Певно голод не можна було вгамувати такою дещицею, та все ж він хоч щось вполював, і шлунок його вже не був порожнім. По цьому склював ще дві сухі травинки, почистив об землю дзьоба, а відтак, розігнавшись, злетів у повітря. Полетів низько над річкою, пізнаючи себе в темному дзеркалі води, потім здійнявся вище, перетнув луг, зробив над деревом широку дугу й плавно опустився на ту саму гілку, де сидів раніше. Під вагою його тіла гілка зігнулася і він, обережно переступаючи, перебрався по ній ближче до стовбура. Там ще трохи потовкся, повкладав ретельно крила і лише після цього заходився чистити на грудях пір’я.
Від невеликої хмарини пробігла долиною довгаста тінь, накрила собою ясно освітлений схил, на якому стояли хати, й попливла собі далі.
Великому птахові якось незручно сиділося на гілці, щось заважало йому, муляло між кігтями. Він нагнув голову і пок...
Гучно, як ляскіт батога, відбилося від води відлуння пострілу й полетіло за вітром аж до села.
З верхівки дерева великий птах, крильми за гілля чіпляючись, незграбно на задубілу землю падав. Ламав його... перевертався... і падав.
Коли ж упав, то тиша настала велика.
Лише сіра пір’їна, гойднувшись у повітрі, плавно лягла поруч із мертвим птахом.
А дерево так і лишилося стояти серед степу, як і стояло. І сонце так само холодно виблискувало на його обмерзлому гіллі...
