Кажуть, що жінка – берегиня роду. А чоловік хто? Звідки усе почалося? Первісні люди, які ще не навчилися здобувати вогонь, підтримували полум»я у своїх печерах століттями, бо без вогню їх чекала загибель. Чоловік ішов на полювання, а Вона залишалася берегти вогнище, піклуватися про дітей, обробляти шкіру. Тепер, замість жування шкіри, вона прасує сорочки, готує їжу, береже «сімейне вогнище», щоб не загасла любов, відданість, тепло. Такі «неписані» закони подружніх відносин із часом удосконалювалися місцевою громадою, церквою, державними установами.
Не даремно кажуть: «Громада – великий чоловік!», бо вона, разом із церквою, виховувала і засуджувала певні риси людської поведінки, не говорячи вже про майнові стосунки та місцеве самоврядування. У багатьох селах України ще залишилися деякі елементи та закони сільської громади. На Півдні, наприклад, ще з десяток років тому, коли будували хату, то гукали людей глину місити, після жнив – скирту складати, усе це супроводжувалося жартами, піснями, а потім ще й застіллям. Коли помирає хтось у сім»ї, то люди зносять продукти харчування, дають гроші, хто скільки зможе, на обід. Весілля чи проводи в армію – сходяться допомагати. На сільських сходах соромили гультяїв, брехунів, самогонниць, крадіїв, ледацюг, п»яниць. Були визначенні певні міри покарання для тих, хто порушує правила життя громади, але найчастіне від цього страждали слабіші, на яких частенько «перегинали палицю».
Історія, про яку хочу розказати, прославила невеличке степове село якраз завдяки законам «чоловіка» по імені Громада:
У липні 1891 року Елисаветоградським (нині Кіровоградським) шляхом до Миколаєва ішов чоловік, щоб потім продовжити свої мандри далі, до Одеси, у пошуках роботи вантажника у морському порту. Молодий вусач, із світловолосою шевелюрою, покритою солом»яним брилем, із небагатим статком у корзинці та палицею в руках, повернув до останньої поштової станції, щоб поїсти, відпочити і вирушити в дорогу. Недалеко біля села освіжився струмковою водою. Наслухався він про це невеличке поселення, побудоване на місці старого Запорозького зимівника , де був трактир, казенний кінський завод, великий ставок, джерело із цілющою водою, яке у наш час називають Фонтаном.
Чув подорожній, що у 1824 році тут зупинявся Олександр Пушкін. Із поетом прийшов знайомитися генерал у відставці Кандиба, який був великим землевласником цієї території. Навіть випадок залишився про цю подію, що став бородатим анекдотом:
- Кажуть, ти великий поет. То заримуй мені слова «рак-риба», - запропонував поміщик.
- Рак-риба – дурак Кандиба, - відразу промовив Олександр Сергійович.
- Ні, тоді вже краще «риба-рак» - попросив, кривлячись, пан.
- Риба-рак – Кандиба дурак...
Пригадав цю історію мандрівник, посміхнувся, підправив вуса та й пішов на галас, який чувся іздалеку. «Свято мабуть», - подумав. Чисте липневе небо і гарна сонячна погода не пердбачали ніякої тривоги. Чим ближче він підходив до села, тим гучніше калатало його серце, а картина, яку він побачив недалеко від церкви, вразила своєю жорстокістю:
На возі, запряженому слабенькою кобилою, стояв широкоплечий молодий чоловік, він бив батогом - то прив»язану до воза голу жінку, то немічну конячку. За возом ішов гурт людей, бігла дітвора, усі щось кричали, свистіли, сміялися, кидали грудками. Багато бачив під час своїх мандрів подорожній, чув і читав про силу сільської громади, здавалося, вже нічим його здивувати, але таке...
Це відбувався обряд - «висновок», так називали його селяни, як покарання розпутної дружини, що зрадила своєму чоловікові. Ніхто не мав права захищати «порушницю» закону, бо теж отримував по заслугам, щоб іншим не хотілося робити таких вчинків. Але вусач не втримався і спробував стати на захист нещасної молодиці, ще зовсім юної, із довгим розпущеним волоссям і тілом, на якому не було видно "живого місця" від ран та побоїв. Сердитий натовп кинувся на гостя...
Били його по-звірячому, а потім відвезли подалі від села, звідки й прийшов, і кинули у болото під мостом, біля шляху. Цей вологий болотяний «компрес» і врятував життя бідному чоловікові, а ще – шарманщик, за версією місцевих жителів – цигани, що відвезли його до Миколаївської першої міської лікарні. Там він пролежав декілька місяців із багатьма ранами та переломами трьох ребер.
У наш час на лікарні висить меморіальна дошка де написано:
«Тут лікувався Олексій Максимович Горький»
Цю пригоду письменник описав у нарисі «Висновок»/»Вывод», а у селі Кандибино ще й досі живуть родичі головних персонажів сумної історії за прізвищем Гайченки, правнуки Сільвестра та Горпини. Професор В.Карпенко в книзі "Тут, бiля самого моря», теж розповів про спробу, тоді ще молодого Альоші Пєшкова, захистити жінку, де він писав: "Вiдiрвав його натовп вiд воза, вiдкинув убiк... били довго i жорстоко, били по чiм попало".
Узимку 1934 року кореспондентка «Селянської газети» поїхала до села Кандибино поспілкуватися з очевидцями, щоб підтвердити вірність фактів описаних Горьким. Усе було саме так, навіть замальовки місцевосці, лише на церкві вже не лишилося ні хреста, ні купола, а лише вивіска: «КЛУБ» , який стоїть там і до цього часу. Такі «висновки», одним із яких став свідком письменник, були у селі нерідкою «забавою»...
Святковий березневий випуск газети журналісти приурочили статусу жінок села Кандибино минулого і сьогодення, там надрукували вже перероблений автором нарис «Висновок», а на наступній сторінці - фотографія молодої дівчини на тракторі – щасливої, вільної та усміхненої. Ніхто її не б»є, нехай би лише спробували – «сама кого хочеш може переїхати!» - писав потім Олексій Максимович. Далі - лист Горькому від жінок із словами подяки, захопленням його мужністю та розповіддю про зміни, що сталися вже в новому суспільстві. Раділи вони, що тепер мають рівність із чоловіками.
Вдячні прихильниці запрошували свого захисника знову відвідати село, щоб привітати і подякувати його особисто, але письменник не зміг приїхати у зв»язку із хворобою. Хоча дуже хотів побачити своїми очима, чи насправді там усе так змінилося? Олексій Горький переслав гроші на побудову школи, яка тепер носить його ім»я, як і місцеве сільськогосподарське підприємство. Пам»ятник Горькому в селі стоїть до цього часу, бо так захотіла Громада, а «Громада – більший чоловік, ніж пан». Казали кандибинські жінки, що тепер можуть вистояти, витримати усе і піднятися вище, бо знають, що завжди знайдеться той Великий Чоловік, який не злякається навіть Громади!
*****
Від автора: Максим Горький залишив свій слід у селі, бо за час мого проживання на цій території (у 90-х роках 20 століття), а це вже через 100 років після жахливого «Висновку», головними спеціалістами радгоспу були жінки: зоотехнік, головний бухгалтер, економіст, завідуюча відділу кадрів. Голова сільської Ради – жінка, сільським клубом тоді завідувала талановита гармоністка, яка організовувала гарні свята та концерти, завідуючою дитячого садка, заступниками директора школи - були теж жінки.
Вже більше двадцяти років, як діти навчаються у новому приміщенні школи, а у старому залишилися майстерні, музей історії села та великого письменника. Не лише розказані вище історії прославили це село, народилися там ще не менш цікаві люди, про якиих спробую колись написати.
Зараз, недалеко від поселення, знову відкрили конезавод, побудували туристичний центр «Золота підкова», приватизували ставок, де можна за гроші половити рибу і покататися на водних велосипедах. Туристів возять до Фонтану, пам»ятника Горькому, до мосту, під яким залишили побитого Олексія Максимовича, бажаючих катають на Джипах по роздоріжжю – романтика! І за все це потрібно дякувати Горпині Гайченко! От як буває!
Одного тільки ніхто так і не взнає, чи насправді та жінка була розпутницею, чи то просто ревність п»яного чоловіка. За законами Громади, для підтвердження злочину треба якнайменше двох свідків, а їх так і не знайшлося, як розказували очевидці журналістам у 1934 році...
З»явилася у селі ще одна місцева народна мудрість: «Коли людина втручається не в свої справи, тоді кажуть: «На лізь, бо буде, як із Горьким!». От, звідки усе почалося! Не даремно «кожне сільце має своє слівце».
