Під ногами чавкає мокрий сніг. В лівій кросівці уже вода, а низ спортивних брюк забризканий грязюкою. Байдуже! Мені начхати на все, навіть на те, що я вдягнений не по погоді. Перед очима лише дорога. Руки трясуться, як у алкоголіка. В голові повний хаос. За курткою я ховаю свій останній аргумент – пістолет. Я біжу убивати Стеллу.
Але є одна проблема. Я не знаю, хто ця Стелла і що вона мені зробила. Думка убити цю бабу прийшла мені увісні, всосалася в мою свідомість, наче п’явка.
Вскочивши з ліжка, я поспіхом одівся, натягнувши на себе те, що було під рукою. І ось я уже біжу вулицею, як справжній параноїк. І, що дивно, знаю, куди бігти.
Перш ніж ви подумаєте, що я закінчений псих, спробую дещо пояснити. Я трохи відрізняюся від інших людей. Інколи мені сняться віщі сни. Як я відрізняю їх від інших? Якась невидима сила ніби втягує мене в такий сон. Там все реальне: звуки, запахи, відчуття. Справжнє трьохвимірне зображення. І ці сни завжди збуваються. Завдяки таким снам я знав, коли отримаю від друга по морді, коли завалю іспит, сон напророкував мені зустріч із моєю майбутньою дружиною.
Я був впевнений, що не божевільний, а оскільки мої родичі не володіли моєю впевненістю, про свої сни я їм нічого не розповідав.
Божевілля у нас в роду. На моїх очах мого двоюрідного брата запхали до карети швидкої допомоги. Він кричав і махав руками. З ним ледве впоралося двоє санітарів.
Ще кілька місяців тому, до уходу в армію, мій двоюрідний брат Сашка був абсолютно нормальним хлопцем. Він мав талант і мріяв стати художником. А оскільки в армії теж багато «художників», під час однієї бійки його добряче «розфарбували». Він потрапив до лікарні, з якої вийшов ось таким от зомбі.
Ні, я не такий! Мені просто наснився ще один «особливий» сон. Знову в ЗD. Але всі мої попередні сни були нешкідливі. А цей… Я майже не пам’ятаю того сну. Я просто іду її вбивати. І почуваюся щасливим. Знаю, що це правильно.
Що це зі мною? У вісні я збожеволів? Інколи в голові, ніби спалахи світла, з’являються деталі мого сну. Обличчя тієї Стелли, якої я ніколи не бачив. А ще, здається, убити її просила моя п’ятирічна донька.
На одному із перехресть моє серце забилося як скажене. Я зупинився. Прямо мені на зустріч йшла мініатюрна брюнетка в білій довгій шубці і високих чобітках на шпильці. Стелла! Моя свідомість, яка вже кілька годин як вийшла з-під контролю, нашіптувала, що це саме вона. На її ще молоденькому, такому дитячому обличчі, грає щаслива посмішка. Певно, вона думає про щось хороше. Така красуня. Було б класно, якби моя донька, коли підросте, стала б такою самою. Донька… Спомин про неї змушує мене забрати руку, яка вже сама тягнеться за пістолетом. Якщо раніше я був наче під гіпнозом, то тепер він перестав діяти. Я не убивця, я звичайний бухгалтер. Викрадений у батька пістолет ще не робить мене героєм. Якщо я зараз замочу цю Стеллу, до якої вже рукою подати, то що далі? Тюрма? Небо в клітинку? А моя дружина і донька?
Стелла наближається. Я вже відчуваю солодкуватий запах її парфумів. Вона вся перед моїми очима. Я можу роздивитися кожну деталь її обличчя. Навіть маленьку сережку в носі.
Ні з того, ні з сього я рвучко кидаюся вперед, на ходу збиваючи її з ніг. Стелла падає в те мокре місиво, що лишилося від снігу, її червона сумочка відлітає майже до проїжджої частини. Двоє прохожих чоловіків кидаються підіймати дівчину.
Я біжу далі. На ходу обертаюся. Стелла витрушує свою шубку, яка, здається, безнадійно зіпсована, і сердито кричить в мою сторону: «Псих!», «Ідіот!»
Пересвідчившись, що жоден з її рятівників мене не наздоганяє, підходжу до найближчого ларька. Гру закінчено. Підзаряджуся, стану схожим на людину і додому. Щоб поставити в цій історії жирну крапку, кидаю пістолет в урну. Він провалюється в сміття і його надійно закривають пакет від памперсів і обгортка від шоколадки. Якщо я справді злетів з катушок, то зброї краще триматися подалі від мене, а мені – від неї.
В лікарняному коридорі холодно і темно. Двері, відчинені в інше відділення, створюють протяг. Я зігнувся на одному із стільців, тулячись до стінки. В цей момент я погано усвідомлюю, де я і що зі мною. Годину тому з моєю дружиною і донькою сталася біда. Вони просто переходили дорогу. Їх збила машина, яка їхала на зелене світло. Моїй дружині вже не допомогти. А донька зараз бореться за життя в операційній.
Коли в коридорі з’являється лікар, я вскакує зі свого місця, ніби солдат по команді «Струнко». Він мовчить і тільки хитає головою.
Земля похитнулася, почала уходити з-під моїх ніг. А я стою і мовчу, ніби чогось чекаю.
Лікар був не один. Слідом за ним прийшов міліціонер. У мене перед очима все пливе. Я не бачу його обличчя, лише форму. Після кількох стандартних фраз співчуття, він почав розповідати про людину, яка забрала життя моїх рідних. Її затримали. За кермом тієї машини сиділа жінка. Я майже його не слухав. Доки він не назвав її імя. Стелла Вільде…
- Стелла, яка Стелла? – на все відділення кричу я, а страшний здогад уже підкрався і хазяйнує в мозку. Яка? Яка Стелла? Та сама…
Я, як жінка, сповзаю по стіні. В голові дзвенить голос моєї доньки Аліси. Все це наяву, чи мене захопив в полон черговий сон? На побіленій лікарняній стіні, якраз навпроти мене, чиясь невидима рука пише: «Вона повинна була зникнути!» Рівний, округлий почерк моєї Аліски. Все, як у тому клятому сні, який наснився мені два тижні тому. Але з літерами щось не так. Вони пливуть. Цього разу текст написаний кров'ю.
