Навпроти автобусної станції стояв немічний дід і продавав грушки. Незграбно висіло на ньому довге осіннє пальто з повичовгуваними кишенями, теплий вітер куйовдив на голові рідкий білий чубок, а ноги були взуті у старі, зашкорбані чоботи. Опорою йому слугував кривий дерев'яний ціпок, якого він виставив далеко поперед себе й спирався на нього рукою: старість безцеремонно погнула дідові поперек. Друга рука ослаблено звисала донизу й вузлуваті пальці на ній нервово посіпувалися. Запухле, давно неголене обличчя та хворобливо червоні повіки очей, що без кінця мокріли на вітрі, викликали до старого і жалість, і зневагу водночас.
Перед ним на асфальті лежала газета, а на ній сім грушок: чотири купкою, одна зверху і ще дві поруч. Видно, грушки були давні, бо вигляд мали несвіжий: прилежані, пом’яті кругом, а одна так ще й гнилувата.
Старий, не згинаючи ніг, час од часу схилявся низько, брав грушки, покручував їх, перекладав з місця на місце, виставляючи до перехожих найкращим боком. Він продавав їх. Просив за всі разом – десять копійок.
А я сидів віддалік на лавочці, курив цигарку, спостерігав за дідом і думав про старість, про її неминучість і невблаганну жорстокість.
Довкола снували люди, зупинялися, кидали погляд на старого, на його товар, але грушок ніхто не купляв. Навіть ціну не питали. Та діда, видно, не дуже те переймало. Стояв собі згорбившись, як втілення віджилості й немочі людської, і тупо дивився перед собою вологими очима.
Я не любив його – безвільного, збайдужілого, приниженого...
Аж ось підійшли до старого двоє: молодий чоловік у шкіряному піджаку та вродлива дівчина з довгим каштановим волоссям.
– І по чім фрукти? – спитав молодик, грайливо кинувши оком на свою супутницю.
– Візьміть, коли є в що... Добрі грушки, солодкі, – пожвавішав знудьгований дід.
– То по чім же? – перепитав чоловік.
– За десять копійок.
Молодик без поспіху витяг з кишені гаманця, порився в ньому, дістав п'ятдесят копійок й кинув старому до ніг.
Важко нагнувшись, той довго ловив тремтячими пальцями на асфальті жовту монету, а коли спіймав – молодик з подругою уже пішли геть.
– То куди ж ви? Візьміть же грушки! – кинув навздогін здивований дід.
Дівчина повернула голову й поблажливо всміхнулася у відповідь.
Старий наблизив до підсліпуватих очей монету, покрутив її з боку на бік, розглядаючи, потім знову схилився й поклав на асфальт. Далі зібрав грушки, відступив за кілька кроків від місця свого попереднього торгу й заново розіклав їх на газеті: чотири купкою, одну зверху і ще дві поруч...
