Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50898
Рецензій: 95672

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30127, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.222.218.145')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Містика

Той день (частина 2)

© Аніслав Збаразький, 05-08-2011
     Свіже повітря дещо охолодило її жалі до самої себе і вона повільно пішла уперед, щоб трохи розвіятися, а згодом купити чогось поїсти для сина і повернутися в лікарню. Звертаючи на бічну вулицю вона мимоволі зупинилася, спочатку й не розуміючи що привернуло її увагу. Озираючись довкола вона шукала те, що її так збентежило… В поле зору знову попала табличка з назвою вулиці й номером дому, і жінка враз згадала вчорашній нічний сеанс в якому обіцяли позбавити всіх бажаючих від недуг, нужд і проблем одразу та ще й цілком безкоштовно. Номер дому правда був не той, і до потрібного схоже було ще досить далеченько, але жінка повільно пішла у ту сторону навіть не вирішивши ще для себе чи саме туди вона йде, я якщо туди, то за чим…
     Вона й незчулася як уже стояла при вході в «Реанімаційний центр пошкоджених біополярних зон». Вагаючись всього секунду вона рішуче увійшла всередину. У приймальні сиділа миловидна дівчина з добродушним і дещо наївним обличчям.  
     – Ви на прийом? – звернулася вона до жінки.
Та розгублено глянувши на неї заперечно закивала головою:
– Ні, ні, мені не призначено, я просто…
     – Заспокойтесь будь ласка. У нас не обов’язково записуватися наперед. Якщо на даний момент професор вільний, то він вас негайно прийме. «Іларіон Петрович, до вас потребуюча клієнтка, до вас можна?» – звернулася дівчина до когось по телефону. Далі вона привітно посміхнулася, кивнула підбадьорююче до жінки тихцем сказала:
– Проходьте, проходьте, він вас уже чекає…
     Жінка несміливо переступила поріг кабінету. За столом сидів чоловік, якого
вона вчора бачила по телевізору. Тільки справжній він справляв набагато приємніше враження ніж по телебаченню з сухим голосом якогось робота.
     У приємній розмові жінка провела з цим надзвичайним чоловіком близько сорока хвилин доки не подзвонила секретарка і не сповістила про чергового клієнта. За цей час жінка встигла розказати про своє життя та найважчі його моменти. Чоловік уважно все вислухав і поводивши навколо неї руками заспокоїв: «Все у вас буде нормально. Ваша аура трохи ослаблена життєвими негараздами, але вони швидко минуться, а ваше біополе я зараз швиденько підлатаю…»
     – Що зробите? – перепитала жінка.
– Точніше сказати підсилю і усуну усі негативні фактори, які на нього
впливають, а все інше зробите ви самі своїми діями та вчинками…
– А-а… – Ніби щось зрозумівши сказала жінка.
     Чоловік кілька хвилин водив круг неї руками. Цей процес безцеремонно порушила секретарка внісши на підносі духмяний чай. Маестро закінчив свої процедури і запропонував пацієнтці випити по чашечці чаю. Після цього він провів ще один невеличкий сеанс і боячись пошкодити біополе жінки запропонував на сьогодні закінчити.
     – У вас уже все добре, тільки є одна ділянка аури, яка викликає у мене деякі побоювання щодо її стійкості в критичних ситуаціях…
     – Яка ділянка? – перепитала жінка
– Попросту кажучи та, на яку завжди приходиться найважчий удар при стресових ситуаціях. Вона у вас дуже нестійка.
     – І що це означає?
     – Означає те, що зі своїми вчинками ви ще справлятися можете, а впливати на чиїсь – ніяк. Тобто ви заслабкі для того, щоб комусь нав’язати свою волю, навіть своєму сину коли він чинить неправильно. Ця ділянка надзвичайно сильно розвинута і захищена у різних лідерів, а більшості доводиться або підсилювати її штучно, або ж миритися з усіма стусанами, які готує доля і кожен день чекати нових.
     – А це як, підсилити штучно? – зацікавилася жінка.
     – Ну, це вже не до мене. Але я дам вам адрес де цим професійно і успішно займаються відомі професіонали. – Сказав чоловік вручаючи їй якусь візитку.
     – До нас наступний клієнт. – Почувся з телефону приємний голос секретарки.
     – Добре, нехай заходить. – Відповів чоловік встаючи і даючи зрозуміти, що їхня приємна аудієнція закінчена.
     – Що з мене? – несміливо запитала при виході жінка.
     Чоловік зробив дещо суворий вираз обличчя і сказав:
     – Ну скільки можна, у нас клініка абсолютно безкоштовна. Попрошу вас тільки заповнити у нашої Люди невеличку анкету, якщо ви не обмежені в часі звичайно…  
     – Ні, ні… – Відповіла жінка.
     – Що ні, не хочете заповнити анкету? – посміхаючись запитав чоловік.
     – Та ні, – вже сміючись відповіла жінка, – я мала на увазі, що час у мене є.
     – Ну от і добре. А зараз вибачте, мене потребує інший клієнт.
     Заповнивши анкету у секретарки жінка вийшла на двір. Вона купила у першому кіоску апельсини, булку, молоко і помчала до сина. Після цієї розмови вона немов на крилах летіла назад у лікарню знаючи, що скоро усе налагодиться. Жінка й сама не могла зрозуміти, що так подіяло на її фізичний і душевний стан, розмова чи дії і якийсь містичний вплив того чоловіка. Але байдуже, головне що до неї повернулися сили боротися з життєвими труднощами.
     Коли вона ввійшла у палату, то син уже прокинувся. Медсестра вколола йому ще якийсь вітамін і сказала, що лікар дозволив їм іти додому.
     – А якась профілактика… Шви коли знімати? – запитала жінка.
     – Профілактика – горілки не пити такими дозами і в такому віці. А шви самі розсмокчуться.
     Павло грубо висмикнув руку коли мати намагалася йому допомогти спускатися по сходах. Але та не звертала на це уваги. Її піднесений настрій спочатку навіть передався йому і Павло уже вдома ніби виправдовуючись пробурмотів:
     – Я не хотів, щоб так сталося… Сам не знаю, як це, уже зранку і зімлів…  
     Жінка крізь сльози розсміялася і обняла сина.
     – Звичайно, що ти не хотів. Хто ж хоче зранку після зайвого випитого тріснутися так об унітаз, щоб лоб зашивали?
     До ранку піднесений настрій жінки кудись вивітрився. А до обіду Павло знову вислизнув з хати нічого не сказавши. Під вечір він повернувся з запахом алкоголю і веселеньким блиском у очах. Мати зібралася було надавати йому стусанів у коридорі, але він зловив її за руки, акуратно відставив з дороги і прослизнув у спальню. А жінка до ранку душилася сльозами гадаючи, що робиться з сином, що з ним буде далі, та згадуючи його батька в смерті якого основну роль зіграла горілка.                        
     Наступного ранку жінка не вагаючись взяла візитку, яку напередодні                  вручили їй в Реанімаційному центрі пошкоджених біополярних зон і       впевнено пішла за вказаною адресою.
     Це вже була зовсім інша клініка. Тут було досить людно і багато персоналу. За вказаним прізвищем жінка знайшла потрібну їй людину.
     – Доброго дня, – привіталася жінка.
     – Добрий день Маріє Василівно.
     – А-а… Вибачте, а звідки ви знаєте моє ім’я?  
     – Я думав, що той, хто вас до мене посилав, відрекомендував мене, як спеціаліста в своїй справі. Ну добре, сідайте у це крісло, зараз я детальніше подивлюся, що там у вас за неприємності, з чого як то кажуть ноги ростуть і спробую вам допомогти.
     – Вибачте, мушу запитати, скільки коштуватимуть ваші послуги?
     – Все буде безкоштовно. – Приступаючи до роботи з серйозним виразом обличчя відповів лікар.
     – У привідкриті двері палат йдучи коридором, і тут я бачу різне нове, напевне дуже недешеве обладнання. Звідки воно, якщо ви не берете грошей? – запитала насторожено жінка згадавши, що «безплатний сир буває тільки в мишоловці».
     – Від вдячних відвідувачів, спонсорів, благодійних внесків. Крім того, деякі операції, для заможних людей у нас все ж таки платні, але для більшості населення все безкоштовно. Наскільки мені відомо, ви не в змозі витратити на мої сеанси по двісті доларів двічі на тиждень на протязі місяця?  
     – А звідки вам це відомо?
     Лікар доброзичливо посміхнувся.
     – Звідти, звідки я знаю, що ви Марія Василівна, що ви в сім років хворіли на ентеробіоз, маєте одну дитину – сина, працюєте на висоті, наскільки я бачу і можу зрозуміти кранівником на заводі, атеїстка, та все інше…
     – Вибачте, чим хворіла?
     – По простому – мали таких паразитів, як гострики. А зараз досить запитань, помовчите і розслабтеся.
     В світлій приймальні лікаря було затишно і спокійно.
     Лікар почав ходити навколо крісла водячи кругом неї руками виконуючи рухи подібні до тих, які вона вже кілька днів тому бачила в іншій клініці. При цьому він заспокійливо розказував їй про Сонце і його промені, як вони проникають у їхню кімнату і зігрівають їх обох, про його вплив на все живе на Землі і неможливість того ж таки життя без енергії, яку дає світило для обігріву планети та для проходження процесів життєдіяльності у земних організмів… Щоб могти приймати і користуватися цим теплом, треба вміти віддавати своє іншим.
     Розказував про Землю, про її величність і незвіданість, про грунти, надра. Говорив про Землю – як ж про живий організм, який носить на собі усіх інших в тому числі і нас людей, як паразитів. Тому, щоб достойно ходити по ній потрібно якомога менше завдавати їй шкоди і не дозволяти цього робити іншим…  
     Вів мову про воду. Розповідав, наскільки це дивовижна речовина. Без неї також не можливе життя будь-якого існуючого на Землі живого організму. Крім того, що все живе на нашій планеті на певний відсоток складається з води він повідав про те – що це ще й носій інформації. Вона може заряджатися негативною інформацією поганих думок, слів, вчинків, випадків і при попаданні в інший організм шкодити йому своїм негативним впливом. І на оборот, якщо в організм потрапляє вода заряджена позитивною інформацією – це благотворно впливає на нього, може вилікувати від невиліковних хвороб, зміцнити здоров’я, продовжити життя, додати енергії та сил…  Тому до води, як до Землі і Сонця потрібно відноситися з обережністю і трепетом, як мати до немовляти, тоді й вони дадуть нам можливість прожити довге повноцінне життя на цій планеті. Бо ці троє можна об’єднати в одне – те що дає життя.
     Лікар стукав ложкою по чашці.
     – Ой вибачте, – ніяково сказала жінка піднімаючи голову,  – я здається задрімала слухаючи вас.
     З палати виходили чоловік і жінка в білих халатах знімаючи рукавички
     – Я навіть не помітила, як вони сюди ввійшли…
     – Це практиканти, вони заходили подивитися, як я проводив сеанс з вами. Послуги безплатні, отже клієнтів стає все більше. Потрібно передавати досвід… Вибачте, що не попередив про їх присутність заздалегідь, надіюсь ви не проти?  
     – Ні, ні, чому? А ви що, вже провели сеанс?
     – Так. Зараз давайте вип’ємо чаю. Я традиційно проводжу обряд чаювання з кожним своїм пацієнтом.
     Лікар запропонував такий же духмяний чай, яким вгощали її в попередній «реанімації». Дві чашки гарячого чаю вже стояли на столі. Коли і хто його приніс чи заварив жінка також не бачила.
     – Нажаль, за браком часу я більше не зможу проводити для вас індивідуальні сеанси. Тому запрошую вас на безкоштовні відвідування масових сеансів, якщо матимете в цьому потребу, бажання і можливість.
     Сказавши на словах адресу зібрань лікар встав, щоб провести пацієнтку.
     – Дозвольте, я запишу адрес. Я така забудькувата…
     – Не переживайте, не забудете. Все що відбувається з людиною зберігається назавжди в підсвідомості…
     Впродовж усього дня жінку переповнювала енергія. Кілька днів вона була на сьомому небі від щастя. Коли воно почало вивітрюватися буденними клопотами їй ніби у саме вухо пошепки лікар нагадав адресу, день і час збору людей для масових сеансів. З того дня вона стала два рази на тиждень їх відвідувати. Не було і не могло бути причини, яка б змусила пропустити хоча б один збір.
     Через два місяці Павло ввійшовши у мамину кімнату з пляшкою пива запитав:
     – Ма… Що з тобою останнім часом?
     – Що ти маєш на увазі?
     – Те, що після того як я тріснувся головою об унітаз, у тебе сталося щось з мозками.
     – Не розумію, що тебе заставляє думати, що у мене щось не так.
     – Навпаки, я повна енергії і щаслива, як ніколи.
     – Та я помітив. У нашого Мурзіка очі розумніше на світ дивляться ніж у тебе останнім часом, при тому, що він думає тільки, як украсти щось із стола. Вибач, але погляд твій погляд веселого ідіота і поведінка зовсім не подобаються.
     – Добре, що ти нарешті почав помічати мене і мій погляд. Я думала тобі абсолютно байдуже, що робиться зі мною, а також, що ти робиш сам із собою.
     – Давай домовимося так, ми зараз обоє лягаємо спати, а завтра зранку прокидаємось такими як раніше, я – зразковим сином, а ти – мамою… До речі, я не такий вже й зіпсований син. Доводжу до твого відома, що я вступив до університету.
     – Поздоровляю. А я думаю – не погана мати. Просто, мені зараз щоденна суєта все далі відходить на задній план. Я все більше розумію, наскільки марно я прожила своє життя…
     – Напевне нам пора спати. Але якими ми повинні прокинутися завтра і всі наступні ранки чур не зпбувати.
     Павло пішов спати. На ранок він прокинувся від шкварчання яєшні на кухні.
     – Ма… Уже дев’ята година. Ти що не йдеш на роботу?
     – Ні.
     – Чому? Завжди у цей день ходила.
     – А зараз не можу.
     – Чому? Ти захворіла? – підійшовши до матері допитувався Павло.
     – Ні. Просто не можу сьогодні і все.
     Павло з’їв приготовлену матір’ю яєшню перед телевізором і приніс на кухню посуду. Матері там не було. Вирішивши, що вона пішла в магазин він миттю кинувся у її кімнату і перерив усі речі у пошуках алкоголю, наркотиків чи ще чогось, що могло б робити на неї такий, як йому здавалося наркотичний вплив. Перевернувши усе вверх дном він не знайшов абсолютно нічого такого, що сподівався побачити.  
     Мати повернулася аж під вечір. Вона так і світилася від щастя.
     – Де ти була цілий день? – запитав з дивана Павло.
     – Я зобов’язана перед тобою відчитатися? – посміхнувшись перепитала вона.
     – Думаю, що так. Я найрідніша для тебе людина. Щоправда це можна не називати словом «відчитатись», а скажімо поставити до відома.
     – Не хочу тобі брехати, але й казати правду не можу.
     – Чому? Я ж твій син! А-а-а, я здогадався – ти знайшла собі нарешті хорошого мужчину? Тому ти й виглядаєш така щаслива, майже на межі божевілля. Так? Я вгадав?
     – Ні.
     – Тоді що?! Що заставляє тебе не йти на роботу на яку за двадцять років ти не вийшла всього раз, коли я мав температуру під сорок?! Що заставляє тебе піти з дому на цілий день не сказавши мені ні слова, наче втекла?!
     – Я не можу тобі цього сказати, - спокійно відповіла жінка. – Не підвищуй голос, ми ж вчора домовились бути чемними?  
     – Так, домовились. Але ти свого слова не дотримала!
     – Це ще чому? Я що – скандалю, сварю тебе, непристойно себе веду, п’яна?
     – Ні, – зітхнувши сказав Павло. – Але дивлячись на твій погляд і занадто щасливий вигляд я не можу зрозуміти, що з тобою…
     – Прийде час і я тобі все розкажу. І хіба бути і виглядати щасливою – це погано?
     – Та ні, напевне. Але ще кажуть: «Всього хорошого по-троху».
     Наступного дня мати пішла на роботу, Павло по питаннях до університету, а в душі твердо вирішив наступним разом все таки з’ясувати, куди і чому ходить його мама.
     Через два дні після окрику схвильованої і трохи роздратованої матері: «Сніданок в холодильнику, розігрієш сам, я спішу!»
     Павло глянув на годинник. Була пів на дев’яту. Він пам’ятав, що мати сьог/одні в другу зміну на роботу, але перепитувати куди вона так поспішає і що її роздратувало не став. А як тільки зачинилися двері прожогом зібрався і вискочив слідом за нею. Він невпинно слідкував за нею кілька вулиць дещо картаючи себе у душі і сміючись сам над собою за свою ще зовсім дитячу витівку. «Стежити за власною матір’ю, хіба я ще не дитина?...»: літали думки у Павла в голові.
     На його щастя, і на їхню спільну з матір’ю біду, його мати змушена була на всьому економити, навіть на проїзді, останнім часом їм катастрофічно не вистачало маминих грошей, навіть на повноцінне харчування. Тому для Павла не складало ніяких труднощів непомітно за нею простежити аж до великого довжелезного ангару куди звідусіль сходилися люди.
     При вході стояв здоровезний чолов’яга, який якимось детектором схожим на металошукач проводив кругом голови кожного хто туди заходив. Трохи повагавшись Павло вирішив таки потрапити всередину і подивитися, що там робиться. Він упевнено підійшов до дверей, зупинився як і всі біля перевіряю чого, упевнений, що його голова нічим особливо не відрізняється від усіх інших… Той провів детектором круг його голови, потім ще раз, а далі грубо схопив за комір куртки перемінившись на лиці з привітного ресторанного портьє на буйного, роздратованого на арені бика.
     – Ти куди лізеш? А ну геть пішов звідси.  
     Він штовхнув Павла і той зашпортавшись за бордюр мало не зарив носом у клумбу з насадженими квітами. Павло глянув з-під лоба на кривдника, але прориватися знову до середини не став. Він обійшовши круг сусідньої споруди, щоб не потрапляти на очі тому охоронцю підійшов ззаду, щоб якимось чином таки дізнатися, що там діється.  
     Крізь стінку було добре чути вигуки присутніх під акомпанемент ритмічної музики: «…Земля! Енергія! Вода! Сонце! Земля! Енергія! Вода! Сонце! Земля! Енергія! Вода! Сонце! – Без них ми ніщо! Без них нас нема! Їх єднання – життя! Вони – одне ціле! Вони той – хто дає і підтримує життя! О ЗЕВС – ми, твої діти…»
     «Нічого собі.» – В слух промовив до себе Павло. – «Невже моя мама могла дійти до такого, щоб відвідувати ці зборища і викрикувати разом з ними цю дурню?…»
     – А ну іди сюди паршивцю, ти чого тут тиняєшся?
     Павла хтось міцно схопив за волосся і не даючи можливості підвести голову чи навіть глянути, хто його так безцеремонно схопив і силою нагнувши голову униз кудись веде. За хвилину Павла ввели в якусь кімнату і як кота жбурнули у крісло.
     – Ось. Антонію Петре Шостий – цей хлопець щось шукав біля нашої зали і підслуховував…
     Павло потираючи скальп нарешті зміг глянути на свого кривдника та його співрозмовника. Той що його привів був кремезним чоловіком невисокого зросту з величезним ротом. Він стояв покірно схиливши уперед голову ніби не сміючи підняти погляд на …Шостого, готовий виконати будь-який його наказ.
     – Добре, Георгію Чотирнадцятий почекай за дверима. – Сказав Антоній.
     – Ну, хлопче – кажи, що ти тут шукав? – звернувся він до Павла.
     Павло був не на жарт наляканий таким розвитком подій, тому промимрив щось не зовсім зрозуміле навіть для самого себе.
     – Що!? Ти думаєш, що ти в дитячий садок забрів і з тобою тут гратися будуть? – грізно закричав на хлопця Антоній.
     – Я шукав свою матір, – уже впевненіше проговорив Павло дивлячись в очі Антонію, який своїм одягом і бритою головою чимось нагадував йому тибетського монаха.
     – А вона що, пропала? Чому ти вирішив, що вона тут?
     – Ні, не пропала. Просто зайшла сюди. Я хотів зайти за нею, щоб подивитися, що тут таке з нею роблять, що вона кілька днів ходить ніби під кайфом…
– Ти хотів сказати – щаслива? – посміхаючись перепитав Антоній.
     – Аж занадто щаслива. Тепер їй на все начхати – головне відвідати ваше зборище, а сім’я, та й вона сама для неї ніякого значення не мають.  
     – Ти вже досить дорослий хлопець, практично чоловік. Уже пора й відучитися від постійної материнської опіки. А щодо неї, до речі – яке прізвище твоєї матері?
     – Так я вам одразу й сказав…
     Антоній розсміявся. – Ну добре. Так от, щодо неї, то вона має закріплене конституцією право на свободу віросповідання, а ти якщо захочеш також можеш приєднатися до нашої общини. Крім релігійного розвитку ти зможеш отримати любов усього нашого братства, а також, що не маловажно для молодої амбіційної людини – освіту та хорошу роботу…  
     – Яку ще освіту та роботу – лакеєм у вашому цьому…  – Починав розмерзатися Павло.
     – Не обов’язково тут. Наша община дуже велика і кількість наших братів і сестер з кожним днем збільшується в арифметичній прогресії…
     Павло аж підняв брови зачувши такі на його думку премудрі слова з вуст цього монаха.
     – … Наші послідовники викладають в багатьох престижних університетах світу, працюють інженерами і керівниками стратегічних об’єктів, займають високі пости в різних державах світу…
     – Ви що пропонуєте мені навчання, а потім і хорошу роботу? – перепитав Павло зацікавившись такою перспективою незважаючи, що вже був зарахований в університет.  
     – Саме так. – Відповів Антоній.
     – А що має бути від мене взамін за таку турботу?
     – Нічого, абсолютно нічого,  – знову щиро і заспокоююче посміхнувшись сказав Антоній. – Ти  повинен тільки приєднатися до лав нашого братства. Любити і поважати усіх наших братів і сестер, слухати Його наставників на Землі, і при потребі та можливості віддячувати…
     Павлу чомусь стало знову лячно. Він згадавши якусь телевізійну програму про влесливі методи вербовки адептів до лав різних сект та розуміючи свою релігійну неграмотність та юнацьку недосвідченість вирішив взяти тайм аут…  
     – Звучить дуже заманливо. Але мені треба подумати. Я ж усе таки вже поступив в наш технічний університет. – Відказав Павло.
     – Це добре. Значить у тебе є голова на плечах. Але май на увазі, що після навчання тобі потрібна буде відповідна робота… І якраз наші брати зможуть тобі у цьому посприяти.
     – Я зрозумів. А зараз я можу йти?
     – Так, звичайно.
     Відчиняючи двері Павло оглянувшись вирішив хоч образою дати здачі тому, хто його сюди привів тягнучи за волосся.
     – Тільки скажіть тому своєму бульдогу, щоб він більше мене не чіпав.
     Антоній продовжуючи доброзичливо посміхатись ледь помітно кивнув.
     – Вибачте, а як називається ваша община? – вирішив взнати на прощання назву секти Павло, щоб у подальшому легше було про неї зібрати якусь інформацію.
     – Ніяк. Ми не потребуємо гучних назв і реклами. Люди самі йдуть до нас за покликом душі і тіла. – Сховавши свою посмішку серйозно відповів Антоній.
     Проходячи двором під пильним поглядом наглядача, який його зловив напередодні Павло роздивлявся довкола, споруду в якій все ще чулися викрики з музикою, браму при вході, але ніякої вивіски з назвою так і не побачив.
     Удома Павло негайно переглянув усі зареєстровані секти і різні суспільні організації, але йому так і нічого не вдалося знайти. Через деякий час прийшла мати. Коли вона зайшла у кімнати Павло спочатку її навіть не впізнав – одяг розхристаний, волосся скуйовджене, в очах ніби полум’я…
     – Що вони з тобою зробили? – переляканим голосом запитав Павло.
     – Ах ти ж… Я тобі зараз скажу, що зі мною зробили! Це ти, що зі мною робиш!? Ти хочеш моєї смерті!? Хочеш моєї смерті!? Ти чого за мною ходив!?
     – Я мусів дізнатися куди ти ходиш і що з тобою робиться.
     – І що, все дізнався, що хотів!?
     – Знаю тільки, що ти відвідуєш якусь секту, а що і як там роблять з вами для мене поки що не відомо. А от звідки ти дізналася, що я там був?
     – Кожен з нас має охоронця, який певну кількість годин мусить приділити охороні одного зі своїх братів чи сестер, тобто наглядає, щоб ніхто не скривдив, не звів з дороги яку вказує нам Голос, не захворів… Я теж багато часу віддаю на охорону однієї сестри…
     – Ти хотіла певне сказати: «Кожен має не охоронця, а шпигуна!»
     – Не смій!!! Не смій!!! Ти чуєш!!! Не смій туди більше ходити!!!
     – Не кричи так!!! А то сусіди зараз наряд з дурки до нас викличуть! Ти краще в холодильник заглянь. Там уже кілька днів, як зовсім пусто. Ти через свою секту уже й на роботу мабуть не ходиш, а якщо й працюєш інколи, то всі гроші віддаєш туди… Скоро поздихаємо тут обоє! – закричав у відповідь Павло зі сльозами на очах.
     – Не смій мені дорікати!!! Іди також на роботу заробляти на прожиття!!! – закричала жінка, а далі її лице перемінилося з істерично знервованого на спокійне, з хитруватим поглядом задоволеного собою слідчого, якому здалося, що він нарешті розкрив черговий злочин… – А-а-а-а… Я знаю… – Тихим вкрадливим голосом продовжила жінка, а далі викрикнула:
     – Ти мій спокусник!!! Сатана! Це ти робиш все, щоб звести мене з дороги!
     Павло почувши такі слова, аж відсахнувся назад витріщивши перелякані очі на матір…
     В двері хтось дзвонив.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Ворон, 07-08-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64271116256714 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …