Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51622
Рецензій: 96045

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 30119, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.15.240.251')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

Парк Чорнобильського періоду (частина 8)

© Аніслав Збаразький, 04-08-2011
                                                                                                  Могила

                                                                                       В степах, де гриміла козацькая сила,
                                                                                       Від світу-потопу лежала могила.
                                                                                       Як військо, чорнобиль стояв на сторожі.
                                                                                        І пісні їй піли пташенята Божі.
                                                                                        І в місяців кілька край тої могили
                                                                                       З чорнобилем разом коноплі вродили.
                                                                                       Чорнобилю много! Подивіться, люде!
                                                                                       Но Бог святий знає, що за рік то буде...
                                                                                  Де була калина, там нап’ята буда –
                                                                                  На верху могили чорнобилю груда.
                                                                                  І димить чорнобиль заки запалає,
                                                                                  І вічную пам’ять Божий птах співає.

                                    Степан Руданський

     Степан Руданський написав цей вірш у 1857 році.

                                                                            5

     Куніцин відкрив очі. На темнуватому небі з’явилися перші зірки, або можливо це вже ранок, і залишились останні. Він цілковито втратив орієнтацію в часі. У нього в голові миттю промайнули останні події, які пам’ятав. Він згадував останні хвилини, протягом яких він знову був під якимось  кайфом. До цього часу Куніцин лежав у заціпенінні і не зробив жодного руху.
     І тут він відчув, що у нього на лобі сидить щось слизьке і холодне. Від страху йому бракнуло повітря, а потім він несподівано для себе вдихнув його з такою силою, що аж свиснуло в грудях. Блискавичним рухом він схопив рукою це “щось” і відкинув подалі від себе. Придивившись  до  того, що його так  налякало, Куніцин зрозумів, що це невеличкі липучки з проводами схожі якусь лікарську слухавку.
     Куніцин підвівся на ноги, оглянувшись довкола. В кількох метрах позаду сидів одягнений у військову форму чоловік прихилившись до дерева, а біля його ніг лежав Рекс. Налаштовані вони були явно дружелюбно, або в крайньому випадку не дуже вороже. Чоловік спокійно сидів, гладячи шерсть на  спині собаки, а той примруживши одне око, від  щирого серця показував Куніцину  великого язика.
     Куніцин розумів, що з ним було щось не те, коли він так несподівано почав фантазувати, перед тим як заснув. В голову прийшла думка, що якраз у цьому і є вина цього зарослого чолов’яги. Але ж за  цей час він  міг його убити, коли він спав, або хоча б зв’язати.
     Поки Куніцин стояв, весь напружений, у якійсь борцівській стійці, чоловік щиро усміхнувшись почав повільно підводитись. Тільки тепер Куніцин  побачив з ким має справу. Чоловіку у військовому камуфляжі на перший погляд і зв’язувати його не було великої потреби, оскільки з вигляду він без особливих зусиль мав би задушити циркового ведмедя.
     Чоловік був високого зросту, вищим від нього майже на цілу голову. На широких плечах, ніби без шиї була приставлена величезна голова. Довге волосся спадало на лоб, а густа борода закривала решту обличчя. Незважаючи на таку  кремезну статуру і військову форму Куніцин одразу ж помітив у його погляді щось по дитячому наївне, і немале зацікавлення. «Ще б пак, як побачивши мене у такому вигляді, у цьому місці можна не зацікавитися? А ще якщо б я сказав, як я тут опинився… Але про це поки що не треба. І все таки, такий погляд буває не тільки у дітей, а й у фанатів…» Ці психологічні аналізи-здогади Куніцина перервав сам бородань. З його горла вилетів гортанний набір звуків. Куніцин зрозумів, що той намагається з ним заговорити і жестами почав показувати, що майже нічого не розуміє. Деякі слова зрозуміти він все таки міг. Йому навіть на мить здалося, що цей незнайомець говорить білоруською.
     Чоловік завзято продовжував говорити кілька хвилин, поки до нього дійшло, що Куніцин його не розуміє. Почухавши  потилицю, почав напружено і невпевнено добирати якісь слова, яких сам не міг добре вимовити і напевне не зовсім розумів. Куніцин зробив висновок, що той намагається говорити якоюсь іншою мовою, діалектом іншого племені, чи що там у них…
     Далі розмова стала подібною до тої, яку вели перші мореплавці з аборигенами. Чоловік тикнувши вказівним пальцем себе в груди видав гортанний звук:
     – Темір.
     – Темір, – повторив Куніцин, зрозумівши, що той хоче з ним познайомитися. – Дивне якесь ім’я. Хоча, що тут дивного, хтозна де я є і навряд чи скоро ти мені зможеш це жестами пояснити. – А далі вже про себе подумав: « І ще треба було б розібратися хто ти і що тут робиш: відлюдник, мисливець, чи при своєму розумі? Он який погляд! Точнісінько як у твого собаки мутанта…» Тоді, зробивши такий же  жест, вказавши на себе пальцем, мовив:
     – Валерій. Куніцин Валерій Павлович. Це прізвище, ім’я і по батькові. – І усміхнувшись додав, – можеш вважати це як Сонце Всіх Світил, або Гроза Всіх Морів, чи щось в цьому дусі.
     Темір широко заусміхався, і звернувся до Куніцина з якоюсь промовою вимовляючи його ім’я з противним акцентом. Потім він підняв свій  рюкзак з землі і почав щось у ньому шукати. Куніцин зацікавлено і з осторогою стежив за кожним рухом цього незнайомця. «Він у формі, має рюкзак, скоріш за все холодну зброю, можливо й вогнепальну. Так можна й у полоні опинитися. Варіант, що він божевільний теж не тішить…»: думав Куніцин.
     Темір уже  тримав шматок чогось з вигляду не дуже їстівного і простягав Куніцину, прийнявши його насторожений нервовий погляд скоріше всього за виявлення голоду.
     Куніцин без вагань взяв шмат цієї їжі, яка виявилася чимось схожим на шинку і досить смачним. Він вже стільки часу провів без поживи і води, під впливом якоїсь отрути, що з таким запалом ковтав те вручене йому в’ялене м’ясо, аж налякав Теміра. Тепер вже він з жалем і острахом спостерігав за трапезою Куніцина. Темір також дещо з’їв, потім витягнув флягу, надпив з неї, а потім вгостив Куніцина. Це було хороше вино, не зрозуміло правда з чого виготовлене. Запропонована їжа була швидко знищена і розум Куніцина почав повертатись з якихось глибин до голови. Він згадав куди напередодні так спішив, як втратив професора і зрозумів, що Темір – його ключ до місцевої цивілізації, а також допоможе вияснити куди пішов професор і якщо пощастить, то й знайти, бажано живим. Швидко підвівшись на ноги, Куніцин словами і жестами намагався пояснити скіфу, що кудись туди пішов його друг, і потрібно його наздогнати. Темір  виявився на диво кмітливим. Що він саме зрозумів Куніцин  не знав, але те, що треба кудись йти до нього дійшло. Темір швидко встав на ноги, та так, що Куніцин аж насторожився, але той  не звертаючи на нього уваги підійшов до краю галявини і почав жестикулювати і щось говорити до Куніцина. Собака жалібно скавчав передчуваючи якусь приємну для нього справу і монотонно піднімаючи кожних десять секунд голову в одному напрямку гавкав.
     – Напевне ви обоє зрозуміли, чого я хочу, – підсумував Куніцин рушаючи за Теміром і його нетерплячим собакою.
     Перед відходом Темір підібрав приладдя, яке з таким жахом скинув із себе Куніцин після сну пояснивши напівзрозумілими словами і жестами, що це якийсь лікарський прилад…  
     Вони змушені були йти швидко, на скільки могли, щоб поспівати за Рексом. Крім страшенної втоми, Куніцину більше ніщо не допікало, Темір дав натерти лице і руки якимось маслом і комарі тепер навіть близько не підлітали. Час від часу вони зупинялися перекусити і трохи відпочити. Спостерігаючи за впевнено крокуючою попереду собакою винюхуючи все довкола як постійно ввімкнений пилосос, Куніцин не сумнівався, що професора, де і в якому вигляді б він зараз не був вони неодмінно знайдуть. Через кілька годин Рекс почав норовити швидше побігти вперед, скавчав, гавкав. З кількахвилинного жестикулювання Теміра, Куніцин зрозумів, що вже близько… Рекс вів себе дуже  неспокійно, Темір також почав підбадьорювати  Куніцина, щоб пришвидшити ходу, оскільки залишалося вже недалеко, а зволікати було недопустимо. З професором могла статися якась біда, так зрозумів усю цю метушню Куніцин.
     Яким же було його розчарування, коли вибиваючись із сил вони вийшли нарешті на невеличку галявину, на якій росла висока, в деяких місцях прим’ята трава і було два невисокі земляні вали, більше всього схожі на доти.
     Куніцин аж за голову схопився. – Ти куди мене привів! – закричав він на Теміра. – Я думав, ми професора доганяємо падаючи з ніг, а ти мене куди приволік?  
     Темір вловив тон Куніцина і жестами намагався примирити і заспокоїти його. Собака тим часом весело виляючи своєю подобою хвоста скавчав під одним із горбів.
          Темір тим часом набирав комбінацію букв і цифр на якомусь кишеньковому пульті, за цим почулося монотонний звуковий сигнал. А за цим перед одного з валів розійшовся. Це було схоже на те, що відімкнулися якісь двері. Темір швидко зайшов у середину не запрошуючи Куніцина. За кілька хвилин він вибіг звідти несучи із собою якийсь пристрій.
     Тільки-но потрапивши у цей світ Куніцин бачачи навколишнє агресивне середовище почав сприймати це як належне і начисто відкинув думку про можливе існування цивілізованого і високорозвинутого суспільства. Це перше враження дещо спростовував досить пристойний вигляд і поведінка Теміра. Але тепер, побачивши, які є заходи безпеки і технології, що не поступаються військовим базам в СРСР він своє бачення змінив.
     – Я тебе просив допомогти професора знайти, а ти мене на якусь військову базу привів…
     Сказавши це, Куніцин з осторогою оглянувся довкола, йому здавалося, що зараз з цього бункера вибіжить чоловік з десять, і він стане або полоненим, або мертвим.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Не погнівайтеся на пораду людини,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 05-08-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.046191930770874 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати