Вже вкотре прокинувся професор на світанку, коли починало сіріти. Холод пробирав до самих кісток. Ще сонний, він протираючи очі зібрав недоїдені рештки своєї трапези і поволі поплентався далі.
У безцільній ході у перед минуло кілька годин. Сонце вже піднялося високо і безжально пекло. Професор йшов дуже повільно, мучила спрага і дошкуляли настирливі комахи.
Він напружено намагався згадати, що могло бути не так? Хто з персоналу зробив щось не те? Те, що Куніцин перевернув вверх дном хід усіх подій було зрозумілим, але невже це настільки вплинуло на проведення експерименту, що їх до цих пір не можуть повернути назад? За розрахунками і попередніми результатами з гризунами – дві особи навпаки, краще переносили досліди з телепортацією. Скоріш за все, при неврахованому втручанні Куніцина пішов збій у програмі, або ще гірше – при боротьбі в камері було пошкоджено щось з обладнання… Поки персонал розбереться що й до чого, поки полагодить… то їх обох тут вовки поз’їдають. Але від цього всього в голові тільки паморочилося і думки розліталися в різні сторони.
«Може й краще, якщо мене тут розірве якийсь хижак ніж мали б затягати по допитах, а можливо й посадити через цього всюдисущого вискочку Куніцина.»
Професор оглянувся. Вдалині все ще було видно густий ліс, з якого він вийшов ще вчора під вечір. Враз, там, вдалині над лісом він побачив невеличкий літак. Від радості професор аж підстрибнув.
– Ура! Сюди! Сюди! Я тут! – розмахуючи руками і вистрибуючи скільки міг у гору кричав Глух.
Промайнувши над верхівками дерев маленький літачок сховався за горизонтом. Професор розумів, що його не помітили, але все ще продовжував безнадійно піднімати вгору руки і зірваним голосом шипіти:
– Сюди! Я тут! Сюди!...
Виснажившись, він впав на землю. Трохи заспокоївшись, професор вирішив все ж таки йти у перед. Назад, туди де він бачив літака вертати було марно. Цей випадок все ж таки додав професору мотивації і сили, щоб продовжувати шукати цивілізований світ.
Страшенно мучила спрага і комарі вже не були такими благородними, як учора. Але професор не зупинявся. Він розумів, що зупинившись – загине. Поволі плентаючись, він надіявся, що скоро дійде до води. У такому напівживому стані він пройшов ще кілька годин.
Ось, він побачив табун тварин, які запримітивши його кинулися геть. Професор пришвидшив ходу, витрачаючи останні сили.
Пройшовши ще з півкілометра, він помітив, що спускається по невеликому схилу, а вдалині щось блищить.
Спотикаючись, професор почав бігти. Це була малесенька річка, або ж просто висохла і він вже її добре бачив, надіючись що це не ілюзія: «Якщо це міраж, то мені кінець. Далі я не піду…»
До води зоставалося близько ста метрів, коли професор вже майже знесилений зашпортнувся за суху гілку під квітучим деревом і впав. Він почав підводитись, але на спину йому щось стрибнуло і маленькі, але дуже гострі, як леза ножа кігті вчепилися в шию. Одразу ж ще кілька таких же істот опинилися в Глуха на спині.
Професор не бачив тварин, але судячи з їх ваги, невеликих пазурів і зубів розумів що це щось маленьке або в крайньому випадку не дуже велике. Але від цього здогаду ні на душі , ні на спині йому легше не стало.
Кожен з нападників намагався знайти найболючіше і найвразливіше місце, несамовито дряпаючи і кусаючи.
Професор розумів, що врятувати його може тільки якесь чудо. Він відчував, що на голові у нього суттєво зменшилася кількість волосся і не знав, чи є в нього ще очі чи ні, бо кров заливала їх і щоразу лапи тварин намагалися видряпати те, що ще залишилось. Чи була на ньому шкіра, він теж не знав, можливо волохаті створіння її вже давно обдерли своїми кігтями.
« Річка! Недалеко ж річка» – промайнула рятівна думка в професора.
Він з останніх сил кинувся вперед, уже зовсім не впевнений, що саме в цьому напрямку він бачив річку.
Тварини його не залишили в спокої. Одних він скидав з себе, інші одразу ж займали їхнє місце. Вони видавали якісь нестерпні звуки, схожі на нявчання котів навесні під час гулянок або одурманених валер’янкою.
Враз земля під ногами в професора пропала і він з розгону упав в річку. Коли він виплив, то з величезною радістю відмітив, що очі в нього на місці, вода змила пелену крові і тепер він міг більш менш бачити що робиться довкола.
Його нападники схоже води не любили. Мокрі, облізлі, з очима повними злості вони вилазили на берег. Це була копія котів, які живуть в людських оселях, тільки в два рази меншими. Справжня зграя маленьких озлоблених кошенят. Професор добре розумів, що на цьому все не закінчено, але вже не боявся. Головне, що він дістався води, а ці маленькі злющі кішки не зможуть завдати йому серйозної шкоди, навіть у такій кількості…
Річка була невеликою. Професор стояв якраз посередині, а вода йому досягала тільки до пояса. До кожного з берегів було близько п’яти метрів. Він побачив що на іншому березі його чекає така ж сама компанія.
Вони ставали все агресивнішими. Одні необачно ставали в воду лапами, одразу ж витягуючи їх, ніби це був кип’яток, інші повністю скакали в воду намагаючись дістатися професора і прожогом вилазили назад…
