"А цей храм єдиний буде стояти вічно.
Коли морок на землю впаде…»
В теперішній зоні відчуження колись було 18 церков. Ходять легенди, що на поч. 20 ст. один юродивий стверджував, як деякі з церков зруйнують, інші спалять, лише одна залишиться стояти. В тридцятих роках були знищені більшість церков, деякі згоріли під час аварії на ЧАЕС. Залишилась тільки Свято-Ільїнська церква в місті Чорнобиль
4
Професор отямився. Він ледве зміг підняти ніби налиту свинцем голову. Його губи були розбиті і сухі. У роті попадаючи на зуби скреготав пісок. Як тільки він заворушився, якась колюча гілка за яку він був зачеплений обламалася і він знову покотився вниз втрачаючи свідомість.
Друге повернення в реальність вже не було таким важким. Голова вже так не боліла і падати вже не було куди, він скотився в самий низ яру. Ледве звівшись на ноги професор поплентався уздовж яру. Цей шлях був менш зарослий чагарником. В голові все крутилося, ніби він був на каруселях. Як і Куніцин, він страждав через голод, спрагу і отруєння.
Десь під обід професор зійшов на рівнину. Дерева тут не були такими густими. Вони мов велетенські стражі цієї савани на великій відстані стояли один від одного.
Трава, висотою до пояса, висушена промінням сонця шуміла наче морський прибій з кожним подихом вітру. Перш ніж виходити під палюче сонце, професор вирішив трохи відпочити . Тільки присівши в тіні дерева, він одразу згадав про їжу. Наслідки отруєння поволі проходили, а їм на зміну з’явилося відчуття голоду. Його мозок напружено працював, шукаючи аналогів між магазинними продуктами і тим, на що він міг сподіватися тут, у лісі. «Так, кабанчиком мені не пощастить подавитися. Такого пернатого ідіота, як учора, не найдеш більше у цілому лісі. Птахи! Та вони ж несуть яйця». Від такого здогаду в професора одразу ж потекла слина, живіт прилип до спини, в очах заграли вогники задоволення. Він підвівся і почав оглядати дерево за деревом у пошуках гнізда.
Як на зло в лісі не видно було жодної пташки, ні малої ані великої. Жодного пташиного співу. Він вже майже годину ходив із задертою вгору головою спотикаючись об зламані гілки у пошуках гнізд. Глух уже втратив надію на те, що сьогодні буде обідати, коли побачив напівсухе дерево, на якому було два гнізда. «Судячи з розмірів гнізд, яйця в них повинні були б бути досить великими, а птахи… По величині гніздо не поступається лелечиному, тож якщо у птахів поганий характер, то можна залишитися без обіду»: подумав професор.
Він почав вибиратися на дерево. Воно було товстим, але приземистим, а гнізда розташовані близько семи метрів над землею.
Професор без особливих зусиль дістався до першого гнізда і з надією заглянув у нього підтягуючись на гілці.
Птах, що затаївся у гнізді, плекав надію, що створіння, яке дряпалося на
древо нічим йому не зашкодить. Та коли над гніздом з’явилася професорова голова, птах сильно клюнув його в лоба, почав лопотати крилами і кричати на весь ліс. Глух одразу ж сховався під гніздо. Від такої несподіванки він мало не впав з дерева. В очах запаморочилося від укусу птаха і їх заливала кров, що з кожним ударом серця, фонтаном била з рани.
Професора охопила несамовита лють. Птах тим часом не переставав галасувати. Птах у другому гнізді зачувши біду у сусіда також несамовито почав верещати розправивши крила і настовбурчивши все пір’я, щоб налякати непроханого гостя. Над деревом здійнявся такий галас, що його було чути за кілометр.
Але професор від свого не відступився. Він, уже не заглядаючи у гніздо , просунув туди руку і коли птах з оскаженілою злістю почав її клювати схопив його за шию і витягнув з гнізда.
Птах мав біля п’яти кілограмів ваги і більше був схожий на свійського і мирного, але ударами крил і кігтями встиг добре побити і подряпати професора, поки той скрутив йому шию. Професор кинув птицю на землю задоволений тим, що голодувати сьогодні йому вже не доведеться. Він знову заглянув у гніздо і побачив там три великих яйця. «Вони звичайно не першої свіжості, але поки я зможу засмажити цю пташку, буде чим перебитися»: подумав він.
Професор тримаючись одною рукою за дерево, іншою притиснув яйця до грудей зібрався поволі спускатися. Вереск птаха у іншому гнізді привернув його увагу і він глянувши у верх побачив, як на нього ніби винищувач летить скоріше за все партнер того, хто лежав вже під деревом. Глух вчасно встиг заховатися під гніздом, оскільки птах в цю мить якраз пролетів над ним явно не з дружніми намірами. Від вітру, який спричинив такий стрімкий політ птаха зашелестіло листя.
Професор почав повільно спускатися з дерева під пронизливі крики птахів, яких вже немало назбиралося над деревом. Тепер вони вже не нападали оскільки нижче було багато гілляк.
З піднятим настроєм професор вскочив на землю. Два яйця щоправда впали і розбилися, коли він похапцем почав ховатися від несподіваного нападу, але це нічого. «Було б добре, якщо б я зміг проковтнути і утримати всередині хоч те одне»: подумав він . Піднісши яйце до носа, він скорчив гримасу.
– Фу, як смердить, – сказав він уголос.
Професор не хотів починати свою трапезу прямо тут. Галас цих птахів уже починав діяти на нерви, тому він узяв свою здобич і пішов подалі від дерева.
– Мабуть у цьому світі мені суджено вмерти від чийогось дзьоба. Учора якийсь стерв’ятник розбив чоло Куніцину, сьогодні – ця пташина мало не проломила мені череп, подряпала всього і понабивала синців… – бурмотів собі під ніс професор. Глянувши на руку, він скривив губи. – А з руки що зробила! – В професора Глуха вигляд і справді був кепський. Оскільки помитися було ніде, то все лице у нього було в крові і на лобі, якраз посередині була велика рана. Рука постраждала ще більше. Від пальців до ліктя – все було поранено кігтями і дзьобом птаха. Через глибокі рани на руці можна було б розгледіти сухожилля, куски шкіри звисали ніби порване ганчір’я. Рука в такому стані швидко може почати гноїтися і це не віщувало нічого доброго.
Професор зупинився, розірвав свою майку і сяк-так перев’язав свої рани. Тепер, із забинтованими рукою і чолом він був схожий більше на вояка героя ніж на професора інженера.
«Хтозна, що там зараз з Куніциним і де він? Якщо він загинув, то я через нього сильно постраждаю, що зрештою неминуче і при ньому живому. Схоже, що отруєння нектаром тих рослин подіяло на нас обох і в цьому стані він мене загубив коли я втратив свідомість. Головне щоб був живий, а коли нас витягнуть звідси, то все владнається…» Так розмірковуючи професор відійшов досить далеко від місця, де йому такою важкою ціною дісталася здобич, тому вирішив трохи відпочити. Присівши у затінку дерева, схожого на тисячолітній дуб він узявся їсти яйце, яке так дорого йому дісталося. Незважаючи на дикий голод, цей процес був досить довготривалий. Спочатку він довго його їв, затуливши однією рукою носа, потім силоміць утримував всередині, поки воно там не призвичаїлося, чи він до нього не призвичаївся.
Трохи підкріпившись і відпочивши він вирішив іти далі. Птаха залишив на вечерю, коли доведеться розводити вогонь для ночівлі – тоді й засмажить. Закинувши здобич на спину він ще пройшов скільки зміг по випаленій сонцем савані і почав готуватися до ночівлі. Сьогодні він не став чекати до повного заходу сонця і зволікати з розведенням вогню, а вирішив скористатися з прослуханої лекції Куніцина. Зупинившись під деревом, яке цвіло великими красивими квітами, він без особливих труднощів назбирав хмизу для багаття і почав розпалювати вогонь тим же способом укладаючи шатро для розпалу, що й минулого дня Куніцин. Щоправда, сьогодні ще не зайшло сонце і він збирався використати для запалювання пучка сухої трави лінзу своїх окуляр заздалегідь набравшись терпіння. Але, трава була настільки суха, що вистачило кілька секунд, щоб від спрямованого пучка світла і одного подиху вітру вона загорілася. Вогонь було розведено, залишилося довести м’ясо птаха до якогось такого стану, при якому його можливо було б проковтнути і засвоїти. Як це зробити професор уявляв дуже смутно оскільки виживати в таких умовах йому ще не доводилося.
Довго не роздумуючи над послідовністю і правильністю своїх кулінарних дій він почав обдирати пір’я з птаха. Голод підганяв, від запаморочення в голові професор ризикував втратити свідомість так і не повечерявши… Вирішивши, що скубання пір’я забирає надто багато часу і взагалі не потрібне, оскільки все одно обгорить на вогні він виламав товстий загострений сук, яким зібрався чи то розрізати, чи то роздерти свою здобич, щоб випатрати. Ще кільканадцять хвилин страшної, бридкої роботи і криклива пташка, яка його мало не заклювала смажилася на вогні.
Сонячний диск майже закотився за обрій і на Землю швидко спускалися сутінки. А незадовго все навколо вкуталось тьмою.
Все навколо стрепенувшись від денної спеки ніби ожило. На зміну денному сухому шелесту трави і листя зовсім недалеко лунали інші, досить неприємні звуки. З однієї сторони хтось жалібно завивав зачувши запах смаженого м’яса, з іншої було чути чиєсь сопіння, в траві хтось майже нечутно вже вкотре робив круг навколо багаття на відстані кількох метрів де в темноті вже нічого не можна було розгледіти.
Професор не зважав. Він з жадібністю дикого звіра відривав шкіру з припеченим пір’ям з засмаженого птаха і кидав її подалі в траву, тим хто там бродив довкола, можливо у них міцніші шлунки… А сам узявся до напівобвугленого і напівсирого м’яса відганяючи тільки думки про хліб, сіль…
Коли із смажениною було покінчено, Глуха огорнули неприємні роздуми про те, де зараз Куніцин і чи живий він ще, що завтра робити, куди йти і кого шукати?
Уночі він кілька разів прокидався від відчуття, що до нього хтось підкрадається. Але заспокоївши себе, що це витівки якогось боязливого звіра, який був десь зовсім близько, але не наважувався підійти до вогню Глух підкидав у вогонь дрова і знову засинав, при цьому бурмочучи під ніс свої невдоволення: «Якщо так потриває ще хоча б одну ніч, то я привикну і мені потім перед тим, як заснути потрібно буде, щоб хтось голосно рикнув під вухо, гавкнув і постійно ходив довкола, як вартовий…»
