– У тебе в голові робиться те ж саме, що і в мене? – несміло запитав професор.
– Мене також дивує мій стан. Як тільки випив тієї роси з листка було наче б не погано, і голод пропав. Але зараз мене страшно нудить, в очах літають круги, ще й комарі догризають.
– Схоже, що ми дещо поспішили тішити себе знахідкою тієї так званої «роси». Це могла бути якась токсична рідина, що виділяється тією рослиною для приманки комах, їх захоплення і травлення.
При останніх словах профессора ще не перетравлені залишки тієї рідини спочатку в Куніцина, а одразу ж за ним і в нього попросилися назовні…
– Гадаєш це допоможе? – обпершись на дерево запитав Куніцин.
– Ми позбутися зайвої отрути з організму, – витираючи соплі відповідав професор, – але чи впорається він з тою, що вже потрапила в кров… Нейтралізувати її у нас нічим. Значить, або переживемо, або ж ні.
– Не можна тут сидіти і чекати, – підсумував Куніцин. – Треба рушати негайно.
Йти було надзвичайно важко. Вони вже годину пробиралися заростями лісу. Липка трава зі всіх сторін обплутувала ноги не даючи проходу . В голові паморочилося, з’являлися галюцинації. Від укусів комах, які були переважно жовтими зуділо все тіло.
У професора пропала земля під ногами. Він мало не зламавши шию покотився в глибокий яр втративши свідомість.
Задурманений Куніцин і не побачив як упав Глух. По хвилі, помітивши відсутність професора, він запідозрив його у втечі. Також мало не покотившись з урвища, він незграбно спустився вниз кілька разів падаючи. Намагаючись наздогнати втікача він і не помітив, як пройшов у кількох метрах біля нього непритомного.
Ця погоня ще довго продовжувалася, перш ніж Куніцин зупинився і зрозумів, що не тільки загубив слід професора, а взагалі – втратив будь-який орієнтир звідки він сюди приплентався. «Певне я тверезію від тієї отрути раз мені нарешті такі думки до голови прийшли» – вголос пробурмотів він і гучним ляпасом вбив настирливого комара. Відірвавши його від щоки, він з огидою його роздавив. «От потвора. Це ж яку фантазію повинна мати місцева природа, щоб придумати отаке. Одна отрута, зуби і клешні. І ліс незвичайний, дерева не те що в перемішку хвойні із широколистими, а й схрещені між собою, яких в житті ще не бачив. Може тут і динозаври живуть. Щастя, що я ще з якимось хижаком не зустрівся.
Куніцин довго не роздумуючи пішов у перед, сподіваючись знайти хоч якусь їжу і ознаки цивілізації. Про професора і що зараз з ним він намагався не думати. Тепер, коли дурман випитий з листа рослини нарешті майже вивітрився у нього з голови, він добре розумів, що професор нікуди не втікав. Скоріше з ним могло щось статися, оскільки він був у такому ж безпорадному стані від випитої отрути.
Кругом був один і той же ліс, та ж ядовита липка трава і настирливі комахи. Голова боліла як з похмілля. Куніцин дуже втомився і вирішив відпочити. Побачивши велике сухе дерево він направився до нього, остерігаючись, що з вкритого листям може на нього щось вскочити чи впасти. Наблизившись до цього дерева, Куніцин відчув страшний сморід. Подивившись вверх він побачив, що дерево насправді, сухим тільки придурюється. Воно все було вкрите десятисантиметровими ворсинками ніби шерстю. З цих ворсинок стікала якась в’язка рідина. Під деревом було повно пташиних кістяків. Товсті гілляки були практично обліплені пташиним пір’ям. Це дерево було хижаком. Коли якийсь необережний птах сідав на дерево, літати йому більше не судилося. Він одразу ж прилипав до дерева і під дією речовини, що виділялася з ворсинок розкладався, тому й не дивно, що біля дерева стояв такий сморід. Білі кістяки птахів, чіпляючись за гілля, яке вже не проявляло до них ніякого зацікавлення, з тріскотом падали на землю. Навіть хижака, який вирішив погострити кігті, не минула та ж сама участь. Він ніби якась скульптура завмер стоячи не задніх лапах, обпершись передніми на дерево, мертво обплутаний гидкими ворсинками. Ось ще один птах захотів краще роздивитися істоту на двох ногах і сів на дерево. Ворсинки одразу ж видовжилися і миттю обвили мертвими обіймами цікаву пташку. Та зробила кілька рвучких рухів, які не дали ніякого результату і завмерла ніби чучело у хатині мисливця.
Куніцин ще раз глянув на землю під деревом всіяну кістяками. «Схоже, що тут збираються на бенкет і зубасті звірі, а то дерево вже засипало б себе цими скелетами. Треба звідси забиратися, поки мене також не записали в історію цього волохатого монстра»: подумав він.
Відійшовши досить далеко від дерева-хижака, Куніцин таки сів відпочити в затінку, уже під нормальним деревом, схожим на клен, тільки надто великим, його листям можна було б вкритися замість простирадла. Він прикрив очі і почав збирати думки докупи, які через спрагу, голод, втому і спеку розліталися в різні сторони. «Схоже, що цивілізації тут немає. Доведеться здохнути від спраги і голоду. Ага, голоду свого, або чийогось. І як це я професора загубив, удвох було б таки краще. Може він уже знайшов кого-небудь без зубів, пазурів і хоч з невеличким, але мозком. Або ж його вже з’їло якесь дерево, чи втопився у багнюці… А,» – Куніцин відмахнувся від дурних думок.
Він уже зібрався вставати на ноги, коли почув зі сторони, з якої щойно прийшов чиєсь фиркання. Повільно підвівшись, Куніцин глянув у гору на найнижчу гілляку. Вона була таки високо. Він підскочив, але не втримався і впав на землю. Звір зачувши, що жертва близько і намагається втекти, з ричанням кинувся до неї. Куніцин за другою спробою буквально вилетів на гілляку, яка була для нього щойно недосяжна. Зручно вмостившись, він почав шукати величезного звіра очима, оскільки так гарчати на його думку могло щось не менше за тигра. Але, коли він побачив, що там вовтузилося під деревом, мало не впав до низу від сміху. Хоча на щастя цього не сталося. Під деревом, дряпало землю, гризло стовбур, підскакувало, справжнє уссурійське чудо, супроводжуючи це все злісним гарчанням. Тварина була завбільшки з середнього собаку. І з зовні вона була подібною до собаки , але… Але до собаки якої і в фільмі жахів не завжди побачиш. Одним словом: величезна, як у крокодила паща, чотири коротенькі лапки, невеличкий тулуб і хвіст. Куніцин з цікавістю оглянув цей витвір природи, але спуститися до нього навіть думки не допускав.
– Цікаво, Рекс, чи як там тебе, де ж в тебе шлунок поміщається. При такому арсеналі зубів – такий кишеньковий організм. – Глузував Куніцин сидячи на дереві. Він зламав найближчу гілляку і почав дражнити ці ходячі щелепи, у яких і так від злості вже очі кров’ю позапливали. Як на свою негабаритну тіло-будову, собака досить високо підскочивши, спритно схопив зубами палицю. Куніцин втратив рівновагу і ледве встиг обхопити руками дерево. Озлоблена звірюка знову підстрибнула і мало не схопила його за ногу. Куніцин зручно вмостився на дереві і сплюнув у бік нападника.
– Ти вже напевне подумав, що матимеш обід?
Куніцин став чекати, коли ці щелепи підуть геть від дерева. Але за хвилин п’ять він зрозумів, що скоріше він на цьому дереві зав’ялиться, ніж це мерзенне створіння піде геть.
– Тузику, ти нікуди не спішиш, може тебе вже мама шукає? Якщо вона тебе знайде, то я з цього дерева до кінця своїх днів не злізу, а їх мабуть залишиться дуже мало. – Куніцин зламав ще одну гілку, обламав її так, щоб один кінець був загострений і глянув у низ. Тварина вже трохи заспокоїлася, або просто втомилася скакати, гарчати і дряпати землю.
– Вибач друже, але напевне тобі треба зробити боляче, інакше ти від мене
мабуть не відчепишся. А мені треба знайти професора, бо його можливо також доїдає така ж бестія як ти.
Він опустив загострений кінець палки над твариною і викрикнув, – Рекс, апорт! – зубоскал знову підстрибнув, намагаючись схопити палку зубами, але на цей раз Куніцин встиг відсмикнути її і коли той стрибнув вдруге, з силою штрикнув гострим кінцем. З носа тварини, дуже схожого на коров’ячий бризнула кров. Вона жалібно заскавчала, крутнулася на місці і кинулася геть. Куніцин почекав ще кілька хвилин на дереві, остерігаючись, щоб цей чи то собака чи то хто знову не напав, але його не було.
«І звідки він взявся на мою голову. Напевне прийшов до дерева, з якого падають кістяки і пішов по моєму сліду. В нього відмінний нюх. Добре було б цю собаку мати в союзниках, а не ворогах. З ним я скоріше знайшов би професора, і схоже, що він не багатьох боїться у цьому лісі, раз так відважно напав на набагато більшого за себе. Ще б пак – мати такі челюсті» : роздумував Куніцин обережно спускаючись з дерева. Далі взяв палку, щоб мати хоча б чимось оборонятися, і рушив з опаскою поглядаючи у бік, куди побіг його нападник. Він про себе відмітив з усмішкою: «А ця тварина мені здалася навіть симпатичною».
Тепер Куніцин ішов з набагато більшою обережністю ніж до цього, остерігаючись хижаків, отруйних рослин, чи будь чого іншого. З огляду на події, які сталися в цьому лісі – болото, отруєння нектаром рослини, опіки від трави, напад маленької, але надто злючої і зубатої тварини, було зрозуміло, що постійно треба бути напоготові, бо з необачності кожна мить може стати останньою.
Тепер всю дорогу він відчував, що його хтось супроводжує. «Скоріше за все – це друзяка Рекс»: думав Куніцин. Але легше від цього здогаду йому не стало – ця невеличка зла істота теж не подарок. «Якщо він несподівано нападе, то ця палиця мені може і не допомогти».
Куніцин йшов у напруженні. Постійно зупинявся, прислухаючись до кожного шелесту, кожної тріснутої гілки, але так і не зміг з’ясувати, чи справді його хтось переслідує.
«В цьому лісі я пробув всього якусь добу, а в мене вже розвинулася параноя», думав Куніцин. «Хоча, за мною таки хтось іде. Мене ж ніколи не підводила інтуїція, але це коли я мав справу з ворогом в особі людини такої ж як і я, а не з якимось зубоскалом».
Знову тріснула гілка, уже зовсім близько. Куніцин кинувся до того місця, але там нікого не було, тільки зламана гілка і прим’ята трава. Розібрати слід було неможливо, оскільки через посуху вся земля потріскалась і була тверда як камінь.
Куніцин був задоволений своїм не зовсім обдуманим вчинком. Звичайно, він міг вскочити просто в зуби якомусь хижаку, але цього не сталося, і крім того, тепер він знав, що за ним хтось стежить. Так як переслідувач утік, то він його або боїться, або не збирається поки що з якоїсь причини нападати.
Тепер він йшов швидше і не зважав на кожен шелест від подиху вітру. «Це таки скоріш за все мій знайомий Рекс. Вирішив зі мною поквитатися уночі. Треба ж бути таким впертим ». При таких роздумах його щось боляче вкусило в шию. Куніцин вбив рукою це «щось» схоже на колорадського жука і роздавивши його з огидою відкинув у бік.
Високі дерева пропускали мало світла. Починало сутеніти коли він натрапив на попіл від багаття, який нагадав Куніцину про вчорашню ніч проведену з професором біля вогню. Тепер він був зовсім виснажений і йому вже точно не вдасться повторити подвиг з розведення вогню. У нього всередині всі нутрощі гучно грали марш запрошення за стіл і ніби перемістилися під саме горло, яке вже аж пекло від спраги. До цього всього паморочилася голова і все тіло нило від укусів комарів. Він всіляко відганяв думки про воду і їжу, але зараз голод і спрага таки нагадали про себе, як ніколи у житті. Він другий день перебував у русі і постійній напрузі, а в роті не було ні крихти. Сьогодні Куніцин уже б ні за що не відмовився від убитої птиці, ким би вона собі там не була – круком, яструбом, грифом… Те, що тут горів вогонь давало надію на порятунок, зустріч з тими хто тут був… Але в такому виснаженому стані він міг тієї зустрічі не діждати.
Куніцин глянув на Захід, підійшов до краю галявини, оглянув прим’яту траву, але висновків зробити ніяких не зміг, крім одного : «Нікого я не знайду і не наздожену, ні сьогодні, ні завтра, а до післязавтра не доживу. Є й такий варіант, що тут побував професор, а вогонь розпалив з допомогою своїх окулярів. Було б не погано, якщо здихати тут, то разом з ним. Це ж через нього і його досліди я тут.»
Куніцин ніколи по слідах за ніким не гнався. Звичайно, в тому напрямку, куди пішов професор прим’ята трава, але ж кругом повно прим’ятої трави, звичайно, можна знайти якусь зламану гілку, але ж і зламаних гілок тут багато.
Його охопила повна апатія до того, що відбувалося навколо. Він сів біля попелу погашеного вогнища, тупо дивлячись, як кілька величезних мурах поспішаючи тягнуть таку ж як і вони жовту гусінь завбільшки з зубну щітку. Мурахи вже давно занесли гусінь, а Куніцин все ще дивився в те ж саме місце.
І тут, він мало не викрикнув з радості – круг попелища, та й уся галявина була вкрита ягодами схожими на полуниці. Чим таке щастя може обернутися в подальшому він вже добре знав на прикладі отруєння випитою з листків рідиною. Але між – померти від ягід чи зневоднення і голоду він вибрав перше і з жадністю кинувся збирати обома руками полуниці набиваючи ними повний рот.
Він і не помітив, як зграя птахів злетіла в небо з пронизливим криком, так само як і вчора коли він скрутив одному з них шию.
Коли крик птахів уже стихав, затуманена свідомість таки заставила Куніцина підняти голову вгору і подивитися, що ж могло статися і хто міг налякати цих «прекрасних» птахів. А не сталося нічого, і на галявині нічого не змінилося, хіба що… В кількох метрах від нього стояв якийсь здоровезний бородатий чолов’яга, а поруч з ним сидів вже знайомий Рекс з закривавленою мордою.
У Куніцина на лиці засяяла величезна щира посмішка. Ця тупа поведінка на мить здивувала навіть його самого. Йому страшно захотілося привітатися із собакою. Але чому такий задерев’янілий і важкий язик, чому долає така втома? – Е–екс – пробурмотів усміхаючись Куніцин і почав вставати на ноги, щоб підійти ближче до собаки і поздороватись, як належить. Але на плечі хтось ніби прив’язав важкий тягар і він майже підвівшись, несподівано почав падати.
Куніцин упав носом прямо в попіл від розведеного кимсь багаття. В повітря піднялося безліч пилинок попелу, і досягнувши точки, з якої назад починали опускатися, вони миттю перетворювалися на тисячі квітів, схожих на ромашки, тільки самих різних кольорів. Вони повільно падали на землю і… До нього підійшли якісь добре натерті чоботи. Квіти почали падати і на чоботи, одразу ж перетворюючись на яскраві зірки на нічному небі… Далі Куніцин уже ні про що не міг думати, та й про що можна думати, коли навкруги така краса?...
