Куніцин тим часом задкуючи повільно відходив назад з поверхні, яка як желе трусилася під ногами. Кожен крок наражав на небезпеку провалитися і вже ніколи звідси не вибратися. Професор Глух мовчки дивився, як його покидає конвоїр і щосекунди все більше занурювався у смердючу трясовину.
Нарешті Куніцин ступив на більш менш тверду поверхню і щодуху кинувся назад у ліс. Професор останній раз набрав на повні груди насиченого болотними газами повітря. Густа, гидка каша вже міцно стискала йому горло коли він помітив, що Куніцин повернувся з гущавини лісу з довгою ломакою, яку нахилившись подав йому в руки.
Повільно, з такою ж швидкістю, як і потопав професор з допомогою Куніцина вибирався на поверхню. Трясовина ніяк не хотіла відпускати свою жертву. З глухим чавканням, задихаючись і залишивши своє взуття десь там в болоті професор з допомогою Куніцина вибрався на тверду поверхню.
– Навіщо ти мене врятував? Я вже встиг попрощатися з життям, думав – ти накивав п’ятами подалі звідси. – Переводячи подих сказав професор.
– Як то навіщо? А хто відповідатиме перед судом за все це…? Хто в разі чогось допоможе нам повернутися назад?
– Краще б я потонув, – безнадійно подивившись на цього чекіста промовив професор.
– Давай, давай, віддихайся і треба рушати в дорогу назад. Немає коли засиджуватись – тепер буде важче іти, потрібно слідкувати за знаками, які я залишав, ми вже втомлені, ще й ти без взуття.
Повертатися було дійсно важче. Вони кілька разів мало не збилися з дороги. Професор сильно поранив ногу об гострий сучок і ледве шкутильгав.
– Не відставай. Вже недалеко. Ми мусимо встигнути. – Підганяв Куніцин.
– Я ж казав, що наше місце знаходження не має значення.
– Звідки я можу знати, чи ти мене не дуриш, або просто не помиляєшся?
Далі вони йшли в повній мовчанці. На свою поляну дісталися, коли починали спускатися сутінки. В довколишньому лісі ніби одне життя здавало зміну іншому. Після душного дня на землю опускалася вечірня прохолода, перед сном співали пташки і свистіли пісні свого пробудження цвіркуни.
Обоє чоловіків виснажені присіли посеред поляни.
– Здається встигли. Правда толку від нашого марш кидка нуль. – Підсумував Куніцин. – Людей ми не знайшли.
– Все ж таки ми бачили тутешню природу, ландшафт…
– Ага, бальзамувався б ти на тисячі років зараз у цьому ландшафті. Можливо колись тебе хтось звідти відкопав би і довго вгадували б по твоїх зубах, окулярах і черевиках – що ти таке і як туди попало?
– Це також неабиякий досвід, – знімаючи з себе смердючий пліснявою одяг підсумував Глух. Він не став з ним довго морочитися, а просто відкинув з огидою вбік.
– Бачу, ти не переживаєш, що змерзнеш.
– Краще вже мерзнути ніж відчувати на тілі ці лахміття в багнюці. Крім того, скоро нас повинні звідси телепортувати. – Відповів Глух оглядаючи рану на нозі.
Час минав дуже повільно. На ліс спустилася цілковита темрява, а вони все ще були тут. Нічна прохолода повністю розвіяла денну спеку. Професор так цокотів зубами, що його частушкам позаздрив би навіть дятел.
– Щось не спішать нас звідси витягати. Ох, як тільки повернемося я вам влаштую, – точив зуби Куніцин.
– Не знаю, щось іде не так. Ми вже дві години, як мали покинути це місце. Хіба що, … – професор задумався, – час. Можливо у нас і тут різні часові поля.
– І що це може означати?
– Точно не скажу, можу тільки припускати… – задумано, розтягуючи слова говорив Глух.
– Та ти вже припускай, припускай швидше! – нервово закричав Куніцин.
– Це може означати різний історичний час і розвиток. Більше того, може бути інший плин часу і ми, по різному його проживаємо там і тут.
– А простіше, якось по-людськи?
– Куди вже простіше. Є варіант, що тут ми проживаємо кілька годин, а там у нас проходить кілька секунд.
– А якщо ми тут кілька годин…?
Професор ствердно хитав головою. – Так, там може пройти настільки мало часу, що оператор ще не встиг забрати палець з кнопки запуску.
– І що? Нам доведеться тут до кінця своїх днів…? – стиснувши кулаки проціджував кожне слово крізь зуби Куніцин.
Професор мовчав, не наважуючись далі висловлювати свої припущення. Куніцин трохи заспокоївся і вже спокійнішим голосом запропонував: – давай краще розпалимо вогонь, раз вже ми тут опинилися на невизначений термін. Уже ніч і хто знає, які тварюки тут можуть бути, укуси і біль якісь аж надто не фальшиві. Я вже страшенно голодний і зовсім замерз . У тебе є сірники?
– Ні. Але запальничку я з собою намагався взяти, зараз подивимося, що з того вийшло. – Професор марно намагався знайти хоча б щось у кишенях свого замуленого спецодягу. Потім він присів на землю і з сумом сказав: – так, якісь додаткові предмети перенести поки що не вдалося. Дивно ще, що ми тут опинилися повністю одягнені. Скоріше всього, з собою можна перенести тільки те, що має досить великий енергетичний заряд людини, тобто – з чим людина довгий час контактувала.
– Досить мені розказувати всі ці байки і свої теорії, запальничка є? –перебив Куніцин.
– Немає. Чим же ми тоді розпалимо вогонь? Він нам дійсно потрібен, як ніколи. Без нього, нас якщо не з’їдять, то замерзнемо.
– А ще – світило науки. Колись у школі ти не чув, що досить потерти один об другого сухі патики і вогонь загориться?
– Чув. Але добре знаю, що це не так просто зробити, як розказати. Ну, коли ти такий розумний, то розпалюй, а я попробую назбирати навпомацки сухих гілляк. – Сказав профессор.
– Збирай, тільки дивись знову кудись не вскоч.
– Тут болота нема.
– Зате можуть бути чиїсь гострі зуби.
Це дещо налякало професора і він навкарачки, далеко не відповзаючи намацував руками в темноті і стягував на купу сухе гілля, вибравши місце посередині поляни. Куніцин з акуратністю ювеліра робив місце для вогню розказуючи професору можливі методи його добування.
– У військовому училищі нас все таки дечому вчили для виживання в польових умовах. – З задоволенням почав розповідати Куніцин.
– В багатьох випадках одним з найважливіших засобів виживання є вогонь. От що ми зараз робитимемо, якщо не зможемо добути вогонь? Не зможемо ні обігрітися, ні приготувати їжі – хоча й так нема з чого, ні висушити твою мокру смердючу одіж та відігнати від себе хижих звірів.
Вирвавши усю суху траву в діаметрі півметра він взяв товстий загострений сучок, яких вже дещо натягав професор і заходився рити заглиблення у місці звільненому від трави продовжуючи коментувати свої дії : – очищаємо ділянку…, заглиблення зробимо для захисту від вітру…
Шукай ще сухих дров. Щоб змогти розпалити вогонь нам потрібне тільки сухе гілляччя. Коли вже вогнище добре розгориться, підуть і сирі дрова.
Для розпалу нам потрібен матеріал, який може загорітися від іскри, концентрованого пучка сонячного променя, тертя. Це може бути сухий лишайник, кора дерев, папір, пух, шерсть. У нашому випадку – це буде суха трава.
Виривши сучком невелике заглиблення, він акуратно склав туди вирвану суху траву, поверх неї наскладав у вигляді шатра наламаних тонких сухих гілок.
– Звичайно, що найлегше нам би було розпалити вогонь з допомогою твоїх окулярів, якщо б ми про це раніше подумали. – Продовжував Куніцин. – Але зараз вони нам вже не допоможуть.
Далі він вибрав з приготованих професором дров два потрібні йому куски, один плоский з м’якої деревини, інший – довгий загострений сук твердої породи дерева. Гострим кінцем сучка Куніцин зробив прямий паз у м’якшій деревині, а потім здійснюючи ним швидкі рухи вперед назад вздовж пазу він постійно підкладав у зону тертя приготовану суху траву і піддував повітря. Пройшло всього кілька хвилин цієї інтенсивної роботи і з сухих палок пішов димок, загорілася трава. Вогонь було розпалено. Обтираючи з лоба піт, Куніцин задоволено перевів подих.
Професор від подиву аж підняв брови. – Нічого собі! Я й не думав, що це так просто.
– Ага. Говорити – не мішки носити. Хоча, якщо є сухий матеріал, відповідні погодні умови, певні навички і трохи терпіння, то це реально, в чому ти вже пересвідчився. Але це аж ніяк не легко і не зовсім просто.
– Ні. В подальшому я вже краще скористаюся своїми окулярами поки не сяде сонце, – підкидаючи хмиз у вогонь сказав професор.
– Вогонь є ? Є! От і добре. Тепер ще придумати, що б нам поїсти, щоб не повмирати з голоду і звідки взяти води? У мене вже голова крутиться і в животі все перевертається.
– Я відчуваю те ж саме.
– Та я ж забув! Я тут скрутив голову одному пернатому виродку, який мене мало не заклював.
Поляна вже добре освітлювалася багаттям і Куніцин швидко знайшов неподалік мертвого «індика».
– Я цього їсти не буду. Моя язва цього не перенесе. – Категорично заявив професор.
Куніцин піднявши птаха за крило угору оглядав його з усіх сторін. – Не знаю, на хижого не дуже схожий, може бути правда стерв’ятником – он який дзьоб, і мене думаю він не просто з цікавості клюнув…
Професор дивлячись на цю картину гидко поморщився. Посперечавшись десь півгодини, чи можна його їсти Куніцин з усієї сили жбурнув птаха подалі в кущі коментуючи : «Доведеться нам сьогодні бути без вечері, раз ми вже такі гидливі. Навряд чи довго ми себе так зможемо вести…»
– Може вже досить про їжу говорити, мої слюні зараз вогонь погасять. – Сказав професор приступаючи до сушки свого брудного і мокрого одягу. Він неподалік вогню застромив два рогачі і поклав між ними перемичку, а на ній порозвішував свій одяг.
– Ти правий. Давай краще лягати спати, а завтра зранку, якщо нас ніхто не з’їсть або не прокинемося в лабораторії – подумаємо, куди нам йти і що шукати. Думаю, нам потрібно по черзі вартувати і підтримувати вогонь. А то ми й справді зранку прокинемось у чиїхось животах. Спи. Я повартую першим, бачу ти вже зовсім розклеївся. Через кілька годин я тебе розбуджу.
Тільки-но професор одягнув свій висушений зашкарублий одяг, відразу й заснув. Уночі Куніцин його розбудив.
– Ну й тварюки тут повзають. Будь уважний, круг поляни бродить щось досить великих розмірів. Так дряпало кігтями по дереву, що мурашки по спині бігають. Підкидай дрова, щоб вогонь не погас, і головне – не здумай напасти на мене або втекти. Ні перше ні друге не віщує тобі нічого доброго.
Глух вже остаточно прокинувся. – Досить вже мене наставляти як малу дитину.
– Ти й сам розумієш, що краще стати перед лицем правосуддя, ніж закінчити в зубах якогось звіра.
Куніцин примостився спати, а професор широко відкривши очі, щоб одразу ж не заснути дивився на вогонь. Сон швидко пройшов, коли він почув, як щось неподалік прошмигнуло поміж кущі. Він не змикав очей цілу ніч, правда фізичне виснаження і моральна втома давалися взнаки. Навкруги все гуділо, шипіло, ричало, дряпало і зловіще клацало зубами. То з однієї сторони, то з іншої з кількох метрів на нього дивилися ніби заплакані зелені очі якогось хижого звіра. На велетенських деревах шаруділо листя, по пояс трава монотонно шуміла, хоча зовсім не було вітру.
Вся ця какофонія створювала враження, що все, що в цьому страшному лісі лазить, повзає, скаче, бігає, літає – повільно наближається до людей і по чийомусь наказу це все на них накинеться.
Куніцин прокинувся від холоду, коли вже почало світати. Вогонь майже погас. Глух сидячи спав з ледь відкритими очима, обпершись на палицю. Куніцин підвівся. Професор одразу ж розкрив очі.
– А ти спиш як заєць. Через тебе нас уже могло щось зжерти.
Тільки тепер, коли розвиднялося вони помітили, що у кожного всі неприкриті частини тіла почервоніли і вкрилися білими плямами. Професор оглядав себе з усіх сторін. На ньому не було живого місця. Куніцин побачивши таке, також швидко зняв сорочку оглядаючи себе. Він постраждав менше – тільки руки до ліктів і трохи лице.
– Що це таке? – перелякано запитав Куніцин.
– Не знаю.
– Це ж по твоїй милості ми тут! – нервував Куніцин. – Давай, висловлюй свої теорії, припущення. Зараз саме час. Іншого такого підходящого для роздумів разу може не бути, бо ми або скоро поздихаємо тут, або ти так загримиш, коли ми повернемося, що тобі буде не до того.
– Дивно, що я не відчуваю ніякого болю, сверблячки, підвищення температури. Хіба що дещо паморочиться в голові, але це скоріше від спраги і голоду.
– Що? Це? Може? Бути? – голосом, що зривався на істерику питав Куніцин.
– Можуть бути сліди від укусів комах, алергія на якийсь місцевий подразник, сліди опіків від якихось рослин, або ми підхопили якусь інфекцію…
Куніцин не дав до кінця закінчити весь список можливих причин появи у них незрозумілих плям і з силою шарпнув професора за одяг притягуючи до себе так ніби хотів поцілувати. – Як тільки нас витягнуть звідси – це місце для тебе скоро здаватиметься раєм, – погрозливо прошипів він.
Куніцин підвівся на ноги, – вставай, світило науки, треба забиратися звідси, ця трава ще через кілька годин залишить від нас одні кості, якщо це вона встигла нас так пожалити. Ти кажеш, що наша телепортація від місця знаходження не залежить, тому треба йти. Інакше помремо від спраги і голоду. Так, вчора ми йшли в цю сторону, сьогодні підемо в протилежну, може більше пощастить. Заперечення є? – запитав він, і одразу ж сам і відповів. – Нема. І не може бути. Ти ж затриманий. Ходімо.
Глух на все це покірно мовчав. Він тверезо оцінював свої шанси при сутичці з Куніциним. Після багатьох нагадувань про арешт, він почав цього панічно боятися.
– Іди попереду. Але не давай мені приводу думати, що ти хочеш втекти. І пам’ятай, що місцевість тут болотиста, а я другий раз можу не бути таким добрим, щоб тягнути тебе з багнюки. – Давав настанови перед дорогою Куніцин.
– Не думав я, що попаду в таку глухомань, – продираючись крізь кущі ремствував професор. – Ще й напарником доля нагородила…
Обоє були виснажені і втомлені. Вже цілу добу їм довелося бути без їжі і води. Губи пересохли від спраги, в горлі пекло, у голові шуміло.
– Якщо так піде далі, то мені доведеться тебе з’їсти, – намагався пожартувати Куніцин.
Глух цього жарту не оцінив, він похмуро плентався попереду не говорячи ні слова. Нарешті їм вдалося знайти хоч якусь рідину. Професор натрапив на рослини, схожі на лопухи, тільки значно більші. Діаметр твердих, ніби пластикових листків досягав півтора метра. Знаходячись на товстому стеблі вони мали висоту близько двох метрів. Вибитий з сил, хитаючись, професор обперся на одну з цих рослин. Стебло прогнулося і зі схожого на тазик листка пролилася на землю рідина. В листках зосталася роса. Там її назбиралося майже півлітра. Не замислюючись над придатністю до вживання цієї рідини Куніцин і Глух осушили кілька таких посудин. Ще кілька хвилин відпочили, роздумуючи у чому можна було б узяти воду із собою, але не придумавши нічого путнього вони вилили з кількох лопухів рідину на себе і пішли далі.
Хвилин через п’ятнадцять вони відчули наслідки свого частування. Голоду і спраги вже не відчувалося. Зате з кожною хвилиною вони все більше хмеліли. Крім цього, після того, як вони облилися цією «росою» за ними слідувала ціла хмара комарів.
