«Лик сфінкса відкриють на Червоній планеті,
Що багато біди народам несла.
Через 13 років прибуде комета,
І п’ять нових лих відносять людей».
Мішель Нострадамус (1503 – 1566 )
Американський космічний корабель «Вікінг» відкрив образ Сфінкса на поверхні Марса в 1973 році. Через 13 років до Землі наблизилась комета Галлея.
3
На широкій лісовій галявині, неподалік один від одного лежало два людських тіла. З навколишніх дерев на них хижо дивилися очі птахів, схожих на свійських індиків. Найвідважніший птах злетів з дерева і сів біля одного з тіл. Він кілька хвилин постояв, заглядаючи то одним то другим оком в лице людини і подумавши, що цей великий кусок м’яса вже давно покинуло життя, задоволено похитав головою і вирішивши скуштувати його на смак обережно дзьобнув в голову. Схоже, до м’яса таки повернулося життя і воно блискавично схопило, а потім скрутило відважному птахові голову. Вся зграя глядачів на деревах з пронизливим криком миттю злетіла в небо.
Куніцин, якого вкусив відважний птах лаявся на все горло.
– Я що, схожий на мертвяка, що на мене якісь стерв’ятники почали злітатися. Я вам покажу…
Коли йому набридло лаятися, він з силою кинув пернатим об землю і повернувшись помітив кілька метрів від себе непритомного професора Глуха. Наблизившись, він побачив, що той не подає ніяких ознак життя.
– Ще тільки цього мені бракувало – власноруч задушив професора, – в голос промовив він, – а далі нахилився і почав приводити його до тями.
– Е-е-й, ти живий? Ну, давай , повертайся до життя. – Він почав ним сильно трусити. – Дихай, не вмирай.
– Відчепись! – тільки-но відкривши очі і відбиваючись руками від Куніцина заверещав Глух. Йому здалося, що той все ще продовжує його душити.
– Добре, що ти живий., – дещо відсторонившись від нього сказав Куніцин роззираючись довкола. – Я вже думав, що зостанусь сам в цьому доісторичному лісі, а на додачу, якщо залишуся живим, доведеться відповідати потім за те, що придушив тебе.
– Я так розумію, ми вже перейшли на ти, і майже помирились, – підсумував професор потираючи шию. – Чекай-чекай, в якому ти кажеш лісі? – він підняв голову і повільно озирнувся навколо. На його обличчі з’явилася самовдоволена усмішка. – Так, мені це вдалося.
– Чого ти такий задоволений? Знаєш, що тобі вдалося? Поховати свою кар’єру, в кращому випадку, в гіршому – підеш під суд ти і весь твій персонал, а твою «кантору» демонтують.
Вони й не помітили, як великі червоні мурахи почали забиратися на них.
– Прокляття, мене щось вкусило. Ого, які здорові мурахи! Та їх повно! Тікаймо звідси! – закричав Куніцин.
Чоловіки миттю вскочили на ноги і відбігши кілька метрів лаючись почали обтрушувати з себе мурах.
– Як для віртуальної людини в іншій реальності, то мені досить боляче, коли мене кусають ці таргани, – сказав професор. – Треба взяти це на замітку.
– А ми що – нереальні, це все насправді з нами не відбувається? – розгублено запитав Куніцин.
– Не знаю наскільки ми зараз і тут реальні або ні. Але поки ми тут, бажано залишитись при своїх головах, кінцівках, і здоров’ї, бо плачевні наслідки може мати для нас після повернення назад пошкодження чи втрата чогось. А для цілковитого успіху нам неодмінно потрібно знайти цивілізований світ, а ще краще людей, з якими можна буде поспілкуватися.
– Навіщо тобі це?
– А ти ще не зрозумів? Експеримент вдався! Тобто, наполовину, поки що. Нам ще залишилося повернутися назад.
Куніцин злісно поглянув на професора, і пробурчав собі під ніс: – хай тільки повернемось, я вам всім влаштую такий… експеримент.
– Хай буде, що буде. Мені б тільки довершити свою справу, – відповів професор Глух. – Я зараз же йду на пошуки людей. І треба спішити, бо за кілька годин нас мають повернути назад. Ти зі мною?
– Ні. Цього не буде! – викрикнув Куніцин. – Нікуди ти з цього місця не підеш, ні зі мною, а ні тим більше без мене. Наробив «дослідів» на всіх п’ятнадцять років строгого режиму і хочеш просто так собі взяти і від мене піти? Когось пошукати?
– Валєра, ну що ти за така людина…
– Для вас, Матвій Григорович, не Валєра, а Валерій Павлович. Доводжу до
вашого відома, що на даний момент ви являєтеся мною затриманим за несанкціоноване проведення експериментів над людьми, грубе порушення правил техніки безпеки і трудової дисципліни, наразив на небезпеку робочий персонал своїми злочинними вказівками, непокору і опір мені – представнику партії і влади. Думаю, цього буде достатньо.
– Над якими це людьми я проводив експерименти? – обурився професор.
– Ну, мене то ви за людину не вважаєте, а себе? – єхидно усміхаючись зауважив Куніцин. – Крім того, ви до мене зверталися з проханням знайти піддослідних, що саме по собі є незаконним і аморальним.
Професор Глух зрозумів у якому важкому становищі він опинився через цього прониру. Не будь його тих кілька годин в лабораторії під час експерименту, як практично завжди й було, все б закінчилося добре. І чому саме сьогодні його наднесло? Професор зміряв поглядом Куніцина зважуючи, чи може тут пройти якийсь силовий варіант, щоб вирватися від нього.
– І не здумай втікати, – помітивши цей погляд зауважив Куніцин. – Але в одному я тебе все-таки послухаю. Раз ми вже тут, то треба якомога ретельніше вивчити це місце. Через скільки часу нас мають повертати назад?
– Через вісім годин, – похмуро відповів професор.
– Пішли, оглянемо місцевість, до зазначеного часу ми повинны повернутися в це саме місце. Дивись, не втни мені якогось номера по дорозі.
– Для того, щоб повернутися, нам не обов'язково бути саме тут.
– Може й так, але звідки я знаю, чи вислухавши мене, ти не передумав повертатися і кажеш мені все так, як є насправді, а не навпаки. Годі базікати, час іти, бо не буде ніякої користі з того, що ми обоє ризикуючи життям сюди потрапили, якщо не з’ясуємо куди нас все-таки занесло, хто тут живе і що робить.
– А я думав, що тебе все це не цікавить…
– Мене завжди все цікавить, робота така. Іди вперед, так буде безпечніше.
– Для кого?
– Для мене звичайно.
– То куди будемо іти?
– А хіба є якась різниця? Можливо ти володієш якоюсь інформацією – де є хтось чи щось корисне для нас?
– Абсолютно нічого поки що стверджувати не можу.
– Тоді нам все-одно куди іти, головне прямо, щоб не збитися з дороги коли повертатимемось. Давай на Північ, не заперечуєш?
Професор промовчав і розводячи руками колюче гілля пішов першим у невисокий чагарник. Його гнітила перспектива в недалекому майбутньому опинитися в місцях позбавлення волі. За ним крок в крок не відставав Куніцин. За годину мовчазної ходи крізь густі колючі зарості вони вийшли з подряпаними обличчями і руками до рідшого лісу з високими деревами і височенною травою схожою на папороть.
– Як не крізь терня продиратись, то з трави виплутуватись, – переводячи подих промовив професор.
– Дивись, – зауважив Куніцин, – в мене руки почервоніли і покрилися пухирями, як від кропиви! Тут і трава ця якась ядовита. Добре, що поки що ми не зустрічалися з тутешніми хижаками.
– Мене це зараз не надто лякає, – з певним натяком сказав професор. – До речі, по дорозі мені кілька разів здалося, що біля нас щось прошмигнуло.
– Звичайно. Ліс я так бачу не маленький. Було б дивно, якщо б тут не було якоїсь дикої живності. Набагато більше би насторожувала тиша.
Тепер було просуватися набагато легше. Тут віяло прохолодою і приємно пахло деревиною та мохом.
– Ще пройдемо кілометрів зо два і повертаємо назад, – сказав Куніцин, – обганяючи від себе хмари комарів великим листом папороті. – Для повного успіху тільки не вистачає нам захворіти якоюсь малярією чи хтозна чим іншим.
Пройшовши ще трохи, вони вийшли до величезної голої галявини, яка була ніби встелена зеленим килимом.
Разом з криком Куніцина: «Болото», – професор провалився в трясовину одразу по пояс. Він нахилився назад намагаючись вирватися з багнюки на тверду поверхню, але тим ще більше ускладнив своє становище вгрузнувши до грудей. Зрозумівши, що після ще одного рвучкого руху його з головою покриє цей яскраво зелений смердючий мох він завмер і повільно, сантиметр за сантиметром далі потопав у болоті.
