В спекотний рік комети, як Сатурн і Марс
На повну міць горітимуть, однакі,
Великі землі спалить схований пожар,
Гарячий вітер, дрібен дощ, грабіжники й вояки.
Мішель Нострадамус (1503-1566) Рік комети (Галлея) в поєднанні з описаною розстановкою світил – 1986р. весна.
1
В кінці 20 ст. в СРСР проводилася розробка нової, до того часу не баченої зброї. Якщо простіше, то було виявлено вплив хвиль певної частоти на поведінку людини. Зверху одразу ж поступило розпорядження працювати над цією технологією. Це мало бути щось подібне до випромінювача хвиль з пультом. Натиснув скажімо червону кнопку¬ – уявний ворог кинувся врозтіч, натиснув зелену – обурений натовп вчинив безлад i погром на вулицях міста… направив випромінювач на людину, випустив в такт биття серця певний діапазон хвиль – воно зупинилося.
Будь-які суми виділялися на нове обладнання. Технології, котрі були розроблені в країні чи за кордоном при потребі, були подані в найкоротші строки. А обладнання і грошей дійсно було потрібно надзвичайно багато, оскільки ідею не так просто було втілити в життя.
Коли пристрій було сконструйовано десь на сімдесят відсотків, а з початку її розроблення уже пройшло кілька років, в країні почалися нелегкі часи перебудови. Зацікавленість держави у цій сфері різко впала i роботи по конструюванню практично припинилися.
Нова зброя булла так і незавершеною. Щоправда з нею вже можна було проводити велику кількість експериментів.
Опромінивши одного разу мишу променями певної частоти (машина на тій стадії розробки уже випромінювала дуже широкий спектр нових хвиль, вплив яких на людину та інші організми і речовини ще був не вивчений), було виявлено несподіваний ефект – миша втратила усі інстинкти, не рухалася, дихання і серцебиття сповільнилося у кілька разів, не реагувала на біль, а за кілька годин вона взагалі зникла. Ніби випарувалася в повітрі. Ніхто не міг зрозуміти, чому так могло статися.
Дослідники довго з цим фактом морочилися і врешті дійшли висновку, що вона отримала завелику порцію опромінення не сумісного з життям біологічних видів і стала історією їхньої лабораторії – згоріла. Через деякий час, проводячи вивчення цього ж виду випромінювання дослыдники помітили, як у порожній камері з’явився гризун. Всі ахнули впізнавши в ньому пропажу ще з минулої неділі… За кілька хвилин до миші повернулися життєві функції
Оскільки з мишею довелося розпрощатися через невідомо як підхоплену інфекцію, вид якої ніяк не змогли визначити, персонал спішив зробити якомога більше з тим що було.
Усі губилися в здогадах, куди пропадав і де перебував весь цей час гризун. Співробітники проаналізували кожну хвилину запису клінічного стану тварини, висловлювали з приводу того що сталося найрізноманітніші припущення: «Під час опромінення миші сталася якась нереальна подія, наприклад вона попала у паралельний вимір, або стала невидимою на деякий час…» Так чи інакше, але всі загорілися бажанням якнайскоріше провести такий же експеримент знову.
Після кількох вдалих «запусків» невідомо куди гризунів і інколи вдалого їх повернення, такий же експеримент вирішили провести з собакою. Коли все було підготовлено, собаку помістили в спеціальну камеру і почали. На цей раз вирішили обмежити час досліду до десяти хвилин, тобто відправити (куди саме ще ніхто не розумів) і повернути собаку на протязы зазначеного часу.
Через десять хвилин почався зворотній процес. Експеримент не вдався. В скляній камері, де була собака почувся якийсь хлопок, все скло заліпило шерстю собаки. Коли відкрили камеру, то не знайшли навіть кісток бідолашної тварини. Її повністю рознесло на маленькі частинки і посеред камери лежала купа чогось дуже смердючого.
Проаналізувавши те що сталося , науковий персонал дійшов висновку, що допустився великої помилки. Скоріше за все почали процес повернення собаки, коли так би мовити ще не закінчився процес прибуття. От нервова система піддослідної тварини не витримала і її розірвало, ніби в ній була закладена бомба.
Про собаку забули. З невдачі зробили всі можливі висновки, щоб не допустити нової. Почалися нові експерименти з тваринами. Можна сказати, що проходили вони не дуже успішно. Керівником групи професором Матвієм Григоровичем Глухом була розроблена теорія, яка передбачала існування паралельних вимірів чи інших реальностей. Більшість зійшлася на думці, що тварини ці попадали саме у іншу реальність. Не виключалася також можливість подорожі в часі у минуле чи майбутнє.
Під дією хвиль живий організм потрапляв в іншу реальність. Хвилі діючи на певні ділянки мозку змінюють його сприйняття навколишніх світів, яких могло бути дуже багато. Була така версія, а була й простіша – піддослідні тварини потрапляли в майбутнє або минуле.
Але тварини поверталися рідко, оскільки помирали або по «дорозі», або в іншому вимірі чи то часі їх хтось чи щось убивало, а мертвий організм витягнути вже було неможливо. Часто поверталися скаліченими або хворими. Це професор намагався пояснити неадаптованістю лабораторних тварин до дикого середовища.
Досліди з тваринами давали надто мале уявлення про світ навколо них, оскільки всі їхні дії керуються тільки інстинктами, та й розповісти про те що бачили вони не можуть… В результаті, після повернення тварин, їх досконалого вивчення і огляду, частіше всього одержували результат про попередній здоровий солодкий сон тварини, або ж постійної погоні за кимсь чи втечі від когось.
Були спроби заслати туди роботів, але дуже скоро цю ідею взагалі викинули з голови. Машина могла перекинути в інший вимір тільки живий організм.
З часу першого експерименту пройшов рік. Інформації, яку отримували від подорожей тварин – собаки, коти, кролі… для подальших досліджень було замало. Про роботів і не думали. Над проектом нависла проблема елементарного застою в роботі з усіма його наслідками.
Професор Глух божеволів від здогадок, все нових і нових теорій, які з’являлися у нього в голові. Нарешті йому прийшла ще одна – най божевільніша ідея. Щоб дізнатися куди все ж таки потрапляли його кролики він вирішив залучити до досліду в якості піддослідного людину, яка б могла про все розповісти після повернення. Він так загорівся бажанням скоріше провести такий експеримент, що це не здалося йому навіть небезпечним і негуманним. Йому потрібна була людина для дослідів і він весь свій час і енергію спрямував на пошуки піддослідного. Щоправда серед персоналу добровольців не було, а стороннім ввійти сюди було неможливо.
До лабораторії був приставлений співробітник КДБ. Цей капітан мав свій невеличкий кабінет і там тихенько, нікому не заважаючи робив якусь свою нікому невідому справу, а на думку більшості працівників – нічого не робив. Саме до нього і вирішив звернутися Глух Матвій Григорович, як керівник науково-дослідної групи з проханням вивчити результати їхніх досліджень на вищому рівні і розглянути можливість надання їм для проведення експерименту повноцінної людини. Після кількох днів обдумувань, як правильно підійти і сформулювати свої на перший погляд божевільні плани і викласти ще й своє прохання про піддослідного об’єкта… Він вирішив почати з телефонного дзвінка:
– Алло, – почув він у слухавці знайомий голос КДБешника.
Він планував говорити чітко, стисло і по суті, але тільки-но розпочавши розмову, його чомусь «понесло».
– Валерій Павлович!? Добрий день ! У мене сенсація ! Відкриття, яке зробить половину фантастики реальністю…
– Стоп, стоп, стоп. Це Матвій Григорович?
– Так.
– То чого ви кричите. У вас же кожних три місяці сенсаційне відкриття, яке потребує стільки грошей…– Іронізував капітан.
– Та мені не потрібні гроші, – перебив його професор.
– А що ж вам потрібно?
– Це не телефонна розмова.
– Ну, тоді я зараз прийду у вашу лабораторію і вже на місці ви все мені розкажете і покажете. Незадовго він з’явився у визначеному місці і професор запропонував йому оглянути обладнання.
– Ні , ні. Я вже сотні разів бачив цю штуку, на яку викинули стільки грошей, за які можна уже було б зробити подібну або й кращу на замовлення десь у Німеччині чи Ізраїлі… – Капитан помітив невдоволення його дурним жартом і закінчив цю тему. – Краще підемо у ваш кабінет і там все обговоримо.
– Так дійсно буде краще, – підтримав професор.
– Якщо розмова торкатиметься фінансової сторони, то наперед кажу, я в цьому питанні безсилий чимось допомогти.
– Я ж казав по телефону, що гроші не потрібні.
– Що ж вам тоді потрібно? – закриваючи за собою двері кабінету запитав Валерій.
– Я зробив деякі експерименти з тваринами і на цій основі розробив таку теорію, – почав здалека професор. – Наша машина для психологічної атаки може мати зовсім інше застосування, не потребуючи при цьому практично ніяких доробок. Якщо мої теорії повністю правильні і при експерименті не трапиться ніяких побічних дефектів – це буде найграндіозніше відкриття століття. – Він витер піт з лоба і щоб довго не зволікати цю нелегку для нього розмову випалив:
– Так от, мені потрібні дві людини , чи як ви їх там називаєте – «ляльки»…
У капітана брови полізли на лоба.
– Ну, ті злочинці, що засуджені до смертної кари , на яких проводять експерименти, тренують співробітників спецслужб , собак… - Пробував скоромовкою пояснити професор Глух. – Вони мають бути не покалічені , сильні , здорові , повинні вміти виживати в екстремальних умовах і бажано, щоб не були маніяками і круглими ідіотами. Це все.
– О-о-о. Ну ви й закрутили шановний. Матвій Григорович, ваша науково-дослідна лабораторія завжди проводила експерименти з тими, хто повзає, риє, літає, скаче, а тепер вам потрібні люди? Раніше ви здавалися мені гуманістами.
– Людей продають, використовують в рабстві, ріжуть на органи, а ви мене гуманізмом совістите. Можливо це відкриття підніме економіку країни до небаченого рівня, можливо ми врятуємо тисячі хворих, голодних… – Почервонівши закричав професор. – Але ближче до теми. Так, мені потрібні люди. Якщо у вас є щось таке, що не поступається інтелектом людині, то тягніть його сюди: за роги, за хвіст, байдуже, головне, щоб воно могло розумно дивитися на світ, щось виконувати і хоч кілька хвилин не думати про їжу, сон і парування. А коли повернеться назад могло ще й розказати про те, що бачило.
– Не заводьтеся, подивіться на світ, на людей. Там усе змінилося . Ви ж мабуть і газет не читаєте. Де я вам зараз візьму двох людей?
– У вас що, вороги народу закінчилися, маніяки, серійні убивці – колись їх були мільйони.
– Легше, легше з такими висловлюваннями. Ви напевне зовсім забули з ким розмовляєте. Я зараз на службі і при обов’язках!
– Добре, – дещо охолонувши продовжив професор. – У нас є можливість потрапити в іншу реальність, або ж інший час. Поки що не знаю, для цього й потрібна людина. Виходячи з чисельних експериментів і незаперечних доказів я дійшов до такого висновку. Розроблену мною теорію я називаю планетарною, тому що відправити туди, в інший вимір чи час когось з високою вірогідністю успіху можна тільки в певні астрономічні фази і визначений час. Тобто, в якийсь момент наші траєкторії перетинаються і при певних обставинах цей бар’єр можна подолати. Скільки їх є, як вони влаштовані і яку користь ми можемо з них отримати я ще не знаю. Є багато питань, які потребують ретельного вивчення і аналізу. Скажу ще, що з моїх досліджень випливає – двом носіям нервових систем значно легше пережити перенесення в інший вимір ніж одному. Тому для більшої гарантії успішності експерименту мені необхідно двоє чоловіків, а не один.
У капітпна відвисла щелепа і виступив піт на лобі. За весь час розмови, він вперше почув суть справи, тому й не дивно, що в нього була така реакція на ці слова. «Та-а-а-к. У мене тут під носом фантастика твориться, а я про це зовсім мало знаю. Все ще думаю, що тут намагаються створити хвилевий маніпулятор людьми. Потрібно буде нагадати своїм інформаторам, для чого вони тут»: подумав він. А вголос запитав:
– Те все, що ви мені наговорили, має дійсно незаперечні обґрунтування?
– Звичайно має. – Професор Глух нехотячи виліз із свого крісла і підійшов до сейфа. Витягнувши папку з записами досліджень, які проводилися на протязі довгого часу, оцінками і припущеннями він підійшов до капітана і віддав йому записи деяких експериментів і висновки зроблені ним.
Він бачив, що сказані слова справили враження на Валерія і це давало надію на позитивне рішення щодо прохання. Той взяв папку і зібрався іти. Виходячи він підморгнув професору і видав фразу, зміст якої тому не дуже сподобався :
– Ох, позавидують ще нам усякі-там шукачі золота, алмазів, колонізатори всіх часів… З такою машиною ми могли б багато чого змінити, навіть історію… – Усміхнувшись, він закінчив перелік можливих перспектив і вийшов з кабінету.
Професор сів у своє крісло. Його завжди дуже виснажували розмови з цим чоловіком, а усі підготовки перед розмовою здебільшого були марними.
Відпочивши, він зібрав весь персонал і почалися підготування до експерименту.
Почекавши три дні повідомлення від Валерія, четвертого професор сам зателефонував йому… Такого хамства у свій бік від нього він ще не чув. Після запитання: «Чи вирішене питання з моїм клопотанням?», у його адрес полетіли звинувачення у тому, що професор задурив йому голову несусвітними дурницями, поставив його у смішне становище перед кимсь там, і таке інше. Матвій Григорович не дослухавши поклав слухавку. Було очевидним те, що не дозволяється не тільки проведення цього експерименту з якихось причин, а можливе закриття всього проекту, чи навіть всієї лабораторії.
Рішення він прийняв практично одразу, наскільки сміливе настільки й божевільне. Незважаючи на надто пізню годину для проведення такого роду експериментів професор зібрав нараду де сповістив, що піддослідний об’єкт готовий і потрібно негайно все підготувати до початку роботи над ним в другу і третю зміни.
Весь персонал ходив мов на голках. Усе було перевірено кілька разів. Не мало статися ніяких несподіванок, Але всі були дуже схвильовані.
Був детально обговорений план проведення експерименту. Щоб не травмувати нервову систему піддослідного, вирішили збільшити інтервал його перебування у іншому вимірі до восьми годин, оскільки було помічено, що тварини значно легше переносять повернення через більший проміжок часу, якщо їх ніхто не з’їдав там.
Професор особисто простежив за всіма підготовчими роботами. І обладнання, і готовність персоналу – все було в порядку на сто відсотків.
Він знову зібрав весь персонал, який так чи інакше повинен був мати відношення до проведення експерименту. Кожен з працівників бездоганно мав виконати свою роль і функцію.
– Зараз послухайте мене будь-ласка уважно. Всі ви володієте певною частиною знань і навиків, але наголошую, тільки: «Певною частиною», виконати яку повинні бездоганно. У разі, якщо хтось, з якихось причин не зможе виконувати до завершення експерименту свої виробничі обов’язки – мусить передати їх іншому співробітнику. Мої – буде виконувати мій заступник.
– Матвій Григорович, ви так висловлюєтесь, ніби я вже повинен до них приступити, – перебив той.
– Може статися по різному. Тому я повинен ще раз довести до вас, безпосередніх виконавців цього досліду, свої узагальнені дані і висновки. За моєю теорією, з допомогою опромінення, піддослідний об’єкт матеріалізується в іншому вимірі. Я не знаю в які умови він попаде, але цей вимір найближче до нашого, тому думаю історичний розвиток там подібний, але він крім того може попасти в інший період часу. Щоб ви могли з ним спілкуватися після його повернення, він повинен бути живим, в чому я думаю будь-який піддослідний теж зацікавлений. Зараз я дам машині команду і почнеться процес набирання потужності. Ще п’ять хвилин ви зможете змінювати параметри процесу, зупинити його і так далі, а потім… – Професор дещо зам’явся, і продовжив: – теоретично, і практично також можна все зупинити, але без загибелі піддослідного об’єкта тут вже не обійтися.
Я на всі сто відсотків у кожному з вас впевнений і всім вам довіряю проведення цього надзвичайно грандіозного експерименту. Я знаю – ви мене не підведете.
Професор повернувся до монітора з параметрами, – почати процес нарощування потужності; розшарування; трансформації головного мозку, – дав він команду персоналу. Всі розійшлися по своїх робочих місцях.
– Григорович, ви себе так ведете, ніби піддослідний вже у камері опромінення машини, – почув він голос з-за спини капітана Куніцина Валерія Павловича. – А наскільки мені відомо – це питання ще не вирішено навіть на папері. – Далі він зірвався на крик, – більше того, я отримав відказ по цьому питанню і здається довів це до вашого відома!
Почався відлік часу, монотонний голос машини чітко озвучував всі стадії процесу запуску.
– А наш піддослідний уже практично там, – відповів професор схвильованим голосом і натиснув кілька кнопок на пульті. Камера опромінення, яка знаходилася в трьох метрах від нього відкрилася і перш ніж Куніцин зорієнтувався, професор кинувся всередину. Капітан зловив його за комір халата в дверях камери намагаючись зупинити, але той потягнув його за собою. Тільки-но вони обоє опинилися всередині, двері автоматично закрилися.
– Ти що витворяєш?! – оскаженіло кричав Куніцин. – Негайно відчини ці двері. Я тебе під суд віддам!
– Я не можу відкрити цієї камери, – відповів професор. – Ніхто цього не може зараз зробити, а якщо це станеться – ми загинемо.
Крик капітана перетворився на зловіще шипіння, – на нас проводять дослід? Та ти розумієш, що він може бути невдалим і це напевне останні хвилини нашого життя? Не думав я, що воно закінчиться як у лабораторного щура.
– Я ж вас сюди не кликав! Ви самі поперли за мною…
Куніцин не дав закінчити професорові його виправдування, вчепився йому в шию руками з криком: – ні, ти таки відкриєш ці двері бо інакше я тебе придушу прямо тут. Мене страшенно почала боліти голова, яка біль! – він відпустив напівживого професора Глуха і схопився за скроні.
Обидва «піддослідні» через кілька секунд втратили свідомість…
