треба встати зі сходом сонця, пройтися босоніж по росистій стежці, зійти крутими східцями у берег і якусь мить стояти там, дослухаючись до дзюркотіння річки; потім ступити на кладку, набрати пригорщу крижаної води й плеснути собі в обличчя, щоб перехопило подих... Далі відшукати у заростях ожини кілька темнофіолетових бубок, освіжити ними рота й піднятися східцями назад на пагорб. Повернутися обличчям до сонця, яке вже з’явилося над вершиною гори, підняти руки долонями до його променів і завмерти на кілька хвилин, промовляючи давню язичницьку молитву та ловлячи себе на думці, що ти, по суті, ніщо: малесенька частинка цього велетенського світу, і що річка, яка жебонить унизу, текла тут тисячу років до тебе і так само тектиме ще бозна скільки й опісля... Усміхнутися своїм думкам, зімкнути над головою руки, потягнутися солодко-солодко, як у дитинстві, й повернутися до хати.
Заварити у великій чашці міцного чаю і, поколочуючи ложечкою цукор, спостерігати крізь вікно за маленькою плискою, яка носить у дзьобі своїм пташенятам метеликів. Потім вийти у двір, без поспіху пройтися по обійстю, розглядаючи все довкіл; завернути до смородини, знайти в глибині куща зморщену перезрілу ягоду, запити її ковточком чаю й податися до повітки, випустити на волю курей, сипнути їм зерна. Стояти з чашкою в руці й дивитися, як вони ретельно видзьобують його, забігаючи одна поперед одної.
По цьому знову зайти в хату, помити руки, сісти у великій кімнаті до столу, покласти перед собою чистий аркуш паперу та спробувати закінчити оповідання, яке розпочав пару днів тому.
Сидітимеш, відсторонено дивлячись на голу стіну та поволі заглиблюючись у той нереальний, придуманий тобою світ, аж доки не побачиш у ньому найдрібніші деталі і рука сама не потягнеться до олівця... Будеш відшукувати в пам’яті призабуті кольори, звуки і запахи, підбирати потрібні слова, припасовувати їх одне до одного, пробувати на слух, міняти місцями... і якщо, врешті-решт, тобі таки вдасться дописати ті кілька клятих сторінок і вони вийдуть саме такими, якими ти їх задумував, тоді з легким серцем можеш іти в майстерню й довго стругати там дошки для поличок у льоху.
Надсадно гудітиме електрорубанок, руки вправно виконуватимуть роботу, а ти з сумом усвідомлюватимеш, що, мабуть, так і не встигнеш уже довести до пуття цей будинок. Проте, можна тішитися й тим, що все ж таки наважився на його будівництво, і що тобі пощастило хоч трохи пожити в ньому, нехай і в недобудованому, але зведеному від самого початку власними руками.
За роботою забудеш про час і станеш згадувати різні подробиці, приємні й неприємні, які траплялися колись у твоєму житті. Наприклад, про те, як нетерпляче чекала цього будинку твоя дружина і яка, власне, так і не пожила в ньому жодного дня, або про те, як не міг діждатися вихідних, щоб вирватися сюди з міста, з того гамору й чаду до землі, до дерев, до води; або ж про тих жінок, які могли б стати добрими господинями в цьому будинку, але з різних причин так і не стали ними. Багато про що будеш думати і згадувати, аж поки не спохопишся, що сонце вже покотилося до заходу. Тоді втомлено струсиш зі штанів прилиплу тирсу, вийдеш з майстерні, умиєшся і підеш готувати вечерю.
Начистиш у каструльку картоплі, поставиш її на плиту, а сам вийдеш на город зірвати пучок кропу, цибулину та пару великих помідорів. Запримітиш сусіда, який повертається з роботи, перекинешся з ним кількома фразами про погоду та про вчорашню грозу, яка наробила багато шкоди, а на зворотному шляху підбереш у садку червонобоке яблуко і, поки дійдеш до хати, з’їси його разом з коричневими зернятками.
Чекаючи на картоплю, встигнеш помити кріп і помідори, покладеш їх на тарілку й виставиш на велику чорну тацю, розмальовану червоними квітами. Оселедця теж встигнеш почистити й порізати на маленькі шматочки, скропиш оцтом та олією, притрусиш зверху зеленню і поставиш поряд. Коли звариться картопля, викладеш її у глибоку глиняну миску і теж поставиш на тацю – вона буде смачно парувати, але ти не д¬торкнешся до їжі, аж поки не дістанеш з холодильника пляшку світлого пива, не відкоркуєш її та не накриєш високим тонкостінним стаканом, потім ще наллєш чарку доброї перцівки і вийдеш з усім тим добром у двір. Пройдеш по зеленому газону до великих гранітних каменюк, які врив там замість столу та стільців, поставиш на більший тацю з вечерею, а на меншому вмостишся сам і, зітхнувши, візьмеш, нарешті, чарку.
А сонце до того часу вже сховається за обрій і від річки потягне прохолодою. Ти не будеш квапитися закушувати, згадаєш батька, який любив, щоб горілка трохи попекла в грудях, потім розламаєш великого, м’ясистого помідора і смачно надкусиш його. Вкинеш до рота ще шматочок оселедця й гарячу ка¬р¬то¬плину. Будеш їсти, час од часу запиваючи холодним пивом, і дивитимешся на соняхи в городі, на підрізані верби, що розрослися густими кущами біля річки, і ще далі на високу гору, геть порослу акацією та дикими грушами.
Згодом відчуєш у повітрі тонкий аромат матіол і зрозумієш, що до ночі залишилося зовсім мало часу. Швидко прибереш рештки вечері, підеш до повітки, причиниш курей і, помивши ноги, ляжеш у ліжко. Кілька сторінок Маркеса зроблять твій день заповненим до кінця; ти відкладеш книжку і ще довго лежатимеш у темряві з розплющеними очима: думатимеш про дітей, які завтра приїдуть з міста, сплануєш, що готувати їм на обід, потім поміркуєш про те, як краще розмістити у льоху майбутній врожай, згадаєш чомусь Африку, де пощастило побувати в молодості, примариться тобі рожева чапля, яка летітиме низько над морем, і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що із-за тієї гори, яка поросла акацією та дикими грушами, завтра знову неодмінно зійде сонце...
