Всі негаразди в дзеркального фотоапарата Фета-4В – (Феді, як називав його Господар), почалися того злощасного одинадцятого числа. Раніше Федя любив цей день, коли в будинок Господаря вихором вривався гамірливий гурт веселих друзів. Горіли свічки на тортах, гриміла музика, лунали тости. Тоді він працював, навіть, без фотоспалаху, зате які кумедні світлини виходили. Всі сміялися до сліз, розглядаючи захмелілі обличчя, а Федя тішився у своїй значущості, гойдаючись у шкіряному футлярі на грудях Господаря.
А сьогодні … Сьогодні він все зрозумів, коли Господар розпакував зав'язану яскравою стрічкою картонну коробку.
- Пора вже твоєму Феді на пенсію. Такими динозаврами вже ніхто не знімає. Поглянь який апарат ми тобі принесли! – Всі схилилися над блискучим цифровиком.
- «Пантакс», карта пам'яті чотири мегабайти, збільшення…розширення…- Федя вже не чув захоплених слів, йому десь стиснуло під об'єктивом. Не те, що він заздрив на увагу, яку приділили новітньому колезі, (розумів - прогрес не зупинити), просто він бачив не раз, як викидали на смітник старі, непотрібні речі.
Першим на горище перебрався Фотозбільшувач. Дружина Господаря давно мріяла звільнити від тієї «гарнаги» ванну кімнату. Потім туди перекочували ванночки із-під реактивів та інші фотопричиндалля. Федя ще продовжував висіти у своєму футлярі на вішаку, біля дверей. Проте він підозрював, що його долю вже вирішено й коли його викинуть, це тільки справа часу.
- Віддай ти цю рухлять якомусь колекціонеру, чи на кольоровий метал! Може хоч десятку дадуть? – бурчала дружина, прибираючи в гардеробній шафі.
- Шкода трохи, я ж саме на цьому фотіку зробив свої перші знімки, які опублікували в журналі. – Господар намагався пом'якшити жереб, що випав для Феді.
Так фотоапарат ще кілька днів провисів на старому місці, поки до вітальні знову не завітали друзі Господаря й в гардеробі стало тісно, навіть для Феді.
У той же день Фед-4В перебрався до Фотозбільшувача. Той вже й не плекав надії на гарну подальшу долю, він бо добре знав, від речей що лежали на горищі, де поділися старий «Електрон» й касетник «Весна» - їх віддали, просто, під прес.
Федя лежав навзнак і дивився своїм збільшуваним склом в крокви під дахом. Він думав, що він не скінчить так життя, в очікуванні заготівельника кольормету. Якщо вже в кольормет, то з музикою. Він вирішив впасти із полиці й якщо вже не розбити об'єктиву, то хоч би зламати пружину. Федя дочекався коли дружина Господаря вилізе на горище в пошуках взуття на мокру погоду, зачепився важільцем за її плаття й впав на тверде покриття. Всередині його металічного корпусу щось гучно хруснуло й скляне око потухло. Дружина господаря ахнула від своєї незграбності, та побачивши, що то впало, тільки махнула рукою.
А на дворі в цей час була гроза. Блискавиці розтинали небо навпіл. Господар любив літню грозу, найліпші фотороботи вдавалися йому саме в таку погоду. Він вхопив свій новенький «Пентакс», накинув плаща й вийшов на двір.
Та після кількох невдалих спроб впіймати об'єктивом блискавицю – цифровик «здох». Його електронні фотоелементи не змогли переварити могутню енергію.
А на небі, як на зло, малювалися картини неймовірної краси. Художник бачив яку дивовижну натуру він втрачає. І тоді, в розпачі, кинув у сіни дорогезну річ, він кинувся до гардеробу. Проте Феді там не було, тоді Господар побіг на горище не розбираючи дороги. Він перечепився на сходах, мало не розбивши собі носа. І коли серед старого розкиданого мотлоху, все таки знайшов свого колишнього друга, зрозумів свою безнадію: пружина в фотоапараті не зводилася, діафрагма на об'єктиві не встановлювалася. Проте в касеті ще була невикористана плівка.
- Друже, вибач, мені! – господар хукав і тер мутне скляне око фотоапарата, притискав холодний метал до щоки. – Виручай мене, благаю! Мені дуже потрібні на завтра ці знімки. Якщо я не впораюсь, головред з мене зніме шкіру. Федю, благаю, я хочу щоб ми попрацювали як колись!
І Федя від його слів і теплих пальців опритомнів, іскра життя зажевріла в об'єктиві. А Господар уже був на вулиці. Він відтягнув важіль, приклав апарат до ока й натиснув на спуск. Пружина всередині Фета не працювала, проте Федя зробив над собою зусилля й клацнув. Далі він сам встановлював витримку й розширення, своїм механічним відчуттям лаштувався до все нових і нових знімків.
На дворі лютувала негода, ляскав грім, здоровенні, схожі на вогняних зміїв, громовиці звивалися по темному небу. Налетів шквал і зірвав із голови художника капелюха. Дощова вода линула Господарю за комір, потекла на коліщатка механізму спуску Фета, проте вони не звертали на це ні найменшої уваги, а продовжували фотографувати. Їм обом було хороше, вони були в художньому екстазі.
Лише, коли скінчилася плівка, Господар, із жалем, опустив фотоапарата. Він швидко побіг на горище по Фотозбільшувача. Ніхто вже не реагував, ні на потоки брудної води на килиму, ні на сердитий крик дружини, що тільки-но закінчила прибирати. Всі зачинилися у ванній і чекали результату. А коли на фотопапері почали несміло пробиватися перші нечіткі силуети – Федя зрозумів, для цього потрібно було жити – вони зробили шедевр - на фоні темного неба блискавиця краяла небо. Дружина, що звичайно ж зазирнула до них, була вражена, глянувши через плече чоловіка на його фотороботу.
Перша фотовиставка художника зробила фурор в мистецьких колах, всі говорили про народження самородка. Відвідувачі заворожено зупинялися біля його нічної світлини. А Господар гордо походжав поміж рядами своїх фото робіт, роздаючи автографи. Коли підписував листівки, другою, вільною рукою притримував потертий шкіряний футляр, що висів у нього на грудях. І коли ловив здивовані погляди колег, говорив:
- Це мій амулет, він ніколи мене не підводив.
Коли ж на наступний день Господар відніс Федю до майстра, щоб той полагодив пружину й почистив коліщатка. Той оглянувши апарат, відняв від ока збільшуване скло й простягнув назад:
- Йому капут! Як ти ним фотографував? Тут, всередині немає живого місця, це ремонту вже не підлягає. Можеш зберегти його, хіба як талісман.
