Кілька днів тому мій син побачив у повітрі пухнасте твориво, яке діти називають «щастям». Він простягнув руки, щоб упіймати пушинку, але несподіваний подув вітру відніс її геть. І так кожного разу, коли хлоп’я намагалося її схопити. «Дурне щастя!» -- сердито тупнув ногою Ярко, а я засміялася: «Щастя взагалі примхлива річ. Його важко упіймати, але навіть якщо це тобі вдалося, не варто дуже тішитися. Воно ж дуже тендітне, міцніше стиснеш – і все, розлетілося на окремі частинки».
А сьогодні я сама впіймала це диво. Йду обережно, щоб не розхлюпати його. Зараз я до краю наповнена тобою – твоїм голосом, усмішкою, твоєю присутністю і поцілунками. Знаю, ще яких кілька годин – і це відчуття потроху розвіється, розбавлене шумом машин, строкатістю юрби, голосами й поглядами окремих людей. Його неможливо законсервувати, запечатати сургучем, як коштовний сувій… Я й не намагатимусь. Хіба лиш сховаю глибоко в серце якусь часточку, аби потім у хвилину смутку втішитися іскринкою щастя, якому не знаю назви.
Коли твій біль стає моїм – як це назвати? Коли ми серед мільйона людей розгледіли один одного – як це назвати? Коли ти пригортаєш мене до серця і я втрачаю відчуття реальності – як?..
Господи, я дякую Тобі за цей подарунок – зустріч із ним…
