Тільки-но Євген поновив навчання - одразу помітив, що істота порозумнішала. Без сумніву, уроки програмування пішли їй на користь. Легше розпізнавала нові зображення об’єктів. Менше звертала увагу на їх положення. Кіт міг спокійно дрімати, згорнувшись у клубок. Кошик можна було поставити догори дном, а сам Євген міг стояти у позі ластівки. І все одно вона їх впізнавала. «От тепер і реальний світ зможе вивчати! - радів Євген. – Ось тільки навчиться розрізняти рухи об’єктів».
Рухатись самому – що може бути простішим? А як бути з кошиком? Поміркувавши, Євген відшукав у своїх речах кілька коліщаток-блоків. Дитячий конструктор йому вже не знадобиться. Підійшов до матері:
- Мамо! Я оце закріплю на стінах та на стелі.
- Ну, якщо треба, то чіпляй. Все одно скоро ремонт. Тільки ж охайно!
Аякже!
Попрацювавши пару годин, Євген надійно закріпив блоки. Потім накинув на них міцні капронові нитки, прив’язані до кошика. Випробував зроблене – задум виявився вдалим. Легкий кошик рухався, як хотілося. В усі боки, а ще вгору та вниз. Потренувавшись кілька хвилин, Євген розпочав перший урок.
Потроху пересуваючи кошик вліво, або вправо, впевнився, що істота, як і раніше, його розпізнає. Потім перейшов до безперервного руху. Спочатку підказував відповіді на свої запитання. А після кількох десятків спроб вона вже впевнено визначала, куди рухається кошик, не плутаючи напрямки. Так само навчилася розрізняти наближення та віддалення кошика, а потім – його підйом та спускання.
Тепер черга позувати перед камерами настала для Маркіза. Із ним, як завжди, працювати було непросто. Та Євген вже мав досвід керування цим примхливим об’єктом. Щоб той пройшовся по кімнаті, треба було кинути поодаль від нього шматочок ковбаси. За неї він ладен був рухатись куди завгодно. Тільки от лінувався працювати, коли був ситий. Але ж, спостерігаючи, як черговий шматочок неминуче зникає у його роті, програма навчилася на запитання «що робить кіт?» відповідати «кіт їсть». Щоправда, для цього треба було встигнути із запитанням до того, як ковбаса зникла. Євген вже помітив, що досягнення істоти були найбільш вражаючими, коли вона спостерігала саме Маркіза. Тому й тримав кота на головних ролях.
Коли настала черга для самого Євгена, почалося те, чого він так давно очікував, але - у несподіваному вигляді. Його улюблениця закапризувала. Перестала вчитися. Поводилась, як школярка, котра вже не може дочекатися перерви. Просто не звертала уваги на все нове, що їй пропонувалось. Та на відміну від такої школярки - безвідмовно робила те, що вміла робити раніше. Євген здогадався: «Не може вчитися, бо нікуди розширитись. Їй пора переселятись. Так що ж їй заважає це робити?» Зазирнув у старий комп’ютер - так і є! Із за поспіху новий вінчестер не підключений. Виправив помилку – зовсім інша справа. Школярка знов охоче вчилась. «Тепер тільки підкидай їй вінчестери! – продовжував радіти Євген. - Сама буде займати їх один за другим».
Та коли радість втихомирилась, знову задумався. Ну, заповнить його створіння другий вінчестер, потім третій, четвертий... А скільки ж їх потрібно? Чим їх більше, тим менша частина істоти у кожному. І менше ризик при втраті одного з них. Але тим швидше котрийсь вийде з ладу. А що буде потім? Перевірити б якомога швидше! Та для цього двох вінчестерів замало.
Євген чомусь був майже впевнений, що половина істоти не запрацює. А от хоча б три чверті – вже інша справа. А де ж узяти ще два вінчестери?.. Мабуть, треба пояснити матері та батькові, для чого вони потрібні. А що як домовитися з ними про подарунок до дня народження, та й придбати його заздалегідь? А потім, розселивши істоту на всіх вінчестерах, відключати їх по одному. Ризиковано, та що поробиш? Все одно, рано чи пізно якийсь підведе.
З батьком та матір’ю Євген домовився швидко. Бо шанував їх, а вони поважали його захоплення. Знали, що програмування для нього - не просто розвага.
Разом з вінчестерами отримав і новий клопіт. Щоб істота розселилася на усіх чотирьох, знову потрібно багато уроків. А довго чекати не хотілося. Як же це прискорити?.. Ага!.. Ось як! Обмежити обсяг пам’яті у кожному вінчестері. Зайняти її надлишки чим завгодно.
Так і зробив. А ще не поспішав встановлювати додатковий вінчестер у новому комп’ютері. Нехай вона скоріше облаштується у старому.
Залишалося дочекатись розселення, а потім – експериментувати із відключеннями. Не гаючи часу, поновив навчання істоти.
Ще раніше, позуючи перед камерами, Євген відчував, що йому нестерпно набридли і пульт управління з його шнуром і біганина до клавіатури і читання з екрана. А зараз просто не зміг продовжувати це спілкування глухонімих. Захотілося справжніх живих розмов. І, нарешті, зважився це влаштувати.
Щоб учениця чула його мову, вистачало мікрофона. А голос у комп’ютера існував ще до її появи. На той час Євген вже мав і програми для перетворення звуку у цифру та навпаки. Щоправда, знадобилося кілька днів, щоб їх підлагодити. Зате тепер можна було вимовляти слова, не чіпаючи клавіатуру. Тільки намагатися говорити чітко. А замість натискання кнопок на пульті можна було сказати: «дивись», або «заплющ очі».
Коли Євген почув перші слова істоти, мимоволі здригнувся. Дивно, навіть трохи моторошно було відчувати, що з ним розмовляє думаюче створіння, котре знаходиться у його комп’ютерах. Так і здавалося, що воно, отримавши голос, ожило, заворушилось і от зараз з’явиться перед ним у якомусь неймовірному вигляді. І хоча нічого такого не сталося, він не міг позбавитись відчуття розмови із кимось живим. Розумів, що це тільки гра уяви, але не міг сприймати те, що відбувалося, інакше. Навіть засумнівався у тому, що це варто робити. Врешті решт вирішив не силувати себе. Нехай собі вчені вирішують, чи можливе «електронне» життя, а йому простіше вважати істоту живою.
Коли вона говорила, треба було пильно дослухатися, намагаючись вірно зрозуміти почуте, бо синтезатор голосу, яким користувався Євген, був не з найкращих. Поки що залишив дублювання голосу текстом на екрані монітора. А з часом воно стало майже непотрібним. Звик до того, що його співрозмовниця трохи недорікувата.
Позувати перед камерами стало набагато простіше. Євген навіть дивувався, що так довго терпів незручності, котрих можна було позбавитись набагато раніше. Вільно рухаючись по кімнаті та розмовляючи з ученицею, він швидко змінював об’єкти, їх положення і помічав, як із кожним новим об’єктом навчання прискорюється.
Усе це так сподобалось Євгену, що він вирішив навчити істоту читати текст прямо із розгорнутих сторінок книги. Навіщо набирати його на клавіатурі, або читати вголос, коли вона й сама добре бачить? Тож досить марно гаяти час! Хай читає сама! Скористався своїм чималим досвідом, терпляче підлагодив потрібні стандартні програми - і вже міг просто показувати текст «очам» комп’ютера. Істота ще більше стала нагадувати справжню школярку.
Нарешті можна було призупинитись та оцінити зроблене. От вже Євгенове створіння бачило, розрізняло виміри простору та дії об’єктів, розмовляло з ним, та ще й непогано програмувало. Було чому радіти і на що надіятись. Такої учениці ще не було ніколи і ні в кого. Безвідмовна та невтомна, із блискучою пам’яттю та все розумніша, вона, здавалося, зможе навчитися чому завгодно.
Начебто, можна було й трохи розслабитися, не напружувати себе до краю у гонитві за новими успіхами. Та Євген відчував щось схоже на залежність від його захоплення. Він вже не міг , як раніше, відпочивати, ні про що не задумуючись. Досить було на хвилину відволіктися увагою від важливих справ, чи розваг, як з’являлись думки про його створіння, котре зараз мислить невідомо про що, а могло б чому не будь навчатися. От якби воно вчилося саме, то можна було б і перепочити.
«А що ж йому заважає це робити? - розмірковував Євген. - Що?.. Як вчиться учень у школі? Слухає розповідь вчителя про щось нове, цікавиться почутим, про щось запитує. А допитливий учень і сам шукає у підручнику те, що його цікавить. А от моя мислителька, скільки я не вчив її запитувати, за весь час свого існування тільки раз і поцікавилась. Кольором будинку. Та й то тільки тому, що своїм запитанням я поставив її у скрутне становище. То чи може у неї бути цікавість взагалі? Бо якщо ні, то як же вона зможе вчитись сама?
Що ж у неї є схожого на цікавість?.. Постійно мислить. Про що - достеменно невідомо. Мабуть, щось робить із накопиченою інформацією. Та отримавши нове завдання, невідкладно його виконує. Виходить, що нова інформація для неї краща за стару. Чому?
Від самого початку ця розумниця складалась із окремих файлів. І у кожного – своє призначення. Такою її створював я. А потім вона стала творити себе сама. І швидше за все – теж у вигляді нових файлів. І, мабуть, у кожного - своя роль. Аналіз інформації, порівняння, пошук рішень, програмування і таке інше. А ще - взаємодія з операційкою, розселення у пам’яті. До речі, як вона там розселяється? Треба буде поглянути.
Але спочатку – розібратися із цікавістю. Не виключено, що усі оті файли істота створює у вигляді таких собі мислячих істот вузького призначення. І кожна з них не може не мислити. А про що мислити без нової інформації? От вони її і прагнуть. І усі їх потреби зливаються в одну сильну потребу учениці. А вона шукає можливість її задовольнити. Тому й хапається за щось нове. Треба перевірити, чи так це насправді.»
Поміркувавши ще трохи, Євген написав три завдання. У першому треба було порахувати кількість дерев. У другому – те ж саме, але ще й розсортувати їх по висоті. У третьому - спочатку виконати перше та друге, а потім ще й переписати програму для сортування іншою мовою. Із усіх цих завдань дозволялось вибрати тільки одне. «Більшість людей вибрала б перше», - подумав він, пропонуючи їх істоті.
Отримавши усе це меню, вона, аніскілечки не вагаючись, вибрала найскладнішу, третю страву. Євген, затявшись на своєму, двічі змінював усі три завдання і знов давав їй вибрати. Ефект був той же самий. Трудяга незмінно вибирала найскладніше.
Здивування Євгена перейшло у радість. Так оце ж і є її цікавість! Тільки подавай їй нову інформацію! А чого не зрозуміє – запитає. Це вже було. Та такого учня не навчити – сором для вчителя!
Йому дуже захотілося одразу ж запропонувати їй вивчити що-небудь самостійно, та вже настав час поглянути, як вона вправляється з додатковими вінчестерами. Тут його очікувала приємна несподіванка. Істота поселилася у обох вінчестерах старого комп’ютера. Та це ще було не все! Вона розподілялася на трьох вінчестерах приблизно порівну. Неначе розуміла, що так матиме більше шансів на виживання. «Власне кажучи, - подумав Євген, - чому б вона мала обмежуватися тільки одним вінчестером? Пора вже звикнути до того, що вона не просто мисляча, а й досить таки розумна. Може й розумніша, ніж я гадаю. Нехай тепер освоює усі чотири. А з часом спробую відключати їх по одному».
Тепер, коли із вінчестерами усе налагодилось, можна було й «віддати ученицю до школи». Щоб читала книжки. Чому саме книжки? Бо Євген давно вирішив, що найзручніше для нього буде вчити своє створіння за шкільними підручниками, де знання систематизовані і подаються у найлегший для засвоєння спосіб. Самотужки йому іншу систему знань не розробити. А тут вона - осьдечки, готова. Звичайно ж, спочатку істоті доведеться нелегко. Та втомлюватись, чи впадати у розпач вона не вміє. Навпаки. Складне для неї - насолода. Тож і нехай собі радіє.
Проглянув перші сторінки шкільного букваря - прості слова й речення. Та ще малюнки. Дуже прості для нього. Складні й незрозумілі - для його учениці. Майже всі об’єкти та їх дії були для неї новими. Ні, так справа не піде. Євген склав перелік нових об’єктів та вставив у нього їх зображення. Бо розумів, що кожне нове слово викличе запитання «що це?», або «що робить об’єкт?». А невдала відповідь - нові запитання. Мав намір відповідати якомога простіше. Треба було якось почати, а далі метикувата істота почне розбиратись самостійно.
Дійшовши до речення «Мама миє вікно», трохи замислився. З першим словом упоратися не важко. Мама - це об’єкт-жінка. Вікно можна показати, повернувши до нього фотокамери. А от як пояснити цьому розумному, але ледь знайомому з людською мовою створінню значення слова «миє»? Трохи подумавши, написав запитання і відповідь: «що робить об’єкт-жінка? - Миє, форматує». Останнє слово було вже знайомим для істоти терміном. Хай думає, що вікно буде готовим для використання. З часом, коли її словник зросте, він дасть уточнення цього слова. Далі зустрілось речення: «Галя миє ляльку.» Придумав пояснення: «Галя – об’єкт-дитина» та «Лялька – Галя-копія». Вирішив додатково показати істоті ляльку та іграшкового кота із поясненням «кіт-копія».
Підготувавши пояснення, та кота із лялькою, Євген провів перший урок за букварем. Клопіт був чималий! По ходу дії пояснення доводилося коригувати. Особливо збивали істоту з пантелику різні закінчення іменників. Та тільки спочатку, бо все ж таки вона була здібною. Хоч і сипала запитаннями так, що здавалось і кінця їм не буде, та врешті решт урок був засвоєний. Євген добряче втомився, але бачив, що не гаяв часу даремно. «Що поробиш? - думав він, - І далі доведеться ламати голову над поясненнями, але ж потроху ставатиме легше, бо вона все більше знатиме. А що як запропонувати їй кілька сторінок букваря без усіляких пояснень? Не загине ж вона від цього. Ну, навіть якщо й нічогісенько не зрозуміє, то що тут страшного?»
Другого дня дав істоті прочитати наступні п’ять сторінок. Хай робить із ними, що хоче. А як там вона розташована сьогодні? Перевірив стан вінчестерів. Той, що був підключений останнім, вже задіяний, хоча вільного місця на ньому було набагато більше, ніж на інших трьох. Поглянув на істоту. Та, як завжди, про щось думала, але поки що мовчки. Євген пройшовся по кімнаті, зробив кілька гімнастичних вправ, задивився крізь вікно на дальні простори. Здавалося, немов би з плечей потроху сповзає важкий тягар, до якого звикав роками. Створіння починало вчитися без його участі. Знов глянув на монітор. Ну, нарешті! Та придивившись пильніше, мало не зойкнув з відчаю. Такого він не очікував. Запитань було більше, ніж слів на сторінках. Їх було сто двадцять вісім! Євген був приголомшений. Майнула думка: «Марні спроби». Надія на самостійне навчання улюблениці швидко згасала, вже ледь жевріла.
