– Мамцяє тут коло мене, мамцяє, по імені не назве! Як борщ варить чи пораться – то як попереду танцювать, а як гвоздка забить – то хоч об’яву на стовпі вішай!
Василь гаркавить так, що часом не розбереш його густої балачки, а в неї ім’я, прости Господи, пишеться через «р». Тож старий і викрутився як міг – став називати її мамцьою, щоб його не ґвалтувала ота деренчлива літера, що застрягла в Оришці, мов ржавий цвях у штахетині.
– Усе ж перероблять після нього треба! Бо очі зранку заллє, а тоді у курчат калюжа рядом з блюдцем, у риби жабри не вичинені, а борщ – як помиї… – жаліється Оришка дочці Тетяні.
– Я тобі ніколи не вгодю, – махає рукою Василь; він, схоже, не вельми ображається, але зникає з очей – іде шукати десь на покинутих дворищах кропиву для свиней і все тих же курчат, або ж до магазинчика за рогом – за мінералкою для «мамці», бо в неї часто буває печія. Оришка підозрює, що заодно її «Васько» бере й «Біленьку» – для себе, а потім смокче десь дорогою, бо повертається розпашілий, як півонія, і веселий.
– Ні, правду таки казала моя мати: не було чоловіка, і це – не чоловік! – гукає вона йому вслід, однак той робить вигляд, що не чує, а мо’, й справді не чує, бо хвіртка вже цокнула клямкою.
Баба Вєра давно в землі, і Оришчиного приймака навіть в очі не бачила. Тож точно ні вона, ні свекруха Олена, яку Оришка теж називала матір’ю, не могли давати Василеві ніяких характеристик. Натомість стара Вєра добре знала свого «генерального» – і для неї єдиного – зятя, з яким при дочці доживала віку і якого боялася як вогню. Бо у того «мужеська» робота в руках горіла, як сухий хмиз, але ж характер – одведи і заступи! Був такий «вспильчивий» і швидкий на розправу, що ніяка вода його не гасила. На тещу, правда, кулаків не здіймав, але ту пекло від нього і без рукоприкладства. Як засичить, бува, а вслід як гарикне лайкою, то душа старої біжить у п’яти, а п’яти несуть її на артритних ногах у найдальшу кімнату і найтемніший куток. Михайло не «мамцяв» – ні з Вєрою, ні з її Оришкою. Маючи в лексиконі заледве півсотні слів, усі інші, а заодно й ті, які недорікувато вчасно не згадував, він замінював виразом обличчя, який буває в людини, що тужиться сходити «по великій нужді», різкою жестикуляцією та словосполученнями «да той» і «оте-о», котрі Оришка за сорок років їхнього спільного «веселого» життя навчилася швидко «перекладати» на зрозумілу мову для інших. Бо коли Михайло бачив, що його «не понімають», психував ще більше, і тоді отих «тоїв» та «оте-оїв» з розмахування руками ставало так багато, що треба було або хутенько допетрати, чого ж він хоче – і зробити все «по його», або шукати двері й тікати з двору галасвіта.
Перший Оришчин чоловік теж трохи гаркавив, але майже непомітно, однак жінку не називав на ім’я, мабуть, з іншої причини: вважав, що для неї то багато честі. Будучи постійно чимось невдоволеним і вважаючи в усьому на світі винною саме її, зазвичай кликав просто «ти», або ж… «бляддю». Останнє слово в його устах далеко не завжди виконувало роль матюка. Просто йому було так зручніше і швидше, бо ж оте «блядь», яке завжди на кінці язика, – ще один варіант універсальних «да той» і «оте-о», і ним можна замінити цілу купу слів, ще й з різною інтонацією, а отже – надати йому будь-якого, потрібного в конкретний момент, значення. Тож коли Михайло був більш-менш у гуморі, Оришка звалася «ти», а коли вставав не з тої ноги, що траплялося мало не щодня, то жінка мала відгукуватися на «блядь» – і не ображатися. Головне: щоб вона втямила, чого він од неї зараз хоче.
Якось в Оришки стався «напад відваги», про який вона згодом розповідала дочкам як про подвиг проголошення рівноправ’я чоловіків і жінок в епоху глибокого домострою в окремо взятій родині.
Після ситного обіду на веранді, під час якого Оришці вдалося догодити своєму «хазяїнові» і смаком юшки, і її температурою на момент, коли він опускав у неї свою ложку, і салатом з його любимих капусти й огірків з окропом, що аж плавали в пахучій домашній олії, чоловік глибокодумно занурився в газету, голосно коментуючи читане:
– От, блядь, подивися, шо вони творять! От, суки, шо собі позволяють! Ну, блядь, я б їх усіх повбивав. Сволочі такі! Ні, ну ти, блядь, представ, накрали у людей міліони, ободрали народ як липку, і їх же по судах тягають. Я б їх, блядь, коли б моя воля…
Якоїсь миті, одірвавши голову од колонки «Із залу суду», Михайло завважив, що він на веранді сам.
– Де ти, блядь, ділася? – спитав трохи роздратовано.
Оришка виплила з хати, як пароплав із гавані, тримаючи в руках паспорт. Відважно стала перед чоловіком і, розгорнувши «корочки», притиснула ними газету до столу, не випускаючи документа з рук.
– Ти чо, блядь? – кошлаті руді брови підскочили вгору, а вузенькі очі під ними запитально округлилися.
– Та оце дивлюся, а в моєму главному документі, – у слові «документ» вона зробила наголос на першому складі, щоб було наче трошки кумедно, жартома, а отже сердитися на неї не треба, – чорним по білому написано: «Ірина», а не «блядь». Почитай, як забув, – її голос був смирний-смирний, але в ньому чулася нотка подиву з власної ж відваги. – Глянь: таки ж «І-ри-на»! Іриною мене звати, Михайле. Ну, я ще согласна на Оришку, а на «блядь» таки не согласна.
Поки остовпілий від жінчиного зухвальства Михайло приходив до тями й натужно думав, чим відповісти на таку виходку – звичне рукоприкладство навіть йому, мабуть, здалося тут не дуже підходящим, а інших «достойних» аргументів у своєму арсеналі він не знаходив, – Оришка хутенько здриснула з хати. Вона вешталася по двору, зазираючи то до курей, то у сажок до свиней, то до погреба, то на город, то порядкувала у літній кухні – ніде надовго не затримуючись і залишаючись у зоні досяжності Михайлового голосу. Воно, звичайно, якби він підняв крик, то почули б його й на другому кутку села, – але з хати не долинало ні звуку. Кілька годин на обійсті було так тихо, що жінка слухала свої власні думки, як радіо, однак була готова щомиті його «прикрутити» чи й узагалі вимкнути. Оришка звично ждала скандалу.
У хату вона зважилася ввійти тільки пізно ввечері: чоловік зазвичай лягав спати з курми, і якщо кулаки в нього й чухалися, то вже точно попустило. Бо в темну пору йому спати хотілося більше, ніж битися.
На столі у веранді лежала акуратно складена газета, а на ній стояла Михайлова чашка. Ага, значить, пив чай. Сам нагрів і сам пив. І чашка помита. Демонстрація акуратності й самостійності. Ну, це він може! Але це не означає, що вранці їй не треба подати сніданок рівно на сьому – теплим і мало не з поклоном. І що він «згадав» її ім’я й відтепер «блядей» поменшає. Усе це свідчило лише про те, що її Михайло запам’ятав надовго Оришчин «бунт на кораблі». Виставлена напоказ чашка – знак його особливої уваги до того, що було перед чашкою. А отже, у слушний час він обов’язково помститься. Але це буде не раніше ніж завтра.
Оришка тихенько зайшла в передпокій і поклала свій паспорт назад у буфет, на верхню скляну полицю. Гордість від власної сміливості трохи спала, як вода після ливня, – і жінка знову ступала ногами на суху землю, яку неможливо напоїти раз і назавжди.
Михайло мирно сопів у своїй спальні – як учора, як десять років тому, як завжди. Найстрашніше зараз – потривожити його чутливий сон. Слава Богу, в хаті ні мух, ні комарів немає, і дворові пси сьогодні спокійні, наче й вони розуміють ситуацію. Зачинивши за собою двері дальньої кімнати, вона тихесенько опустилася на ліжко, і воно чи не вперше навіть не скрипнуло під її важким, натомленим за день тілом.
– Се ти, Оришко? – озвалася з темряви Михайлова мати Олена.
– Та я, хто ж іще, мамо? – шепнула невістка у тишу. – Чого Вам не спиться? Вже ніч.
– Шо се він був сьодні увечері як янгол тихий? – Мабуть, саме це запитання не давало старій заснути і вона сторожила Оришчин прихід.
– Не знаю, – жінка не хотіла розповідати свекрусі про свій подвиг і свою сумнівну перемогу.
– Се неспроста! Аж страшно, який був тихий… Тіки мене спитав, як здоровля. Я аж злякалася. Шось у лісі здохне, їй-бо... Ох, краще б він пив! П’яний проспиться, а дурак – ніколи… Сятий Спасителю, мати Божа, шо я кажу… – Стара, мабуть, хрестилася.
Бабі Олені кортіло побалакать, бо ж весь день вилежала колодою одна в хаті. До того ж, вона відчувала: невістка знає більше, ніж каже.
– Здохне – не здохне, а куцому змелеться. Побачим, шо він завтра заспіває, – зітхнула Оришка, знаючи, що нічого нового її Михайло завтра, звичайно ж, не заспіває, аби не стало гірше. Бо хто з них отой «куций», відомо.
– Так шо случилось? – баба аж підвелася на лікті на своєму ліжку. Її не одуриш, вона свого синочка знає як облупленого!
– Та спіть уже, мамо! А то розбудимо, то буде мені всеношна. Завтра побалакаєм – йому зранку до кума Йвана грубу робить, а там діла на весь день, так шо врем’я хватить.
– Слава Богу, – шепнула свекруха й затихла. Михайла не буде довго дома – це найкраща новина в їхній родині...
Наступного дня Михайло мовчки поснідав і так само мовчки поїхав з двору, почепивши на одну ручку велосипеда важенну сумку з інструментом, а на другу – доладній «тормозок» на весь день, який Оришка виставила за порога. Увечері він теж не зронив пари з уст. І наступного дня. І ще два дні. Цей демонстративний бойкот тривожив Оришку й стару Олену, яку невістчина розповідь про «документ» дуже злякала. Тож жінки теж зачаїлися, навіть між собою говорили пошепки, ждучи, коли ж із цієї хмари та вдарить грім. Тим часом Оришка, хоч і мовчки, та продовжувала годити чоловікові, а стара боялася й дихати, коли син проходив повз двері її кімнати.
Оришка не витримала перша:
– Михайле, може б ми підсвинків узяли на це літо? Треба ж шось держать, шоб м’ясо й сало в зиму було, – озвалася вона до чоловіка якогось дня після обіду, вибравши хвилину, коли той уже поїв, але в газету ще не занурився.
Михайло здивовано підняв голову, поворушив тонкими губами:
– Нашо вони, блядь, нужні? Чим годувать? Зараз, блядь, і вкрасти нема де! Таке, блядь, врем’я наступило, шо, той, дешевше купить на базарі свіжого.
Жінка полегшено зітхнула: ну, слава Богу. Без свиней – то й без свиней, і краще вже «блядь», чим така мовчанка.
Зате Михайло був «на ти» з усіма на світі цвяхами, шурупами і болтами з гайками. Здавалося, він народився, щоб бути столяром. Із чотирнадцяти років не випускав з рук молотка і рубанка, заробляючи ними «по людях» копійку на модний одяг, бо любив форсонути перед ровесниками: хай я сирота, а все одно, бачите ж, – перший парубок на селі!
Заходившись із будівництвом власного дому, Михайло був найняв мулярів, бо до того справи з цеглою не мав, а коробку треба було поставити за літо, щоб зимувати вже в новій хаті. Та його не влаштували ні «качество» їхньої роботи, ні оплата за неї, а найбільше – що тих майстрів треба було тричі на день годувать і, теж тричі, їм наливать. Тож попридивлявшись до них із тиждень, він їх «розщитав» – і далі гнав стіни самотужки: без перекурів, без випивки, без вихідних і прохідних, загнавши на «стройку» весь свій «бабський батальйон»: обох матерів, жінку й усіх своїх чотирьох дочок, знаходячи роботу навіть для найменшої. З раннього ранку й аж до смерку у дворі чулося бадьоре постукування Михайлової кельми і натужний скрегіт лопат, якими його підопічні мішали розчин. Раз у раз лунала звідти й лайка, яка означала одне з двох: або Михайло сам собі не вгодив, тобто щось у нього не виходить, або ж йому не догодила мати, жінка чи якась із дочок, тобто та представниця його «бабського батальйону», яка мала нещастя бути в цей момент Михайловим підсобником, – і тоді до лайки долучався тонкий жіночий плач.
За кілька років, упродовж яких Михайло із родиною освоював нове дворище, він став покрівельником, теслею, штукатуром, малярем, пічником, а згодом, коли затіяв капітальне «осучаснення», – ще й плиточником і сантехніком.
Та справжнім майстром Михайло вважав себе лише в столярстві. Він прибудував до літньої кухні простору майстерню, яку обладнав усім, чого лише його душа бажала, і тримав у зразковому порядку. Коли він працював удома, звідти постійно чути було то натужний гул деревообробного верстата чи дрилі, то жвавий скрегіт пилки, то підвивання рубанка, то стукіт молотка. На все подвір’я лоскітливо пахнуло деревним пилом і свіжою стружкою, які йому на старість нажили грудну жабу. Бо ж відомо: що найбільше любиш, те тебе й душить. Особливо ж, коли ти до роботи такий жадний, що не визнаєш ні вихідних, ні свят. Оришка, було, несміливо заїкалася, що, мовляв, хоч у двунадесяті не треба гнівити Бога роботою, – тоді Михайло психував і незмінно цитував улюблене прислів’я своєї матері: «Хто празника питає, той сраку латає». І коли якогось року, на Усікновення, йому таки вкоротило на верстаті два пальці, він назвав свою жінку ще й відьмою. Однак відтоді у великі церковні свята майстерня лишалася зачиненою. Але ті дні перетворювалися для його «женського батальйону» на суцільне пекло, і рідко миналися без сліз. Бо, не знаходячи собі діла, Михайло учиняв справжню інспекцію Оришці й усій її «парафії», постійно зазираючи в всі кутки, горшки й до ганчір’я. Звичайно ж, усе було «не так», «не по його», – і Михайло мало не щомиті гарчав на всіх, хто потрапляв йому на очі. «Празник» поширювався тільки на його роботу, тим часом його рот не стулявся ні на мить, а руки шукали собі заняття. А куди ж їх діть? Газета коротка, весь день спать не будеш, по телевізору одні говорящі голови брехливих нероб-депутатів, а батальйони просять огня! Бездєльнікі! Всі бездєльнікі! Моя б воля…
Тут, у цьому дворі, Михайло таку волю мав, і її могла загнуздати лише робота. Коли ж працював «по людях», його «баби», старі й малі, святкували примарний празник родинної злагоди, ближче до вечора щомиті прислухаючись до дворової хвіртки, щоб не проґавити, коли вона скрипне, і вчасно сховатися від всевидящого ока. Усі знали: од чужих він завжди повертається недовольним, – бо у чужих треба прикушувати язика, а воно ж назбирується на день і шукає виходу…
Закінчивши з домашнім будівництвом, Михайло цілком переключився на роботу для заробітку. Родичі, було, роками ждали, щоб саме він зробив для них нові двері чи вікна. Оришка в тій черзі стояла чи не останньою, бо ж, звісно, швець без чобіт: у власному дворі за роботу ніхто не платить. Тож спробуй знайти ту козу, на якій можна під’їхати до Михайла і попросити щось зробити й удома. То треба примудритися, щоб він сам носом уткнувся в поламану штахетину в паркані, сам застряв у замку, що заїдає, сам захотів зробити полиці в кладовці, та ще щоб «звьозди стали в ряд» і дарували «мастєру» підходяще «творчеське настроєніє». А скільки Оришка вислухає крику та «блядей», поки те зробиться, Господи прости й сохрани! Бо ж першим помічником-підсобником йому була, звичайно ж, вона. Коли Михайлові треба було щось подати чи потримати, вона мала кидати все непечене-неварене, негодоване й неполоте – і летіти, як на крилах, у майстерню. То було нелегке випробування: коли щось не ладилося, або ж Оришка не вгадувала чоловікового бажання, той хапав перше-ліпше, що було під рукою, і кидався на неї. І тоді – тікай не тікай, кричи не кричи – а майстер «посятить» тебе краще за попа…
А ось коли ладилося – Михайло співав! У повен голос, вдоволено, не помічаючи нікого і бачачи перед собою тільки свою роботу. «Прилетіла ластівка, з голубою ласкою, до моєї хати, до свого гнізда…» – виводив він свою улюблену, яку колись співав на концертах у сільському клубі. І тоді співали, як здавалося Оришці, всі цвяшки під його молотком, і рубанок підсвистував у такт, знімаючи з деталей тонку стружку, що скручувалася в кучерик… І очі Михайлові аж світилися небесною блакиттю – майже як тоді, коли він зваблював її, Оришку, ще шістнадцятку, «козирними» дембельськими погонами. І його вже трохи поріділі кучері, присипані деревним пилом, теж ніби молодилися…
У Васька, якому вже було далеко за шістдесят, цвяхи ніколи не співали, а радше плакали, і він співати не вмів, а лише іноді мугикав під носа якусь «армєйську строєву», і на його червоній лисині не було жодної волосини, об яку міг зачепитися погляд. Оришка знала, що колись Василь був «жгучим брюнетом», – але коли те було! І вона колись була чорнявою красунею, легкою й стрункою, – а нині волосся мов пересипане попелом, і на ногах від усіх отих стройок та важкої роботи – аж фіолетові клубки вен, що печуть не перестаючи.
Зате Васько знав усю «бабські діла» і не цурався їх, бо, на відміну від Михайла, вважав, що це – теж робота. А ще він терпіть не міг матюччя, любив пожартували і «побалакать про жизнь». Бо Васько мав феноменальну пам’ять і був готовий демонструвати її всім і кожному. У ній він тримав сімдесят сім міхів усіляких історій із життя місцевого люду, а якщо покопатись, то міг знайти ще сімдесят сім, гідних стати класикою в жанрі анекдоту. Заодно дід повідомляв дати народження своїх реальних героїв, а також їхніх батьків і дітей, сватів і сусідів, знав, коли хто хрестився, женився, розлучився, втратив у якусь халепу, оперувався, виїхав, повернувся, помер. Усе це він з охотою виливав у вільні вуха всім, хто мав бажання з ним посидіти й погомоніть.
Найвільніші і, звісно, найближчі, вуха були в Оришки, і вона їх радо підставляла під Васькові щедроти. Вони були однокласниками, виросли й прожили весь вік в одному селі, тож усі його розповіді освіжали і її пам’ять, і вона жваво підтримувала розмову, додаючи свої «п’ять копійок» чи вражено розкриваючи рота на те, що чула вперше: «Оце да! А я й не знала! А воно ж під носом було… Тю-ю! І ото ти все помниш?». Васько задоволено відкривав додаткові крани свого невичерпного резервуара інформації – і вони говорили-говорили-говорили, то зітхаючи й «сокрушаючись» над чиєюсь бідою, то регочучи мало не до сліз над якоюсь кумедією.
…Вона прийняла його через два роки після Михайлової смерті, улягаючи вмовлянням дочок. «Та Ви ж, мамо, здурієте самі в хаті! Весь вік у великій сім’ї, а тепер – одна як палець. На отаку здоровенну хату, на отаке дворище – одна… Та ж Ви нікому нічого не должні. І дядько Василь не должен, бо ж удовець… І смирний він, кажуть, тож ганять Вас не буде. Сходьтеся й живіть собі. Для себе живіть. Ну попробуйте…» Оришка довго відгавкувалася, казала, що не хоче, «шоб у хаті й мужськими штаньми воняло, бо всі вони – козли», переконувала, що їй самій краще, що вона вже «цього добра наїлася по саму зав’язку», що «з мене хватить замужества на всю оставшуюся жизнь», що вона нарешті отримала свободу, бо ж немає вже ні лежачих баб, ні деспота-чоловіка, і можна жить, «як сама собі схочу!»... Та одного серпневого вечора вона таки здалася. Саме гостювали в неї всі дочки й онуки, що траплялося дуже рідко. «Женський батальйон», розбавлений лише двома зятями й онуком, дружно усівся вечеряти у дворі, під густою тінню винограду, і вдоволена Оришка почувалася мало не королевою. Аж раптом цокнула клямка хвіртки, пару разів незлобиво гавкнув Барсик – даючи сигнал, що прийшов хтось «свій», і з-за рогу будинку вигулькнув Василь – у білій святковій сорочці, з букетом айстр і жоржин, із шампанським у руках. Червоний від хвилювання, він підійшов до столу, тремтячим пальцем поправив окуляри на переніссі, провів долонею по лисині, а потім поставив пляшку посеред мисок і вручив квіти ошелешеній Оришці, яка враз стала така ж червона, мов його жоржини. Зібравшись із духом, гість відважно випалив у гурт одним залпом:
– Олю, Таню, Катю, Полю! Діти, я люблю Вашу матір і прошу її руки. Я довго думав, півгоду думав, ходив до вас – і ось таки рішився. Оддайте мені Вашу матір…
Схоже, на цьому вся дідова рішучість скінчилася. Він змовк – і довкола довгого столу зависла тиша. Першою отямилася найстарша, Катерина, яка сиділа крайньою. Вона посунулася на лаві й ніяково усміхнулася до гостя:
– Сідайте, дядьку Василю…
– Яке там «сідайте»! Ніякого «сідайте»! – задерикувато вигукнув зять Вітько. – Наливайте, дядьку, те, що принесли!...
Оришка не встигла й отямитися, як опинилася в статусі нареченої. Поки Василь розливав шампанське, місце біля неї звільнилося – і гість сів поруч із нею. Жінка зрозуміла, що відступати нікуди – «ворог уже в стінах фортеці».
…Усю зиму, довгими вечорами, а часто й ночами, коли не спалося, вони били на продаж горіхи. Свої, доччині, сусідські, але здебільшого нічиї – тобто з покинутих дворищ, посадок чи з узбіч доріг. Василь був нишпоркою першокласною – і «пташив» усе, що погано лежить, висить чи валяється. Тим часом Оришка переконала його, що з цього діла може бути непогана копійка. Приставши на його пропозицію укласти навесні виручені за горіхи гроші в курчат, качат і підсвинків, – бо Василь любив м’ясо, – вона умудрилася всадити й діда поруч із собою за марудну справу добування ядер. Досі дідові робити такого не доводилося, тож він здебільшого підсліпувато розгачував молотком горіхи разом із тими ядрами й важко сопів, коли Оришка бурчала, що він «портить їхній товарний вид», а отже – знижує потенційну виручку. Дід старався, але довго висидіти на місці йому було важко. Довго висидіти він міг лише балакаючи…
«Птиці-говоруни» – не без зла прозвав їх дванадцятирічний Оришчин онук Сашко, що любив забігати до баби, нишпорити по шафах та кладовках у пошуках «чогось добренького» і ділитися з нею своїми першими житейськими перемогами на фронті риболовлі, випалювання по дереву чи відстоювання своєї позиції у бійках з однолітками. На Василя він відверто дивився вовченям, і навіть не раз заявляв дідові прямо в очі, що той тут ніхто і йому нема чого робити у дворі його баби. Васько ображався мало не до сліз, але мовчав, і Оришка врешті вирішила «обламати» хлопця:
– Це моє діло, чуєш? У тебе є своя хата, а це – моя. І хазяйка тут – я. І це мій дід. І він живе тут і житиме. Поняв?
Сашко почервонів, як рак, хряпнув дверима й побіг додому, в сусідній двір.
– Ти диви, яке в’їдливе! Набрався юшки в Михайла, забув, як той одкривав на нього ротяку мов вершу… Ревнитель сопливий! – кинула Оришка вслід єдиному внукові жменю голок – і сама здивувалася, де вони в неї взялися.
Але на такий радикальний вишкіл вона зважилася не зразу. Уперше опинившись у ситуації, коли на неї не кричать, а носяться, мов з писаною торбою, вона розгубилася. Ще більше Оришку спантеличувало те, що від неї ждуть «указаній», а її саму припрошують піти «лягти оддихнуть». А що «указанія» все життя Оришка вміла і сміла давати тільки дочкам, які вже давно повиростали, порозліталися і здалеку тішилися з того, що в родинному гнізді врешті перестало горіти, то вона часто жалілася дочці Тетяні – єдиній, яка лишилася в селі й жила поруч:
– Оце йде. Лежить лопата посеред двору, то він її минає, наче не бачить. І це ж не те шо лінивий, а – треба сказать, тикнуть пальцем. Я це к прімєру…
– Ну то й тикніть! – Тетяна дивилася на материну проблему розважливо. – Вам усю жизнь тикали – і Ви тикніть. Він же в чужому дворі, мамо, пойміть! До того ж, сам казав, що у дворі командувать должна жінка. Він так считає – то хай так і буде. Хіба Вам хуже?
– Ну не знаю, – Оришка по-дитячому стенала плечима й ніяковіла. – Не привикла я верховодить мужиками. Хазяїн должен сам бачить, шо треба зробить у хаті й дворі по його «часті».
– Ну так то ж хазяїн. А дядько Василь – не хазяїн.
– Та не хазяїн! – з досадою казала Оришка.
– Зате Вам щовечора відро ставить у веранді – щоб Ви не ходили по темному в нужник і не простужувалися на холоді. І щоранку сам те відро й виносить. Хіба ні? Самі ж хвалилися! І матюччя я од нього не чула ні разу.
– Чого нема – того нема, – погоджувалася Оришка. – За два годи ні разу не чула. Та й за відро – правда… Шо є, то є… Тіки ж у шо превратилася майстерня! За батька усе ж було в порядочку, на своїх місцях, усе робило, як часіки…
– М-да, за батька Ви ганяли по двору, як сраний віник, і не могли собі кутка спокойного найти. Коротка у Вас пам’ять, мамо!
– Усі такі грамотні поробилися! Тіки недрюковані! Усі матір учать… Та все я помню, дітки, хіба таке забудеш?.. Но батько ваш був хазяїном – куди цьому! Якшо він і командував, то по ділу! – Оришка відступала перед вбивчими аргументами, але хотіла, щоб при цьому її було зверху.
– Ну а тепер командуйте Ви! Учіться! – сміялася Тетяна, а мати підсмикувала губи з образи, що їй нема «поддєржки» навіть од дочки, потім махала рукою і перевальцем йшла додому через город…
«Построївши» внука, Оришка незчулася, як стала відверто вказувати й дідові та шпетити за всі його гріхи, найменшим з яких були масні плями, що їх старий саджав на свої сорочки під час обіду, а найбільшими – звісно ж, його немайстровитість і любов до чарки.
– Глянь на цей книжний шкаф! Це Михайло зробив! Бачиш?! Й усі вікна в цій хаті та двері – його робота! І поли! І стіни! І криша тоже! І Тетяні дом построїв двохетажний! І не пив, мєжду прочим!
Васько смирно чухав лисину, бубнів під носа тихенько: «Та я ж нічого проти не маю, так то й так», махав рукою і швидко знаходив куди податися – приміром, йшов годувати псів, одного з яких ще собачам приніс із власного дворища на нове «місце проживання».
То була знаменита шафа! Тонка робота – не звичні вікна-двері-підлога-східці, якими нікого вже не здивуєш! То був Михайлів пам’ятник собі, і водночас – подарунок Оришці на її сорокаріччя. Михайло зміг перевершити сам себе – створив (бо до того дива годилося тільки це слово) шафу для… книг! Це при тому, що сам за весь свій вік осилив повністю лише буквар і з «друкованої продукції» визнавав хіба що газети, та й то тільки після ситного обіду, якщо не треба дуже спішити на роботу. По-перше, газети ще з радянських часів – коли їх, хочеш не хочеш, а доводилося передплачувати і вони були дешевші за повітря, – успішно заміняли туалетний папір, що тоді був у дефіциті, та й хто б на нього тратився? А по-друге, в останні роки Михайла, як і всіх із настанням незалежності, потягло до політики. Тієї тяги вистачало на читання заголовків та ще двох-трьох статей у тижневику: цього було досить, щоб він закипав праведним гнівом на адресу «бєздєльніків», брехунів і хапуг усіх рангів, із президентом включно, – до наступного номера. Тим часом коли Оришка, було, одкривала, щоб перечитати, улюблені ще з дитинства «Джейн Ейр», «Сестру Керрі» чи «Консуело», Михайло скреготав зубами й одразу ж шукав для неї якусь «срочну» роботу, «шоб не гуляла».
Але шафу він зробив першокласну! Завдяки їй Оришка опинилася під прицілом заздрісної уваги всіх, хто той витвір бачив. Шафа мала два відділення: верхня частина, на три полиці в два ряди, зачинялася заскленими дверцятами із різьбленням у кутках, а дві нижні ховалися за фанерними дверцятами – там Оришка тримала найцінніші, на її думку, видання (про лікарські рослини, старі церковні книги, що перейшли до неї ще від бабусі, а ще про гриби), а також купу сімейних фотоальбомів. Фотографії Михайло любив. Особливо ті, на яких фігурував сам. Іноді він гортав раритети, що засвідчували його численні поїздки на курорти, де він, будучи «компанєйським» і маючи «роскошне голосище», часто опинявся у центрі всіх подій, обліплений фарбованими жіночками. Ті жіночки вельми дратували взагалі-то не ревниву Оришку, яка не жалувала жодної косметики, крім помади, та й то хіба на Паску. Особливо ж допікало жінку те, що ласий до курортів Михайло її саму в санаторій так і не пустив. Саме перед отим знаменитим ювілеєм лікарі нагально радили їй підлікувати прооперовану ногу грязями та водами. «Знаю, блядь, чим баби на курортах займаються! Сиди дома!» – «пропечатав» чоловік свій вердикт жінці, коли та принесла в хату «гарячу» безплатну путівку в «Куяльник». Оришка заплакала, однесла папірець назад «у профсоюз» – і стала освоюючи науку своєї баби-знахарки та визбируючи скрізь народні рецепти всіляких настоянок та мазей.
Натомість він подарував їй шафу – для її та доччиних книжок. Вона була обпалена й покрита кількома шарами лаку – так, що рисунок сосни проступав чітко, наче виведений тонким чорним пензлем. Це був Михайлів шедевр; він ним пишався навіть більше, ніж ракою, яку на прохання батюшки зробив для місцевої церкви в останній рік свого життя. Михайло показував свій витвір кожному, хто заходив у хату, і задоволено слухав, як гість вражено прицмокує язиком або присвистує.
Оришчин приймак теж свого часу віддав належну шану тій шафі, але лаврами майстрового вочевидь не переймався.
– Чого не вмію, того не вмію. І вже не вмітиму. І вчитися вже не буду. А п’ю я не більше двох стопок у день, під забором не валяюся, і пенсію всю тобі оддаю, – сказав він Оришці раз, а наступного разу, коли вона знову заїкнулася, що в нього руки не з того місця ростуть, просто вийшов із хати.
– А за що ж ти п’єш? – гукнула Оришка, вибігаючи слідом за ним, але побачила Васькову спину вже біля хвіртки – і зрозуміла, що й цього разу той успішно втік з поля бою, не бажаючи вступати в активні дії на її території.
Оришка продовжувала кипіти, як чайник без води, що ось-ось вибухне. Угледівши підсвинків, що паслися в спориші, але раз у раз пхали свої допитливі писки то в рядок квітучої красолі, що тягнувся уздовж стежки, то в уже підгорнуту картоплю – з другого боку, вона вирішила зірвати злість на цих «шкодниках, шо спокойно жить не дають»:
– Ти диви, як розпустилися! Розбалував вас дід! Вже вам паші мало – в город лізете! Барак, ти куди?! І ця дурепа Обама – як прив’язана – слідом! Сладка парочка! Ану марш у сажок!
Чорний, як смоль, і верткий, як цуценя, Барак – порося корейської породи, з тоненькими маленькими ногами й обвислим животом, що погойдувався в такт кожному рухові тварини, – отримав свою кумедну кличку саме за окрас. Із двох поросят, яких на прохання Оришки їй привіз зять із райцентру, він був крупнішим і відразу ж «пішов на контакт» – почав миролюбно тертися об Васькову холошу. Дід був вражений і потішений тим, що порося вибрало його.
– Ти диви, мамцю, воно таке чорне, як моя голова замолоду!
– Згадав молодость! Он американський президент – і молодий і чорний, а ти вже безцвєтний і лисий, як коліно, – весело ушпетила діда Оришка, чухаючи за вухом у трохи меншої попелястої свинки. Але та не велася на ласку, вперто повертаючи голову в бік свого «чорнявого» друга.
– О, мамцю, я придумав! Давай назвемо цього іностранця Бараком – як того нєгра! – Дід аж зареготав із власної дотепності.
Оришка теж розсміялася. Потім, поправивши сиве пасмо, що вибилося з-під хустки, сказала:
– Ну якшо він – Барак, то вона хай буде Обамою. Бач, як до нього клеїться! Як рідна!
На їхній регіт із сусіднього двору прибігла Тетяна. Гідно оцінивши оригінальність свинячих кличок, вона запросила матір із дідом до себе на вареники – на честь поповнення в господарстві. Звісно, того вечора піднімали чарку і за здоров’я нового американського президента – «хай йому там легенько ікнеться».
Ті заокеанські поросята виявилися вельми невибагливими в їжі, майже ручними й на диво дружними між собою. Оришка і Василь частенько вмощувалися на лавці біля хати аби помилуватися тим, як Барак із Обамою пасуться в траві. І одне зо одного туляться, і стежки тримаються, і на клички реагують, і привітно крутять хвостиками, і об ноги труться… Кумедія та й годі! До того ж, із ними клопоту значно менше, а м’ясо й сало, їй-богу, не хуже, чим у наших, яким комбікорму й буряка не напасешся.
Поросятам було вже місяців з п’ять, коли Оришка запримітила, що вони, хоч хліба не просять, але не дуже й ростуть. Це відкриття вельми розчарувало господиню. Переконавшись, що в доччиному сажку парочка таких самих вислозадих, куплена разом з їхніми в один день, уже волочить розповнілі животи по підстилці й вочевидь поважчала чи не вдвічі, Оришка стала пильніше придивлятися до своїх «вихованців». «Ма’ть, підсунули Вітькові якусь не ту породу, чи шо? Смєсь якась, навєрно. Ну не ростуть вони так як треба! Он у Тетяни вже такі, шо скоро й різать, а наші шось сидять на місці», – ділилася вона сумнівами із Васьком, а той чухав потилицю і намагався заспокоїти свою розстроєну мамцю: «Ну, мамцю, які будуть, такі й будуть. Шо виростимо – все наше. Ось тіки як їх різать, як вони такі, шо прямо тобі в очі дивляться і тіки «люблю» не кажуть?»…
Останнім часом Барак і Обама паслися майже без нагляду, бо навіть із Барсиком знайшли спільну мову: той на них не гавкав і покірно терпів, коли поросята чухалися об його будку чи обнюхували собачі миски. Їхня потішність стала звичною, як і імена, а ось шкоди, як здавалося Оришці, вони робили щодалі більше.
Почувши окрик господині, Барак відразу ж відійшов від красолі й неспішно, але досить жваво задріботів стежкою в глиб двору, де був сажок. Його білява подружка теж покинула порпатися в спориші і нехотя, але покірно прилаштувалася до хвоста свого дружка. Дорогу вони добре знали, але цього разу розлючена Оришка вирішила їх підігнати ще й хворостиною. Обама, яка прийняла на себе той удар, жалісливо кувікнула й штовхнула писком Барака. Той побіг швидше.
Зачинивши сажок, господиня пішла до хати. Лежати їй не хотілося, не лежалося, щось наче муляло. Усівшись на килим біля книжкової шафи, вона розчинила нижній відділ і потягнула з купи фотоальбомів найтовстіший, що лежав у самому низу. Гірка посунулася прямо жінці в пелену, і в глибині шафи щось наче заблищало. Заінтригована Оришка вигребла з полиці всі альбоми й книжки. За ними, впритул до задньої стінки шафи, тягнувся акуратний, горлечко до горлечка, ряд пляшок: порожні – з етикетками «Біленька», та кілька повних – схоже, із самогонкою.
– Господи, да шо ж це за жизнь така?! – заголосила Оришка, розвозячи сльози по обличчю й утираючись пеленою. – Впустила на свою голову! Кіт шкодливий! Блядь стара! Васько невмиваний! Вижену к чортовій матері! Хай ось тільки вернеться! Сьодні ж вижену! Вижену, їй-богу!
– І будете пить самі? В одиночку?
Оришка від несподіванки так і вклякла з одкритим ротом. Тетяна стояла на порозі вітальні вже, мабуть, кілька хвилин і уважно стежила за матір’ю. Та мовчала недовго. Оговтавшись, перейшла в наступ «по всім фронтам»:
– Хіба не бачиш?! Он ціла батарея пляшок! І де? У батьковому шкафу! Це як насмішка! Той робив своїми руками, а цей туди горілку пхає. І порожні – туди ж! Свинота! Вижену! Не можу вже терпіть цього алкаша і брехуна! Казав, шо кине, та, видать, не дождуся. А ви його всі защищаєте!
Тетяна трохи помовчала, наче зважувала те, що збиралася сказати у відповідь. Потім підійшла до матері й опустилася на підлогу поруч.
– Мамо, Ви тільки не сердіться. Послухайте… Оці порожні, – показала рукою на пляшки з-під «Біленької», – навєрно, дідові… А ось ці, повні, – це… я ховала самогонку од Вас, мамо… Годів два тому, після батькової смерті, ну, коли Ви… Ми ж знаємо, мамо… Ми ж бачили… І нам було тоді, повірте, не мед… Не можна Вам одній… повірте…
– Мамцю, наші Барак і Обама заболіли! Я їм бур’янцю кинув, а вони… вони даже не підвелись. І лежать по разних кутках! Шо робить?! Так жалко, так жалко…
Мати й дочка від несподіванки аж кинулися. Тетяна швидко схопилася на рівні й рушила до дверей, намагаючись прикрити собою від Васька заплакану Оришку, яка спішно почала запихати сімейні фотоальбоми назад, у шафу.
– Дядь Вась, зараз ми їх полічимо – будуть як огурчики! – заспокійливо мовила Тетяна, беручи діда під руку й повертаючи до виходу з хати, і гукнула вже з веранди: – Мамо! Не одставайте!
– Та зарізать їх треба – та й усьо. Один клопот і потєха, – а м’яса все’дно нема й уже не буде. Нема чого й панькаться, – буркнула Оришка під носа. Вона поволі підвелася з підлоги й рушила слідом, утираючи винуваті сльози й затискаючи в руках пляшку самогонки – як гранату часів другої світової.
