Він кликав, знову і знову…Але ніхто не відгукався. Тихо було у глибинах безодні і під яскравим сонцем, що так звабливо грає на мілині. Він кликав. А відповідало лише глухе відлуння від холодних скель та рухливих коралів. Від межі що поділяла воду та повітря. Мовчала сувора Північ та гостинний Мадагаскар, мовчала стрімка Атлантика та розморена Океанія. Його весільна пісня лишилася без відповіді, і прийшло усвідомлення - він лишився сам… Останній з виду. Останній з цілої родини видів. І пісня, що закликає нове життя, стала реквіємом.
А потім, збожеволівши на самоті, він піднявся на поверхню і напав на них. Перевертав їх крихкі шкаралупки, глушив хвостом, топив і калічив цих паразитів, що висмоктали життя з його родичів. Та зрештою не стало і його самого. І останній заклик помираючого сягнув зірок. Проте холодна безодня залишилася незворушною. Як завжди.
З легкою поволокою цікавості Всесвіт, мерехтливими очами люстер, спостерігав як поранена система почала затягувати проріху. Природа не любить порожнечі, але таку рану швидко загоїти не могла. Розхитана надлишком тих на кого нікому стало полювати, вона намагалася триматись на ногах. Та зрештою впала, знекровлена боротьбою. І система що будувалась тисячоліттями розлетілася на друзки катастрофи. Як лавина, що починається з камінчика, захоплюючи все нові і нові маси. Руйнація рушала все більший шар набираючи інерцію, доки нищівна хвиля не докотилася самого низу. Там де розчавила самовпевнену та недалекоглядну потвору, почавшу все це.
А Всесвіт відсторонено спостерігав за тим як рештки барвистого різноманіття розчинилися у полум’ї протистояння за останні крихти. Відчайдушного та безглуздого. А потім огидне, синьо-зелене полум’я вщухло, розвіявся важкий чорний дим. І жалюгідні рештки потроху розтанули у драгві сірого, мертвого болта. Нарешті настали тиша. Агонія Смерті відпустила знівечене тіло. Вірус спотворивши та висмоктавши усе вбив носія і зрештою знищив сам себе.
І Всесвіт, зітхнувши, допоміг впустивши з небес вогонь. Яскравий, дужий, його гул опалив зірки веселою піснею відродження. А за Ярим вогнем прийшла турботлива Зима, що омила рани та зцілила опіки. Природа перевила дух та витримавши призначений термін, зняла бинти хмарин знову підставивши ніжну шкіру під лагідні долоні Сонця. І почала все з початку, від най дрібніших все ускладнюючи і удосконалюючи систему. Бо не любила порожнечу.
Зрештою нічого страшного і не сталося. Життя не може закінчитися бо не має початку. Воно різноманітне та незбагненне, одвічно іде по колу, аби розсипавшись прахом старості відродитися новою, кращою зорею. Знову і знову. У вічному колі дихання Ігдрасиля. Одна крива фішка зруйнувала усю мозаїку? Що ж, складемо нову.
