Зітхнувши з полегшенням він опустився на лавку - нарешті можна перепочити. Весняний парк набухав життям, а лагідні теплі долоні сонця турботливо знімали втому з плеч старого лікаря. Він заплющив очі і став слухати веселий переливчастий пташиний гомін, багатоголосий славень життю.
- Добрий день, - абсолютно недоречно пролунав стомлений жіночий голос. – не заперечуєте якщо я присяду?
«Якого рябого, дайте мені перепочити хуч пару хвилин» - подумав лікар і примусив себе відкрити очі. Порушниця спокою виявилася зрілою жінкою в охайному діловому костюмі. Щось було невловимо знайоме в цій привабливій та строгій гості і її рівному трошки рипучому голосі, от тільки лікар ніяк не міг згадати що.
- Звісно, - приховуючи роздратування за ширмою ввічливості промовив лікар і трошки посунувся.
Жінка присіла і на якийсь час поринула у свої папери. Відпочинок було зіпсовано. Ну чого вона сіла саме на цю лаву? У парку ж повно місця! Взагалі-то окрім них у невеличкому садочку при лікарні нікого не було, що дивно для цього часу. Але це нічого не змінювало. Він що не мав права спокійно відпочити після важкої операції?
- Важко було? – раптом запитала жінка не піднімаючи погляду від своїх таблиць з іменами і цифрами схожими на дати.
- Ви про операцію? – про всяк випадок перепитав лікар.
- Так, - швидко кивнула жінка.
Зараз вона, незважаючи на вік та певно важливу посаду, здалася лікареві невимовно милою. Певно користуючись своїм шармом виграла чимало справ чи перемовин.
- Так, - кивнув лікар трошки розвертаючись аби розгледіти що ж то за папери. Але літери та цифри вперто не хотіли складатися у рядки та слова. Певно то все втома.
- Але ви впоралися.
І тут все стало на свої місця. А що вік підходив, а вона або впливовий бізнесмен або політик і має свій погляд на речі.
- Можете не перейматися, - випереджаючи незручну ситуацію промовив лікар, - Життю вашої матері вже нічого не загрожує, а того рахунку, що ви сплатили лікарні цілком достатньо аби мені гарно віддячили за працю.
- Ви мене з кимсь переплутали, - спокійно промовила жінка і підняла на лікаря докірливий погляд кришталево синіх очей. – і така жінка як та про яку ви подумали знайшла б сто три способи віддячити, а не мовчала сором’язливо як школярка на першому побаченні.
- Вибачте, - зніяковіло вичав з себе лікар.
- Пусте, - промовила жінка і поглянула на чисту блакить неба, - а ви мене так і не пізнали?
Від такого нахабства терпець лікаря урвався, тим більше хотілося відігратися за незручний вислів:
- Послухайте жіночко, я поважний спеціаліст після важкої операції! Я хочу відпочити і не маю ані часу, ані бажання гратися у ваші ребуси!
- Шкода, - промовила жінка, і раптом додала. – а були часи коли ваші колеги були зі мною на короткій нозі. Вони поважали мене, а я поважала їх. І раніше вони боролися за життя, а за що зараз боретесь ви?
Терпіння луснуло.
- Ну все. Мені це набридло! – скипаючи процідив крізь зуби лікар, - Хто б ви не були, дайте мені спокій. Я щойно врятував життя людині тож майте до цього повагу!
- А навіщо ви це зробили?
Лікар отетерів, питання було поставлене з такою непідробною цікавістю що бідолах зашпортнувшись розгубив усю свою злість:.
- Як це навіщо? Я врятував людині життя…
- Життя. – наче випробовуючи смак цього слова промовила жінка. – Її вісімдесят шість. У туалет вона ходить виключно зі сторонньою допомогою. Таблеток споживає більше ніж харчів, а з їжі лише прісні каші. Цікаво багато з неї користі коли і себе бідолашна ледь усвідомлює? На вашу думку це життя? Я бачу лише марну розтрату ресурсів.
При цих словах жінка дуже мило зморшила такий знайомий кирпатий носик.
- Я мав дати її померти?
- Давайте уявимо що у вас є сад.
- А це тут до чого?
- Побачите, - посміхнулась жінка та продовжила, - у вас є сад і є в ньому стара яблуня. Вона вже майже суха і давно не приносить плодів, але вам шкода її зрубати бо пам’ятаєте як дитиною лазили на це дерево. І ви її зберігаєте як пам’ять. Але іде час і всихає друге дерево. А потім третє. Четверте. І так весь сад перетворився з зеленого закутку, що дихав життям, на мертву пуску, І нарешті помираєте ви, бо їсти стало нічого.
- На що ви натякаєте, - приховуючи свій здогад за маскою роздумів перепитав лікар, вдруге за розмову він почував себе винним але цього разу не розумів у чому.
Жінка посміхнулася так ніби нічого не помітила і продовжила:
- Старі дерева, розсипаються на порох даючи молодим та сильним місце під сонцем. Стара чи слабка тварина першою стане здобичем хижака, очищуючи життєвий простір здоровим та дужим, а не переводить харчі на підтримання свого кволого тіла. Так забезпечується відновлення життя. Це один з фундаментальних законів Всесвіту. Старе відмирає аби нове прийшло йому на заміну. Навіть ваше тіло не зберігає старі та немічні клітини раз раз-по-раз повністю оновлюючись. Що ж примушує вас чинити інакше?
Лікар мовчав, поволі перетравлюючи слова своєї гості, і не знаходив заперечень.
- Але, - нарешті вичавив з себе лікар, - аморально порівнювати між собою людей тварин…
- Мораль… - процмулила чергове слово жінка, - протягом віків значення та наповнення цього слова змінювалось стільки разів, що вам важко це навіть уявити. Але лише нещодавно ви та ваші колеги перетворилися з апостолів життя на продавців примарного безсмертя. – побачивши реакцію співрозмовника гостя швидко додала. – Так знаю, у всі часи ті що вважали себе володарями світу відчайдушно намагалися подовжити своє існування, відтягуючи нашу зустріч. Але зараз це перетворюється у загальне явище. Старе помирає нове приходить. Розірвіть це коло і ви знищите саме життя. Раніше злом була Я, а тепер стаєте ви. Поміркуйте над цим, як буде час.
Сон обірвався перш він встиг щось промовити. Лікар розплющив очі і пташиний спів поступився безладному гомону людей розбавленому далеким шурхотом шин та рокотом моторів. Він роззирнувся та його гості ніде не було. Натомість поряд стояла схвильована медсестра яка щось там казала про полишений телефон та наглу потребу. Аж раптом лікар помітив свою гостю. Примарна постать поволі віддалялася танучи в повітрі, а поряд з нею плив обрис коси. Лікар кліпнув і ведіння щезло. Та на мить здійнявшись вітер, шурхотом осіннього листя доніс слова: «до побачення…».
